|
Цього чоловіка без кола і двора я часто зустрічав на вулицях Ужгорода. Казав, що звати його Степаном, а житло втратив ще в радянські часи. Степан розповідав, що поїхав подорожувати у Францію, а коли повернувся, то загубив всі документи, у тому числі й на квартиру. Тож не зміг довести, що то справді його помешкання. Правда це чи ні - більше ні в кого спитати. Від того часу так і ходить: де ніч застане - там і ночує. На хліб насущний заробляє тим, що збирає і здає склотару. Питаю, як взимку вдається вижити, коли мороз, сніг, холод? «А я візьму поліетиленовий плащ, присяду коло дерева, накриюсь ним, так до ранку і перебуду», - каже відчайдушний Степан.
Що змусило бабцю, яка на фото, залишитися на вулиці на старості літ – з’ясувати так і не вдалося. З її квапливої розповіді угорською зрозумів, що вона дуже хвора, жаліється на біль у ногах. Лікувалася у хірургічному відділенні лікарні, а далі нібито мала якісь справи з міліцією...
На жаль, на безпритульного ми, як правило, звертаємо увагу тільки тоді, коли своєю персоною він починає створювати незручності особисто нам: просить гроші, заходить у транспорт або ще гірше - гріється в нашому під’їзді. Таємна мрія таких людей - повернутися назад, додому. Кожен другий з них намагався зв’язатися з рідними. Кожен п’ятий пробував самостійно дістатися додому. І лише одиниці повертаються до нормального життя. Як вони доходять до такого існування? Що стає причиною їхніх поневірянь, щоденного пошуку місця для ночівлі, їжі? У кожного до цього був свій шлях, своя доля. Але майже всіх об’єднує одне – це пристрасть до алкоголю.
Таким людям намагаються надати бодай якусь допомогу в обласному приймальнику-розподільнику для осіб, затриманих за бродяжництво та попрошайництво. 34-річний Василь Шип, якого застав у камері приймальника, каже, що дійшов до такого життя через сестру, яка його «викурила» з власної домівки. Свого часу Василь був не в ладах із законом і загримів на кілька років до в’язниці. За цей період сестра виписала його з квартири. Як стверджує Василь, до цього вона мешкала у чоловіка, але ордер на квартиру після смерті батьків був виписаний на неї, бо вона була старшою. Коли ж Василь звільнився, то сестра не дуже зраділа поверненню брата. Далі він частенько прикладався до пляшчини, а сестра не витерпіла такого сусідства і вигнала нещасного з помешкання. Розбиратися в деталях юридичної казуїстики щодо виписки його з квартири Василь чомусь не хоче. Чи то боїться після відсидки іти з’ясовувати ситуацію до компетентних органів, чи вже просто звик до такого життя - відомо лише йому…
Ще один «клієнт» прийомника, який, здається, допомагав прибирати приміщення, представився Валерієм Мондиком. Каже, що навідався до розподільника лише для того, аби відпочити від п’янки, відчуває, що стоїть на межі. Тому й вирішив прийти сюди скоротати день, аби утриматися від спокуси «зеленого змія». Тут, подалі від друзяк, він може бодай день пробути без алкоголю.
- Контингент таких людей вдень збирається на міських ринках, а вночі – у покинутих будинках, недобудовах, навіть у каналізаційних люках. З санкції прокурора м.Ужгорода затримуємо людей без документів, до з’ясування їх особи тримаємо в нашій інстанції від 10 до 30 діб, - розповів «НЕДІЛІ» начальник приймальника-розподільника, підполковник міліції Ремезан Оразкурбанов. - Інколи люди самі до нас приходять, деколи привозять міліціонери або виїжджаємо на службовому автомобілі на місце їх перебування. У разі встановлення особи її одразу ж звільняють і доправляють за місцем прописки або повідомляють родичів про людину, яка перебуває в ізоляторі. Повторно встановлену (ідентифіковану) особу в розподільник не приймаємо - не дозволяє закон. Адже ми не благодійна організація, а державна установа. До прикладу, для Василя Шипа домігся того, щоб йому зробили паспорт, якого він не мав, зобов’язав його рідну сестру дати підписку, що не виганятиме брата з домівки, знайшов йому непогану роботу. Але подивіться: минуло два місяці, а він знову тут. А повторно прийняти його до нас не дозволяє закон. Хоча, завдяки допомозі громадських благочинних організацій, нагодуємо таких людей, переодягнемо, дозволимо помитися і на тому все. Таким обездоленим мають допомагати і забезпечувати нічлігом громадські організації, яких, на жаль, в обласному центрі нема, та навіть у цілій державі. А так доводиться в окремих випадках бути для них і юристом, і психологом; одному допомогти зробити документи, а іншого розрадити, допомогти зібратися з силами, щоб більше не доводив себе до такого стану. Лише в цьому році через розподільник пройшло 35 чоловік, а торік - 160. Загалом одразу розподільник здатен прийняти на утримання 28 чоловік. А роботу інстанції забезпечують 14 працівників. Сюди довозять людей з усієї області, найбільше, звісно, з обласного центру. До слова, через наш розподільник пройшли люди всяких категорій - були серед них навіть юристи, колишні міліціонери. А нещодавно повернули додому 20-річного юнака з Києва, який без відома батьків покинув домівку через сімейні обставини.
Р.S. На жаль, в Ужгороді нині більше переймаються безпритульними псами, аніж долею бездомних людей. Чому б цією категорією осіб не зайнятися громадським організаціям, які отримують чималі закордонні транші для благодійних цілей; чому не поцікавляться у цих нещасних - як у них здоров’я, не займуться ними і не доправлять у відповідні медичні заклади, або ж нададуть юридичну допомогу, аби повернути втрачене житло? А може, варто створити якийсь благодійний центр, де б люди без дому могли перебувати? Та чи знайдеться в нас добрий самаритянин?..
Роман СЕНИШИН
|
