 Аж страшно подумати, що на роботу ми витрачаємо четвертину свого життя. Щасливі ті, хто отримує від цього задоволення. Такі люди є. Їм я не заздрю, бо сама така. Але тих, хто каже, що для них робота – важкий хрест, який вони, за різних обставин, повинні нести, також ду-у-же добре розумію. Вони не мають бажання вранці прокидатися, вони дратуються з будь-якого дрібного приводу, вони готові зірватися після питання: «як справи?». Їм весь час хочеться махнути на все рукою, але… Не можна… Зціпивши зуби та стиснувши кулаки, вони з дня в день йдуть на роботу. На неї – без радості, з неї – без гордості… Знаюся на переживаннях тих, для кого робочий день тягнеться довше віку, а вихідні пролітають, мов одна мить, бо й сама деякий час пропрацювала на роботі, яка радості мені не приносила. Пропрацювавши у кількох колективах, адаптувавшись у більшості з них і не адаптувавшись в одному (поки що, тьху-тьху-тьху), я зрозуміла, що у будь-якому колективі, на будь-якій посаді, за будь-яких обставин на кожного з нас можуть чекати випробування такими собі «робочими» вогнем, водою та мідними трубами…
Випробування вогнем
Навіть якщо ви правильно обрали професію і ваша робота цікава, на шляху кар’єрного злету можуть зустрітися чимало підводних рифів. Перешкоди, проблеми, непорозуміння… Може здатися, що їх подолати – марна справа, але долати їх треба, бо професійне зростання – це заняття, що вимагає суттєвих витрат часу і сил. На успіхи в кар’єрі впливають не тільки начальник і колеги, але і власні емоції, самопочуття, самовпевненість, які, до речі, з роками дуже змінюються. Незмінним залишається перше випробування, яке так чи інакше, більшою чи меншою мірою, але пройти треба. Це – випробування вогнем. Його проходить чи не кожен із нас. Уявіть собі: ви влаштувалися на нову роботу чи зайняли нову посаду. Ви сповнені бажанням працювати. Ентузіазм та робоча енергія не дають вам спокою! Ви активно вчитеся новому та всіма силами намагаєтеся звернути на себе увагу. Навіть своєю ходою та поглядом ви показуєте всім (а насамперед, начальству), що ви – кращий працівник і без вас фірма чи установа розваляться, як будинок, з-під якого вибили фундамент. Ваші ідеї та рішення – унікальні, результат виконання завдань – неперевершений! Хіба може щось стати на заваді? Навіть спеціалісти у сфері працевлаштування та кар’єрного зростання стверджують, що цей період – найуспішніший. Але… Без «але», як з’ясувалося, не обходиться і цей бік нашого життя.
«Спочатку на новому місці я була готова гори звернути, - зізнається моя приятелька Алла, редактор відділу однієї з редакцій області. – Але за деякий час я зрозуміла, що роблю не тільки свою роботу, але і виконую обов’язки мало чи не всіх моїх колег. Один попросив допомогти йому зі звітом, інша «підкинула» роботу над новим матеріалом, ще одна – «навісила» коректорські завдання. Одним словом, за якийсь час я відчула себе тим самим дурнем, якого любить робота… Я б і не проти була, але з кожним днем список моїх обов’язків зростав. За півроку мені здалося, що в редакції працюю тільки я, всі інші – дають мені доручення і контролюють, аби я їх виконала. Найприкріше – що я все робила. Тепер перегоріла. Працювати в цій установі мені розхотілося… Правда, колеги вмовляють, аби я залишилася».
А ось знайомий торговий менеджер Олександр уже не сумнівається в тому, що його з нового колективу дуже скоро «попросять»: «Колеги відвернулися від мене на четвертий день. Як пояснив один із них, більш-менш прихильний до мене, вся справа у моєму надмірному бажанні працювати. Він так і сказав: «Твоє горіння нікому тут не потрібно. Не хочеш згоріти – збавляй газ». В колективі звикли все робити повільно – з перервами на каву та сигарети. Від мого першого робочого дня пройшло три місяці, але я так і залишився для всіх вискочкою, людиною, котра на роботі готова померти».
Особисто мене в різних колективах сприймали по-різному. В одному – з широкою посмішкою і розпростертими руками. В іншому – стримано і «на відстані». В одному цінували моє прагнення показати себе з найкращого боку. В іншому – демонстрували відверту байдужість до мого намагання якнайшвидше опанувати всіма робочими «тонкощами». Цікаво, що на всіх місцях роботи до виконання своїх обов’язків я ставилася однаково сумлінно. Я озброювалася терпінням і всмоктувала в себе позитивний досвід, з обережністю виносила на загальний осуд свої пропозиції, аби не бути недоречною, контролювала всі сторони свого життя, аби ненароком не упустити щось важливе. Але, як не дивно, на одному місці роботи начальство хвалило мене уже за тиждень, а на іншому – критикувало, розносило, громило, до того ж на очах у всіх. Та, як і будь-яке вогнище, вогнище пристрасті до роботи також із часом згасає. Згасло воно і в мене. Цікаво, що колеги мої в усіх колективах до цього згасання поставилися однаково: мовляв, сталося так, як повинно було статися…
Вода… вода… болото…
Наступне випробування – випробування водою, точніше болотом. Капкан, до якого потрапити дуже легко і з якого визволитися не так і просто. Поборовши вогнище пристрасті до роботи, потрапляєш прямісінько до цього капкану. Ви знаєте свою роботу вздовж і впоперек. Ви вивчили поведінку шефа і можете спрогнозувати майже кожен його крок, передбачити кожну дію. Ви безпомилково вгадуєте, в якій кофточці прийде на роботу «сусідка справа» і яку «домашню» історію розповідатиме «сусід зліва». Вам стало нудно. Одноманітність та рутина захопили вас і ви серйозно загрузли у цьому болоті. Колектив вас практично вже не помічає, втім, як і ви його. Зробив роботу – добре, не зробив – нічого страшного. Якщо до цього часу ви ні з ким із колег не зблизилися, то в цей період і поготів. Вас просто ніхто не цікавить. Вам не цікаво, де хто відпочивав, хто у кого закохався, хто про кого чутку яку пустив. Ви не відмовитесь від шампанського і тістечка на честь чийогось дня народження, ви навіть тост виголосите, але при цьому вас шкребтиме тільки одна думка: як би скоріше вийти з цього офісу. Одним словом, болото…
Чесно зізнаюся, вибратися з нього мені свого часу допомогла тільки зміна роботи. Як я не намагалася підбадьорювати себе спогадами про дні, коли все для мене було цікавим; як не вселяла в себе надію, що ось-ось інтерес до роботи відновиться, відчую друге, третє, четверте дихання; як не малювала навколо себе позитивний емоційний фон – все марно. Бажання працювати реанімації не підлягало. Я просто написала заяву і пішла за власним бажанням. Мені набридло було сидіти цілий день і робити вигляд посиленої праці. Набридло було не вислуховувати претензій до себе, зауважень, зрештою, сварок. Було ж за що, але не було кому це зробити. Кожен крутився у своїй шкарлупі, перед своїм монітором, зі своєю чашкою для чаю. Кожен новенький у нашому колективі згасав максимум за місяць, за два – сидів уже по вуха у тому болоті. Хоча, до колективу жодних претензій не було. Ми мирно і тихо співіснували і співвідпрацьовували законні вісім робочих годин. Ми навіть трохи дружили. Але в якийсь день я зрозуміла, що, якщо залишуся там і далі, я просто помру – морально і психологічно.
Близька подруга не зрозуміла мого кроку. Вона, дивлячись на мене, крутила пальцем біля скроні, підсилюючи жест добірними словами обурення. Вона повчала мене – мовляв, тиха робота, спокійна, інші мріють про таку «халяву», ось краще треба було вчити посадові обов’язки начальника та «обережно говорити, з ким треба». На мою репліку про «нецікаву нудну роботу» реагувала фразою: «А в кого робота цікава і ненудна? Космонавта – і того рано чи пізно від зірок та планет нудить. Зате потерпіла б ще рік-два, стала начальником – і взагалі рай!!!…» Подруга закликала брати приклад з неї. Я, чесно кажучи, трохи і хотіла «заразитися» її баченням кар’єрного росту. Можливо, мене і призначили б начальником за два-три роки, можливо, мене поважали б і, хто-зна, трохи любили б підлеглі, але… але, дякуючи Богу, цього не сталося. Нині ту свою роботу я згадую дуже рідко. Подругу мою, до речі, начальником так і не призначили. З розпачем на душі вона звільнилася і тепер «долає» кар’єрну драбину в іншому болоті… тобто на іншій роботі. Вже, з ким треба, подружилася і обов’язки начальника вивчила…
Якщо «зірки» запалюються…
Звісно, що найпідступніше випробування підкрадається найнепомітніше. Випробування мідними трубами – це іспит на міцність вашого характеру славою. Вона приходить не до всіх. Ті , хто відчув її, поводяться по-різному. Одним фанфари запаморочать голову, переконавши, що це вершина світу, іншим – втокмачать, що все тільки починається, і до повного задоволення занебесних амбіцій летіти ще треба довго-довго… Ви – номер один, ви – професіонал, ви насолоджуєтесь суспільним визнанням і власною майстерністю. Вами захоплюються, вас носять на руках, ви дозволяєте хвалити себе, хвалити, хвалити, хвалити… Ви в якийсь момент починаєте обурюватися, якщо за цілий день не почуєте слів похвали. Колектив для вас – лиш фон, на якому ви сяєте ще яскравіше. Вам уже нічого не треба робити, нічого нікому доводити, нічого не добиватися – у вас уже все є…
Працювати з такими персонами дуже важко. Та що там важко – майже неможливо. Бути колегою «зірки» - теж своєрідне випробування. Доводиться щодня спостерігати за демонстрацією «незалежності», облаштуванням «автономності», підтвердженням привілегійованості. «Зірка» з легкістю порушує корпоративні правила і вимагає до себе особливого ставлення. Особливого – у значенні любити її за «вчорашні» успіхи і досягнення, а не за сьогоднішні результати. «Зірка» не лінується по кілька разів на день нагадувати, що вона гідна кращих умов праці, що в цьому колективі їй затісно. Поставити «зірку» на місце – справа не з легких. Поки людина сама не захочу лікуватися від зіркової хвороби, ніхто насильно змусити її не зможе. Зазвичай, «зірки» припиняють свій розвиток – відчуття всезнайства охоплює їх міцно і надовго.
Моїй колишній однокласниці не поталанило – вона влаштувалася працювати на фірму, де з кожних трьох співробітників – дві «зірки». Майже годину я слухала розповідь подруги дитинства про те, як їй важко, бо завжди працює добросовісно, а ще нічого серйозного в кар’єрі не добилася. Про те, що довкола ще «зелена», але вже така «зіркова» молодь. На питання, чи бачить ситуацію на фірмі її директор, відповіла ствердно і додала, що йому так вигідно, мовляв, «зірки» з великим задоволенням пліткують одна про одну. Йти з цього тераріуму небесних світил колишня однокласниця чомусь не хоче. Каже, що потихеньку звикне. Ось уже і тістечками власного приготування пригощає всіх колег. Навіть «зірок». Ті – як на диво – не відмовляються. А може, однокласниця сподівається й собі заразитися?..
На щастя, серед моїх друзів ніхто зірковою хворобою не страждає. А серед колег… Ну що ж, колег «зірок» мені легше пережити. По-перше, їх можна просто ігнорувати, виконуючи свою – але тільки свою – роботу. По-друге, вони у будь-яку мить можуть піти – туди, де їх визнаватимуть. По-третє… вони можуть погаснути. Якщо ж нічого з цього не станеться, я завжди можу сама покинути своїх «зірок».
Ви ж розумієте, що кожен сам обирає собі роботу. Кожен спроможний змінити чи на гірше, чи на краще свої стосунки з колегами. Кожен спроможний або працювати, віддаючись повністю професії, або просто «переживати» робочий день, не турбуючись ні про що. Кожен спроможний стати «зіркою», і кожен спроможний вилікувати себе від «зіркової хвороби». Обирайте своє, і не скаржтеся потім. Якщо ж все-таки ваші колеги – нестерпні, робота нудна, а ви дурень, котрого вона любить, пам’ятайте: не можете змінити ситуацію – змініть своє ставлення до неї, і все зміниться на краще.
Анастасія Кон
|
