Дев’яносто років тому Центральна Рада доживала останні дні, остаточно перетворившись на політичний театр. Кожний її член доводив колегам, що любити Україну треба саме його способом, а не за яким іншим рецептом. Словом, суцільна Кама-Сутра. Україна була окупована німцями, частина депутатів виступала проти цього і схилялася до Антанти. Правда, різноколірними кульками парламент все ж не обвішували. Зате точнісінько так, як і зараз, вважали нагальною справою розробку і прийняття конституції. Цим вони, власне, і займалися того дня, коли німцям набридла ця юридично-еротична вакханалія, і невеликий загін з одним офіцером розігнав цих державних мужів по домівках. Кайзерівських військ нині в Україні немає. Минулого року Президент сам виступив у їхній ролі. Може, краще би цього не робив, бо новий парламент вийшов ще проблемнішим. Дев’яносто років же тому нову Центральну Раду не обирали, а встановили диктатуру генерала-гетьмана Скоропадського. Знов-таки за допомогою німців. В.Ющенко десь зараз еволюціонує в напрямку диктаторського варіанту, принаймні прагне перебрати собі побільше повноважень. А проте фаховому банкіру тяжче впоратися з такою роллю, ніж кадровому генералу. І знову потрібна підтримка «німців», чи по-сучасному – НАТО. А європейці і тоді, і зараз мають до українців одну головну претензію. Мовляв, не тримаєте свого слова. Тоді обіцяли нам поставки дешевого продовольства – не виконали. Тепер обіцяєте будувати цивілізоване суспільство. Але виявляється, що цивілізація у розумінні українських політиків – це щось прямо протилежне, ніж у європейців. Бо за останні роки ми еволюціонували кудись у протилежний від Європи бік. Парадоксально, але і від Росії теж. Бо вона теж іде до Європи, хоч і своїм – зміїстим шляхом, зигзагом. Ми же все більше нагадуємо Туреччину – тільки не сучасну, модернізовану, а середньовічну, султанівську, де вся економіка будувалася на корупції і близькості до султана чи принаймні до візира (прем’єра). Це був шлях у нікуди, котрий Кемаль Ататюрк рішуче перервав. У нас же такого принципового реформатора поки не знайшлося. Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Ющенко, В.Янукович, Ю.Тимошенко відтворюють одні і ті ж давньоазіатські схеми, тільки щораз все більш і більш потворні. І все це ускладнюється наростаючими усобицями, котрим вже кінця-краю не видно. Бо якщо в міжусобицях дев’яносторічної давності головну роль грав специфічний командирський гонор (кожний отаман почувався українським Наполеоном), то зараз домінують значно банальніші, але теж питомі для нашого національного характеру інтереси – жлобські, бізнесові. Подолати їх ще важче. Бо українці звикли любити Україну до глибини серця, а не до глибини кишені. Де починається власна кишеня, там закінчується будь-який патріотизм. Всі українські держави гинули через внутрішні усобиці, через брак політиків, здатних до командної гри. У нас немає короля, бо його робить свита, а свита що в В.Ющенка, що в Ю.Тимошенко така, що при ній і ворогів не треба. Верховна Рада заявила, що два тижні не буде розглядати політичних питань, тільки економічні. Іншими словами – оті питання, в яких зацікавлені бізнесові фірми самих депутатів. Клас! Саме для цього ми їх обирали. Аби вони збагачувалися, поки не тріснуть. Бо сумнівно, що через два тижні вони вгамують свої апетити. Колись в українському політикумі змагалися ідеалісти, кожен зі своїм божевільним проектом, зараз – прагматики. Правда, їхні проекти не менш божевільні. Чому латиші, котрі взагалі уперше створили свою державу тільки у 1918 р., а відновили 1991 р., змогли піднятися над егоїзмом та індивідуалізмом, а ми ні?! В.Ющенко радив кожний день починати з фрази: «Я пишаюся, що є українцем». Якось не випадає. Бо пишатися слід перемогами, а не суцільними поразками, з яких зіткано нашу історію – що дев’яносто років тому, що зараз. Як би ці історичні паралелі не привели нинішніх українських політиків на ті ж заокеанські емігрантські меридіани, що і їхніх попередників.
Сергій ФЕДАКА
|
