 Днями мимоволі підслухала розмову двох жінок похилого віку. Одна втішала іншу: «Все в тебе буде добре. Ти ж стільки добра людям зробила. Ти ж все для них та для них… Мусить колись тобі віддатися, якщо не сторицею, то хоча б тим же добром…» Здається, ці слова не дуже вплинули на співбесідницю, бо вона ніяк на них не реагувала: думала щось про своє і її погляд радості та оптимізму щодо майбутнього, в якому на неї поллється суцільним потоком добро, не видавав. Жінка лиш тихо зітхнула: «Благими намірами…» Так-так, ними вимощена дорога і аж ніяк не до райського існування. Якщо дуже спростити цю похмуру і нерадісну аксіому, то вийде приблизно таке: ви, хороша і щира, чуйна і співчутлива людина, робите іншим добро, робите його ще і ще, а результат цього «доброго» дійства – на жаль, плачевний. Або про вас почнуть думати, що ви погана людина (парадокс!), або вам відплатять дрібною і чорною невдячністю (про велику я взагалі промовчу). Або людина, котрій ви намагаєтеся допомогти, таке утне, що розумієте – вся ваша турбота пішла, як кажуть, коту під хвіст. Якесь суцільне непорозуміння…
Все купується?..
Моя приятелька, котра деякий час прожила в Америці, обурюється, чому, коли ми хочемо похвалити людину, кажемо про неї, що вона добра. «Американці скажуть скоріш, що людина ділова, працелюбна, вперта, успішна, - розтлумачує вона, - але ніколи не скаже: «добра». Для них добрий – це такий собі простак-невдаха, від якого ні шкоди, ні користі…» Ми ж, звісно, – не американці і їх – тих, що живуть на іншій половині світу і ходять догори ногами, - не зрозуміємо. Ми любимо добрих. Якби не вони, ми б давно всі пропали. Тільки добром і живемо. Правда, в основному, чужим. Бо з власним не завжди все так просто… Як вірно зазначив хтось із літераторів, ситій та багатій людині бути добрим так само легко і приємно, як випити кави після ситного обіду. Воно ж бо так – віддати крихітку, яку ти намацаєш у кишені, для того, у кого навіть крихітки нема – дуже приємно. Кинути до капелюха тому, хто просить милостиню, п’ятдесят копійок – взагалі велике задоволення. Зробив свою добру справу і почуваєшся таким собі самаритянином, рятувальником всіх страждущих, голодних та сиріт. Смак цього дрібного доброробства відчули «нові українці» та новоявлені дрібні буржуа, котрі щонеділі роздають біля церков дрібні копійки всім, хто простягає руки. Набагато важче бути добрим тому, хто ледь кінці з кінцями зводить. Йому нема чим відкупитися, а тому добро в нього інше – дійове. Ось за рахунок таких добрих бідняків (чи бідних добряків) і живуть всі інші.
Мій сусід – людина дуже мудра. Життя навчило. Він не з тих, хто рвав з цього світу все, що міг. Бувало, сам ледь кінці з кінцями зводив, але завжди, якщо треба було, якщо від нього чекали допомоги, якщо сподівалися на нього, віддавав все, що мав, що вмів, що міг. До-обрий – аж до нудоти, але мене – ще не прибиту досвідом його років, вчить, що і робити добро не треба поспішати, особливо тим, хто сприймає тебе, як пришелепкуватого добряка, на котрому можна «їздити». «Хто спішить, той що робить? – питає він, підморгуючи, і, як приклад, розповідає чергову історію з власного життя. – Якось сусід по дачі попросив допомогти розвантажити шифер. Я погодився. Не встиг підійти до машини, як сусід почав вибачатися, мовляв, йому треба хвилин на десять відлучитися. Нічого, кажу, йди, я розпочну сам. Та минає двадцять хвилин, півгодини, а сусіда нема. Тоді я сідаю на лавочку і починаю курити. Ще хвилин за двадцять сусід повертається і здивовано дивиться на мене – розвантаженими були тільки три листи шиферу. «Т-так, це, воно, тут…», - щось почав бурмотіти. Я нічого не питав і не з’ясовував, мовчки подав йому ще одну пару рукавиць і ми разом все розвантажили. Він – хитрий, знаючи мою доброту, сподівався, що обійдеться без його фізичної сили. Але ні… Я вже навчений. А сусід, до речі, навіть і не подякував - кинув червонець… Грошей я не взяв, але і сусіду більше не допомагаю, навіть коли він просить».
…і все продається?
До своїх колег я звернулася з проханням згадати, як часто вони роблять добро і як часто роблять добро їм? Цікаві результати. Ви не повірите, але, як з’ясувалося, добро творять всі, а ось назад його отримують одиниці. Поталанило ж таким. Всі інші страждають від того, що навколо – суцільні невдячність, заздрість і зло. У житті цієї більшості чимало прикладів того, коли ти до людини з відкритою душею, а вона до тебе – з револьвером. І, якщо запитати психологів, чому стається саме так, і в чому причина такої несправедливості, то вони тільки й зможуть, що знизати плечима. Не всі, звісно. У великих світил є на рахунок цього своє пояснення, але рядові психологи чіткої відповіді не дадуть. Принаймні, троє з них гаряче переконували мене в цьому. Наталія Немеш, котру вже давно можна назвати особистим психологом сторінки «Жінка про…», розповіла таке: «Справа в тому, що ті кілька теорій, які існують у сучасній психології щодо добра і зла, дуже різняться між собою. До прикладу, одна з них доводить, що допомагати людям – це остання справа. З кількох причин. Наприклад, якщо ви подаєте милостиню, то ви таким чином збільшуєте кількість тих, хто її просить. Пропозиція, яка породжує попит: якщо є ті, хто подає, то обов’язково знайдуться ті, хто бере». Як на мене, теорія якась дуже підозріла, однак вона є і, мабуть, має право на існування.
Інша теорія – теж дивна і не одразу зрозуміла. Вона, за словами Наталії, полягає в тому, що все в світі має свою ціну і навіть така категорія, як добро. За цією теорією виходить, що з раннього дитинства і до самої смерті між нами вибудовується така собі система обміну: ти – мені, я – тобі. Тобто цінність людей для більшості визначається їхньою можливістю дати вам щось, що ви належним чином оціните. Це може бути, що завгодно: диски, книги, походи в ліс та кохання. Наприклад, якщо двоє людей кохають одне одного, то це означає, що кожен із двох має чесноти, потрібні іншому. Кожна з таких чеснот має свою ціну, яка, звісно, визначається не грошима, а існуванням тих же чеснот у тебе чи твоєї половинки. До прикладу, одна жінка каже, що головне для неї – щирість чоловіка, а інша – що матеріальне забезпечення. Перша цінуватиме наявність щирості на 100%, інша – на ті ж відсотки сприйматиме матеріальне забезпечення. І, якщо цих жінок поміняти місцями, то цінність чоловічих чеснот суттєво понизиться в їх очах. І, якщо ваш обранець цінує вашу доброту і ласку, то, позбувшись їх, ви позбудетесь і коханого. Такі ж «обмінні» стосунки маємо, за словами психолога, і в дружбі, і в сусідських відносинах, і на роботі: кожен віддає щось своє в надії отримати не менше від другої сторони.
Бачачи, що доводи не дуже мене переконують, Наталія запропонувала зробити таке: написати список тих рис характеру, які я найбільше ціную в інших, і список тих рис, котрі я можу запропонувати «в обмін». Вона запевнила, що, коли я це зроблю і добре вивчу те, що напишу, сама побачу, що люблю я тих, хто не просто дає мені все, що може, але і сподівається, що я можу відплатити тим же… І навпаки… Якось я обов’язково зроблю так, але… Що ж виходить – другого пришестя більше не буде, а якщо і буде,то ми знову вб’ємо Ісуса, бо не матимемо чим йому відплатити…
Такі сумісні несумісні речі…
До речі, шестимісячні немовлята здатні відрізнити друга від ворога, стверджують останні наукові дослідження. Вчені вважають, що людське відчуття добра і зла розвивається задовго до початку формального навчання цьому. Щоб ефективно взаємодіяти, процвітати і, головне, виживати, люди повинні швидко і правильно визначати, кому можна довіряти, а кому – ні. Можливо навіть, припускають учені, що усвідомлення різниці між добром і злом – це частина людської природи, а не результат виховання. Шестимісячні малюки на диво вірно визначали, котра з іграшок, які їм демонструвалися, добра, а котра погана. Вчені, правда, не можуть ще точно сказати, чи здатність відрізняти добро від зла – вроджена риса, але стовідсотково запевняють, що піврічні дівчатка і хлопчики нею вже добре володіють. Інша справа, чи збережуть вони цю здатність далі у своєму житті. Чи розвиватимуть її, чи, навпаки, подавлять і змінять на якусь іншу – до прикладу, здатність робити добро тільки тоді, коли це вигідно.
Чесно кажучи, слабо віриться у те, що існує абсолютне зло і абсолютне добро. Всі ми люди, і нам властиво не тільки помилятися, але й суб’єктивно оцінювати певні якості. Все відносне в цьому світі, і те, що одному добре, для іншого – погано. Ну-у, до прикладу, смерть. Вона – безсумнівне зло, але, якщо абстрагуватися від особистих переживань, якщо сприймати її, як життєву необхідність (як би дивно це не звучало) – біологічну та етичну. Без смерті нема життя, але без неї нема і сенсу життя, бо, тільки усвідомлюючи смертність, людина шукає себе. Дякуючи смерті, життя стає безцінним, бо тільки те цінне, що колись закінчується. Добро і зло – поняття до того ж не постійні, бо те, що колись було злом, у процесі розвитку може перетворитися у добро і навпаки. Можливо, саме відносність добра і зла, спостереження, що «все добре – погано» і «все погане – добре» змусили, здається, Ніцше зробити висновок, що «ні за що людина не платить так дорого, як за своє добро» (можливо, не дуже дослівно, але суть така). І ще хтось із великих сказав свого часу, що все горе і зло, яке є на світі, всі біди, приниження і страждання – відсотків на 99 є результатом прагнення робити добро та фанатичної віри у священні принципи, дотримання яких допоможе викорінити все зло. Виходить, що не може бути добра без зла, і зло без добра також не існуватиме.
З нічийним рахунком перемогло…
А знаєте, незважаючи на те, що всі, кому я задавала питання про добро і зло, стверджували, що добро таки треба робити, приклади із життя наводили такі, які підштовхують до інших роздумів. Судіть самі. Ось, що розповів 38-річний Михайло, котрий понад 20 років захоплюється відеозйомками і встиг заробити на цьому чимало грошей. «Мої фільми користуються неабияким попитом у рідному місті, - почав Михайло. - Кілька телестудій роблять мені замовлення, а тому матеріально я відчуваю себе незалежним і достатньо забезпеченим. Мій приятель менш успішний у бізнесовій справі. Якось я вирішив допомогти йому – дав досить велику суму, аби він поставив на ноги власну справу. Через деякий час бізнес приятеля пішов «угору» і він повернув мені всі гроші. Та згодом попросив ще. Я дав. Так повторювалося кілька разів, причому кожна розмова починалася з питання до мене: як справи? Звісно ж, я відповідав, що дуже добре. Якось мій приятель, прийшовши вчергове позичати гроші, завів розмову про те, що у когось у житті є все, а комусь не таланить. Він так «розійшовся», що поліз на мене з кулаками, почав бити посуд на кухні та ламати табуретки. Мені не залишалося нічого робити, як викликати міліцію. Тепер я – найгірший сусід у нашому будинку, бо, бачте, «не зрозумів» свого приятеля, не поспівчував. Ненавиджу той день, коли вирішив допомогти йому. Тепер навряд чи хтось дочекається від мене підтримки і допомоги».
А ось, що розповіла 24-річна Олександра, котра не заперечує, що робитиме людям добро, правда, з однією умовою - допомагати їй можна тільки в такому обсязі, який вона здатна віддати: «Рік тому мені дуже допомогла колега по роботі. Я, звісно, подякувала їй, але вже рік не знаходжу собі місця, бо відчуваю, що просте «дякую» - це мізерна вдячність за те, що вона для мене зробила. Мене мучить те, що я не можу зробити для неї також щось дуже важливе. Грошей їй не треба, допомоги у кар’єрному зрості – також. Запропонувала, що можу бути нянечкою для її дитини, так вона образилася і тепер тільки холодно вітається зі мною. Навіть не п’є вже каву, як раніше, яку я зварю. Вона не розуміє, що морально і психологічно вбиває мене своєю категоричною відмовою від будь-якої допомоги. Тепер я точно знаю, що надалі – ні від кого не буду приймати допомогу, якщо відчуватиму, що не зможу відплатити тим же…»
Такі ось різні погляди, різні думки, різні позиції. Зізнаюся, я для себе ще так і не визначила, що ж краще – робити добро всім, робити його вибірково, чи взагалі не робити – подалі від гріха… Чи може, робити зло? Обов’язково ж знайдуться ті, хто захоче довести, що добро сильніше. Недосконалий світ штовхає до недосконалих думок і дій. Де ж істина? А ви що думаєте з цього приводу?
Анастасія Кон
|
