Наближається найголовніший з усіх сьомих днів року – неділя Світлого Воскресіння. Але перед цим був день шостий, коли створено людину. Вона же виявилася чимось на кшталт комп’ютерного вірусу. Не знати навіщо її створено – чи по приколу, чи для якоїсь алегорії. Але тепер цього вірусу не здатен знищити жоден хакер. За весь час свого існування людство винайшло мільйони способів знищення собі подібних. Що ж до творення собі подібних, то, як мовиться у відомому радянському телесеріалі, нового способу поки що не придумали. І все одно людство лишається незнищенним. Найефективнішим засобом нищення стали різноманітні політичні ідеології. Все гарно в комуністичній ідеології, окрім отого «до основанья, а затем». Все гарно в ідеології націоналістичній, крім принципового «бий своїх, щоб чужі боялися». Все гарно в ідеології ліберальній, поки свобода одних не починає нищити свободу інших. Консерватори заради незмінних принципів ладні жертвувати живим життям. Глобалісти і фундаменталісти давно вже схожі одне на одного. І над усіма – дух ненависті і розбрату. З усіх сучасних ідеологій найближчою до того, що проповідував Спаситель, є християнський соціалізм. Його сповідував Т.Шевченко та інші члени Кирило-Мефодіївського товариства, ще тисячі гуманістів, включаючи А.Волошина. Соціалізм у писаннях Т.Мора і Т.Кампанели, власне, і виріс із християнської утопії, з апокаліптичної мрії про тисячолітнє царство. Але в якості державної політики християнський соціалізм так ніде і не був реалізованим. К.Маркс з Ф.Енгельсом відгукнулися про нього досить зневажливо, хоч і бездоказового. Карпатська Україна не змогла реалізувати його через вкрай несприятливу міжнародну ситуацію. Інші держави навіть і не пробували. Досить близько до, так би мовити, індуїстського соціалізму підійшов Махатма Ганді. Автори Третьої програми КПРС обмежилися тим, що переформулювали Десять заповідей у так званий Моральний кодекс будівника комунізму. Сучасний же український політикум далекий від засад Нового Заповіту, як і язичницький Рим. У стольному Києві нині розвиток іде у протилежному напрямку від апостольської доби – до громадянських війн Цезаря і Сули, повстання Спартака, до політичного вбивства борців за аграрну реформу братів Гракхів, до Пунічних війн, семи царів і далі до цілковитого варварства. Від християнства влада взяла виключно зовнішню сторону, обряд, красивий жест. Тому у ці дні вона активно іде на екрани і вітає нас. Аби завтра знову зайнятися знов далеко не святими справами. Ми до цього звикли. Це такі правила гри. Вони вірять, ніби ми віримо, що вони вірять. Власне, нам вірити необов’язково. Головне – голосувати. Про віру же прийнято говорити двічі на рік. Частіше дозволяється священикам і поетам. Наприклад, київська поетеса Богдана Матіяш, що минулого грудня двічі приїжджала до Ужгорода, писала у збірці «Розмови з Богом»: «Знаєш, мій Господи, найгірше те, що я ніколи не встигаю подякувати тобі – навіть і за вечерю, коли я вже сплю, ти, очевидно, ще миєш посуд...» Презентація тієї збірки відбувалася у Львові в Музеї ідей, у ледве освітленому підвальному приміщенні. Десь нагадувало зібрання перших християн у римських катакомбах. Це було повернення багатьом вже заяложеним церковнослов’янським словам їхнього початкового смислу. Поезія наче сховалася від навколишньої бридоти глибоко під землю. Так і суспільство – то розправляє плечі, як під час помаранчевих подій, то знову зіщулюється на довгі роки. Може, така природа людини, котра вічно балансує між духовним і біологічним. Між божественним днем сьомим і тваринним днем п’ятим. А Господь мовчки миє посуд. Мирить тих, хто воює, і годує голодних. Заліковує планетарну рану навколо Чорнобиля (цього року Пасха одразу після його роковин). Заліснює карпатські кічери. І премікс з області вивезе тільки надприродна сила. Бо людське самоїдство триває. Хочеться у день сьомий, але постійно скочуємося до п’ятого. Раз на рік міркуємо про це, але самі мити посуд так і не починаємо. Може, ще через рік. Після наступної Пасхи. Після президентських виборів. А краще взагалі у новому житті.
Сергій ФЕДАКА
|
