Мишаче вовтузіння у парламенті, уряді, на Банковій давно всім набридло. Якщо Україна переживе цю всю непристойну гризню, майбутні історики писатимуть про наш час з сарказмом і їдкою іронією. «Історія народу належить його правителю», – вірнопіддано заявляв колись М.Карамзін. «Історія народу належить самому народу», – відповідав йому М.Полевой. Карамзін був талановитіший, а Полевой чесніший. Так і повелося надалі. І не тільки в росіян, а й в інших слов’ян. В Україні нині різні правителі намагаються приватизувати українську історію, визначати, де яким пам’ятникам стояти, які свята нам відзначати, а які забувати, хто чорний, а хто білий. Маю на увазі і владу, і опозицію. Талановитих серед них мало, а чесних ще менше. Історія стає розмінною монетою у геополітичних іграх. Ігри все одно традиційно програють, але заодно жертвують ще й історичною пам’яттю. Що цікаво, представники найпротилежніших політичних сил прагнуть перетворити українську історію на якийсь монументальний цвинтар для суцільного ридання. Усі хочуть перетворити складне життя на пласку карикатуру. Одним навіщось потрібен чужий король під Полтавою, іншим – чужа цариця в Одесі. Одні виключно за УПА, інші виключно за Червону Армію. Дипломатичну історію України трактують вже так, що вона виглядає найгіршим агресором за всю історію людства. Кожен хоче тільки своєї вузької правди – такої, якою вона виглядає з вікна його персонального кабінету. І оці зашорені люди всерйоз думають об’єднати таку різношерсту Україну? Хоча схоже, що навіть не думають. У принципі, телепроект «Великий українець» – перша спроба спитати у самого народу, що він думає про власну історію. Те, що вийшло, нагадує такий собі лубок, народний примітив, але це все-таки думка народу. Народ заявив, що хоче бачити власну історію в усій її повноті, різнобарвною, а не однотонною, як йому нав’язують. Вже стало якимось набридливим ритуалом, що напередодні 9 Травня хтось кидається примиряти перестарілих бандерівців і їхніх ровесників-червоноармійців. Ну не хочуть дев’яностолітні діди обійматися, то не хочуть. Кожен має право на вірність власному минулому. Головне, щоб порозуміння було між їхніми внуками і правнуками. Багато політиків хочуть зробити історію своєю служницею, але не вдається. Коли В.Щербицький зі своїми придворними істориками безпідставно завищив вік Києва аж до 1500 років, щоб запросити на цей ювілей Л.Брежнєва, це було зрозуміло хоча б з політичної точки зору. Значно тяжче збагнути, навіщо зараз в усій історії актуалізується виключно те, що викликає неоднозначні оцінки, і замовчується те, що могло би об’єднати націю. Теребле-Ріцька ГЕС, котру будували всім Союзом, - це нібито не актуально. Турул над Мукачівським замком, котрого багато краян сприйняли неоднозначно – це актуально. Роль оунівця Ріко Ярого, агента-провокатора кількох ворогуючих спецслужб, дуже підла і в історії Карпатської України, і в інших епізодах. П.Постишев був одним з головних організаторів голодомору і водночас опікувався дитячими будинками, відкривав палаци піонерів, ігротеки, відродив свято новорічної ялинки. Таке поєднання пекла і раю в одній душі було характерне для сотень діячів української історії. Звести все до якоїсь примітивної схеми просто неможливо. На нещодавньому Дні села в Колочаві, де самі селяни в якості артистів розіграли ряд епізодів з власної історії, найбільш вразила невелика група повстанців Василя Штаєра, що 1948 р. боролася проти радянської влади, колективізації тощо. Останні слова цієї сценки були такі: «Шкодам лиш, што задарись ме убили молодого лейтенанта Прокопенка, який за нами ходив слідом. Треба би в Гирсовці на поляні Виробляй хрест му покласти. Дивіться, який файний хлопець був (показує на енкаведиста, який вклоняється людям)». Оце істинно народний підхід до суперечностей власної історії. Коли вони роздмухуються, аби культивувати ненависть у наших сучасників, аби зводити якісь нинішні міжпартійні порахунки, то це одне. Так поки найчастіше і буває. Коли ж про них згадують задля того, щоб піднятися над давніми протистояннями і зняти його, це вже і є історія, що належить народові, а не правителям. Бо останні приходять і відходять, а народ вічний.
Сергій ФЕДАКА
|
