|
Примирення
Після завершення Пасхи і травневих свят ніби наступає більш спокійна пора – розмірена, прогнозована, без календарних ексцесів. Та не тут-то було. Політичне життя, навпаки, стає все більш розбалансованим, услід за ним лихоманить і ринок. Спокою так і не настає. В кінцевому підсумку усе впирається у розколотість нашого суспільства. Люди настроєні одні проти одних упродовж десятиліть і віків. Якщо сусідні нації більш-менш консолідовані, то українці – це суцільна Кайдашева сім’я. «А чи можливе взагалі національне примирення?» – запитав я у московського диякона Андрія Кураєва, коли той організовував в Ужгороді концерт до 1020-річчя хрещення Русі. Щодо Росії він висловився украй скептично. З одного боку, влада цього дуже прагне. З іншого, суспільство до цього геть не готове. Церква нібито й мала б сказати своє слово, але... Принаймні згадується кіношний пастор Шлаг: «А пастору тяжко іти проти пастви!» Тому в Росії примирення реальне хіба що під сильним тиском згори. Дуже схожа ситуація й в Україні, хоч і зі своїми нюансами. Про це доводиться говорити часто. Востаннє – у День Перемоги на зустрічі в обласному офісі Народно-Демократичної партії з ветеранським активом. На ній були присутні керівники обласних і міських структур трьох ветеранських організацій, що діють на Закарпатті – товариства інвалідів війни і Збройних Сил, товариства ветеранів – учасників війни і ветеранів праці, товариства добровольців Закарпаття. Після вручення головами партосередків О.Кіндратом і С.Сойновим подарунків перед ветеранами виступив колишній лідер парторганізації В.Приходько. Його спіч був спрямований на те, щоб вселити оптимізм у присутніх. Сама практика цієї партії, коли подібні зустрічі з ветеранами відбуваються щодва-три місяці, уже є спробою консолідації різних поколінь. Особливо тривалим був обмін думками з приводу національного примирення між учасниками різних збройних формацій. Присутні ветерани Радянської армії заявили, що вони не проти такого красивого руху, але він не може бути одностороннім. З боку Братства вояків УПА та інших подібних структур вони поки не відчувають бажання саме конструктивного діалогу, а не розмови з позицій сили. Неможливе примирення, якщо одну сторону трактують виключно як окупанта. З ким тоді взагалі миритися? Якщо ідеться справді про порозуміння, то ветерани за. Якщо ж під словами про примирення ховається просто якесь перетягування ковдри, то такий процес безперспективний. Під час запальної промови одного з виступаючих якраз подумалося, що політизація такого процесу нічого, крім шкоди, йому не принесе. Тут не може ітися про те, що правда однієї сторони вища від правди іншої. Бо в глибині душі все одно кожний лишиться при своїй думці. Віднайдення спільного знаменника можливе тільки за твердого рішення жити заради майбутнього, а не продовжувати до нескінченності нібито завершену війну. Кожний несе на собі гігантський тягар минулого, причому у кожного свій пазл і докупи вони ніяк не складаються. Бо і там, і там кров – своя і чужа, пролита під різними прапорами, за різні ідеї, інколи взагалі без якихось особливих міркувань, а просто за велінням солдатського обов’язку. Скласти докупи ці такі різні пазли ніколи не вдасться. Про це досить однозначно висловлюються і в одному середовищі, і в іншому. Скласти можна тільки нинішнє і майбутнє, які вже цілком спільні. Якщо, звичайно, є щире вболівання за внуків і правнуків, аби цілком реальні (і назвемо речі своїми іменами – антагоністичні) конфлікти воєнного покоління не успадковувалися усіма його нащадками. Примирення шляхом насильства над власною пам’яттю неможливе – це розуміють чи хоча б відчувають у різних таборах. Примирення через нащадків видається єдиним реальним шляхом. Подібні настрої вже носяться у повітрі. Антибандерівські настрої однієї сторони можуть стишитися тільки тоді, коли вгамуються антикомуністичні настрої іншої. І навпаки. Влада навряд чим може суттєво зарадити – і в нас, і в Росії. Бо це справа не влади, а самого громадянського суспільства. Якщо у ньому згадують про ветеранів різних військ не тільки у червоні дати календаря, а більш-менш регулярно.
Сергій ФЕДАКА
|
