|
Людям не віддають землю, яку ті обробляють двадцятий рік
В буянні природи – передчуття біди
Весна видалася ранньою. На чотирьох сотках, які в Ужгороді двадцятий рік підряд доглядає сім’я пенсіонерів Марії та Мирона Павуків, а також їхня донька Андрея, роботи почали рано. Немовби дякуючи за це доглядачам землі, першим визирнуло листя малини та смородини, відтак «озвалося» абрикосове дерево, вибухнувши за одну ніч ніжно-рожевим квітом, набубнявіли бруньки у горіха: ось-ось розкриються. Ніжні стеблини зеленої цибулі, які напрочуд рано визирнули з землі, встигли піднятися досить високо. Як і всі попередні роки, сім’я раділа: будуть свої і кабачки з огірками, і капуста з помідорами, і цибуля та часник, і полуниці. Про малину та йошту нічого й говорити... Зло прийшло, як завжди, неочікувано. У вигляді незнайомця, який заявив, що це його земля і що з неї «мають забиратися». «Чим швидше, тим краще. Даю тиждень строку».
Зрізані дерева, обпалений цвіт
Приїхав на джипі разом із дружиною і, відмовившись назвати своє прізвище та показати будь-які документи, чкурнув. Тільки й того, що його дружина заявила: «Ми за цю землю гроші заплатили...» Мирон Янович трохи аж розгубився: не вірив, що таке можливе.
Коли наступного дня прийшов із донькою на ділянку, то побачили порозкидувані штахети та залізяччя, яке ще вчора звалося огорожею. Затаївши образу, батько з донькою гаряче взялися за роботу та до вечора відновили паркан. Прийшли сюди через день і - не повірили очам: ділянка була перемелена та перетовчена вздовж і впоперек. Нею немов пронісся невідомий молох, знищивши і усі дерева, і кущі, і свіжу зеленину на грядках.
Дві великі купи бутового каменю та гравію, висипані біля входу, мали нагадувати «ко в хижі ґазда». Огорожа, перед тим відновлена, була знесена знову та спалена. Пообпалювані й дерева, лиш де-не-де залишилося по гілочці квіту... Де був двадцятирічний горіх - здоровенний пень. Де позавчора квітувало абрикосове дерево - те ж саме. Ренклоди, які не один рік радували господарів, - зрубані. Кущі малини та йошти - поламані. Невідомі розбійники найняли трактора, який ковшем згріб усе, що вже піднялося і що ще спало в землі, на купу, а потім на ній потоптався. На місці того топтання від коліс зосталися глибокі та широкі колії.
А ще незнайомець, який побоявся виявити себе, позрізав опори на майданчику, що слугував робочим місцем для художниці Андреї Павук. Тут, стоячи на підвищенні, вона оглядала все місто. Звідси його видно, як на долоні. Намалювала тут не один пейзаж.
Заплакали і горіх, і серце
Заплакав соком горіх, якого вже не існувало. Товстелезний пень з-під нього вкрився товстим шаром «сліз». Вони на зрізі почали зеленіти-жовтіти, краючи серце господарів. Кому-кому, а їм добре відомо, скільки сил вкладено у город, сад. Доглядаючи цей клаптик двадцятий рік підряд, Павуки зрослися з ним душею. Вважали вже й своїм. На підставі статті 119 Земельного кодексу «Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна здатність)» вони мали всі права приватизувати цю ділянку. Після того, як протягом 15 років «добросовісно, відкрито і безперервно» користуватися земельною ділянкою, вказана стаття передбачає право її приватизувати. На цій підставі Мирон Павук подав заяву до Ужгородського міськвиконкому про приватизацію землі. Було це ще в 2004-му.
Чотири роки спливли непомітно. Павуки вже думали, що справа давно розглянута, вирішена на їхню користь. Сталося все по-іншому. З величезними труднощами вдалося дізнатися: їхня дача кілька років тому віддана В.М.Грицику. Той, начебто, продав її іншій особі - невідомому Микуланинцю. Тож Миронові Яновичу, називаючи ділянку своєю власністю, погрожував і ставив ультиматуми той самий Микуланинець?..
Але ж у міськвиконкомі вже чотири роки лежала заява Павука! Право на землю (завдяки набувальній здатності), що його має його сім’я, виявилося мильною бульбашкою для працівників мерії. Вони й не думали попереджати користувача землі – пенсіонера про загрози над його ділянкою! Ба більше, сприяли виділенню тієї ж землі В.М.Грицику, готуючи проект рішення на сесію ради, за яке голосували депутати! Сам проект такого рішення був поза законом, та це нікого не обходило.
У міськраді замість того, щоб якось пояснити чи обґрунтувати свої дії, нині граються в піжмурки. Минуло півтора місяця, відколи Мирон Янович написав заяву з вимогою надати йому відомості про особу, якій, начебто, передана його земля! Там казали: «Зачекайте, ще є час». Вичекавши максимально довгий термін, потрібний для одержання відповіді на заяву, Мирон Павук поставив питання руба: «Або давайте відповідь, або звертаюся до суду».
Любов Дикун у відділі землекористування замахала руками: «Набридли вже! Ідіть до начальства. Від мене нічого не залежить». З часом змінила тему: «Ми вислали папір в адвокатуру, йдіть туди». Минув ще тиждень, і там нічого не одержали...
З півсотні сімей – три «могіканських»
Ще 5 років тому на 80-гектарному схилі, де розміщена й ділянка Павуків, згідно з Генпланом забудови м. Ужгород планували розбити дендропарк. Знаючи це, ніхто з користувачів землі документів для її переведення в постійне користування не оформляв. Тим часом за їхніми спинами на повну йшов розпродаж тієї землі, що мала стати дендропарком. Ще за каденції попереднього мера Віктора Погорєлова урізали мапу майбутнього дендропарку більш ніж удвічі. Можна було лідерці громадської організації «Екосфера» Оксані Станкевич закликати до совісті депутатів, переконувати їх, що місту потрібні «зелені легені». Ніхто не хотів чути. Тепер, при новому мерові, ідею дендропарку остаточно поховали, а колишню мапу «спалили». Вже ніякого парку з газонами, фонтанами і рідкісними деревами не буде. А стоятимуть на горі неподалік від центру міста нові кам’яниці, з парканами завтовшки по півметра.
Якщо депутати разом із мером так безжально розправлялися з дендропарком, то можна було подбати про інтереси тих, хто обробляв ту землю роками. Аж ніяк! Із інтелігенції, вчителів і лікарів, а ще пенсіонерів нічого не візьмеш. Отож і віддавали землю тим, у яких є чим ділитися. Наскільки та земля була їм потрібна, видно з того, що той самий В.М.Грицик устиг продати свою ділянку (якщо таки продав), жодного разу не з’явившись на ній, не заявивши про свої права.
Так схил біля університету розшматовано та роздано тим, хто часто не мав іншої потреби, крім гендлю! Лиш троє сімей із колишньої півсотні й сьогодні борються за свої клаптики. Цих, як і попередніх, залякують та витісняють із наділів. Погрозами та тракторами, псуванням майна.
«Зла не боїмося, відступати не будемо»
Якщо правосуддя не втрутиться, не поставить на місце кривдників і не захистить ображених, то протистояння може завершитися трагедією. Старі землеволодільці відступати не хочуть. «Зла не боїмося, відступати не будемо», - заявив Мирон Янович. Завершення цієї обурливої історії ще не зрозуміле. Яким воно буде – залежатиме і від правоохоронців, і від того, чи пробудиться в них совість приймати вольові рішення...
Влад БІРОВ
|
