Вважається, що всім, чого людині вдалося досягти у своєму житті, ми завдячуємо тим людям, котрі нас оточують. Це наші незрадливі друзі, з iншими ми пов’язані кровними узами, третiх вважаємо за своїх учителiв, четвертих пiзнаємо по витворах їхнiх душ i рук. Ще хтось входить у наше життя як високi моральнi авторитети й подвижники духу, а з іншими ми досi дiлимо радiсть i тривоги прийдешнього дня i разом дряпаємося на ту скелю, з вершини якої нам хочеться побачити бодай крихту того, задля чого ми живемо і працюємо.
Напередодні Дня журналіста наша розмова про життя, самореалізацію та журналістику з Тетяною Вашаргелі – завідувачкою відділу інформації ТРК «Тиса-1», впливовим журналістом і людиною, котру більшість колег по цеху вважають саме незрадливим другом
- До журналістики кожного з нас привела своя власна дорога. Яку з них довелося протоптувати тобі?
- Напевно, любов’ю до красного слова мене заразила мама – вчителька української мови та літератури. За родинними переказами, в ранньому віці я вже писала дитячі казки. Та й взагалі завжди любила писати. Свого часу разом із мамою створила просто силу-силенну творів, за що отримала не меншу кількість медалей. Тому спочатку планувала стати вчителем мови і літератури, але мама не схотіла, щоб ішла працювати в школу. Хотіла стати актрисою, як мій батько, однак той популярно пояснив мені, що для цього потрібен талант, з чим, м’яко кажучи, не густо… А потім родина порадила спробувати себе в журналістиці, а оскільки твори – це те, що мені найкраще вдавалося, то подумала: «А чому би й ні?»
- Нам з тобою випало навчатися в одному з кращих вузів країни – у Львівському державному університеті на одному з двох існуючих на той час в Україні факультетів журналістики, чим я особисто дуже пишаюся. В тебе були відомі усьому Львову батьки. Чи допомогло це тобі в навчанні?
- Не знаю, чи комусь це взагалі цікаво... Львів загалом – дуже кастове місто. Я й досі пам’ятаю, як була каста працівників сфери обслуговування, фарцівників, лікарів, творчої еліти тощо. Батько як актор театру Марії Заньковецької – Володимир Глухий – на той час відома і знана людина. Мама - учитель престижної львівської школи. Звичайно, наша викладацька інтелігенція знала, чия я донька. Однак мало хто знав, що ми з мамою жили в однокімнатній квартирі без особливих зручностей на зарплату радянської учительки, яка ночами трошки шила, щоб заробити зайву копійчину і щоб дочка виглядала не гірше за модних ровесниць. Однак я росла дуже щасливою і любимою дитиною. Втім, у студентському житті завжди можна було знайти приробіток – писала курсові роботи, реферати, друкувала їх… Адже підвищена стипендія становила всього 50 рублів, з яких 10 я чесно залишала для власного користування.
- Наскільки я розумію, після закінчення навчання ти б без проблем знайшла собі роботу у Львові. Однак тебе привабило Закарпаття…
- Так, у мене було кілька пропозицій в рідному місті. Однак закохалася в свого майбутнього чоловіка, з котрим познайомилася на практиці на закарпатському телебаченні. Для того, щоб зрозуміти, що я залишаюся в Ужгороді, мені потрібно було всього кілька днів. І ось уже 22-й рік поспіль – я на Закарпатті. Мій чоловік – Золтан – угорець, однак у нас ніколи не виникало суперечок на національному ґрунті. Були політично протилежні погляди, проте, звичайно, кожен має право на власну думку. Діти розмовляють двома мовами – українською зі мною і угорською з чоловіком. Один син закінчив угорську школу і навчається у Львівському університеті, інший – поки що в угорській гімназії. Питання освіти дітей ми вирішили ще до свого одруження: українську ж, живучи в Україні, вони й так добре освоять.
- На кілька років ти покинула роботу на телебаченні.
- Так, два роки я там не працювала. Але була задіяна в інших цікавих проектах і ліпила пельмені у приватній фірмі.
- Останнє якось не дуже пасує до твого іміджу впливової журналістки…
- По-перше: я не зовсім погоджуюся з епітетом «впливова»: на що чи на кого? Та й не хочу і не можу я ні на кого впливати. По-друге: у своєму житті я зробила дуже мало речей, про котрі мені соромно згадувати, принаймні, зараз мені так здається. Тоді ж я просто пішла з улюбленої роботи – як мені здавалося, міцно зачинивши за собою двері. Причини? У нас з тодішнім керівником телерадіокомпанії не співпадали погляди на командну роботу.
Вдома у мене раптом виявилося незвично багато вільного часу і головне, що я зрозуміла: нікому ти не потрібен. Не варто когось у цьому звинувачувати - тільки себе. Будь цікавим, будь енергійним, створи навколо себе поле любові, поле діяльності - і до нього схочуть потрапити й інші. Тому для початку я взялася серйозно вивчати угорську мову. Далі прийшла думка написати кандидатську дисертацію. У Львові мене підтримали із цією ідеєю одразу два поважних професори. Оцим направду пишаюся.
- А хто саме?
- Це Володимир Здоровега, екс-декан нашого факультету, та україністка Олександра Сербенська.
- Більш авторитетних керівників для наукової роботи важко й уявити.
- Так, але, на жаль, цей проект так і залишився тільки проектом, а може, на щастя? Але саме тоді, коли знайшлася ніша і для мене - надійшла пропозиція співпраці у газеті «Калейдоскоп». Таким чином я познайомилася із дуже важливою для того періоду людиною Володимиром Пановим, на той час - начальником управління зовнішньоекономічної діяльності. Так, я отримала досвід роботи із ідеальним, на мій погляд, керівником: системним менеджером, який з повагою ставиться до підлеглих.
- Що за історія з пельменями?
- Це історія мого входження, вірніше - заскакування у приватний бізнес. Мова про ручну ліпку пельменів. Потрібно ж приносити користь не лише суспільству, але й власній родині. Тож за півроку я навчилася їх робити зі швидкістю, майже близькою до автоматичної. Навіть пізніше мені вдавалося вдень працювати творчо, писати інтерв’ю, а ввечері ліпити пельмені.
- А де ти тоді працювала?
- Головним редактором інформаційної агенції «Контекст-Медіа», у кількох проектах з Володимиром Пановим : газета «Калейдоскоп», презентаційні фільм та книжки про область. Але це не заважало працювати й вдома. Повір, немає роботи, якої варто соромитися, є сором за погано виконану роботу. Для мене немає поняття непрестижної праці. Мені здається, якщо це зрозуміють усі в цій країні, жити нам стане значно краще.
- Хто для тебе є авторитетами в крайових мас-медіа?
- Я страшенно люблю своїх колег – кожен з них на своєму місці якісно виконує свою роботу. Почну називати авторитетів - когось забуду, недобре! Скажу про інше. Коли я познайомилася з Інтернетом – а це було досить недавно - і натрапила на коментарі до інформації про те, що Валентина Пастухова пішла з «М-студіо»... Ось де перли регіональної журналістики! І найобразливішим є те, що багато з дописувачів і є нашими колегами, всі між собою знайомі і періодично зустрічаються на різних заходах... Хоча, власне, винних наче і немає, бо винен кожен із нас, тому що іноді наше невтручання сприймають як мовчазну згоду. А тоді, після знайомства з коментарями, я вдруге в житті, мабуть, була в стані глибокого шоку і пошкодувала, що маю щось спільне із цим фахом.
- А про перший випадок можна розказати?
- Так, це було давніше, під час чергових виборів. Тоді я також відчула, що починаю тихо ненавидіти журналістику і зневажати країну, в котрій я живу. Безумовно, немає серед нас святих, і не можна завжди одягати тільки білі шати. Однак існують святі речі, елементарна етика. Адже ми живемо в одному соціумі і завтра під прицілом брудної критики може опинитися кожен із нас. Хай би про це пам’ятали борці за чужу мораль. А щодо Валі... Це професійний журналіст і впливова людина. Певно, саме ці якості й викликали таку бурхливу реакцію в «коментаторів». Ми знайомі більше 20 років і ніколи не були дуже близькими подругами і, впевнена, у неї до мене не менше претензій, ніж у мене до неї. Однак це сильна людина, яка сама себе зробила, і за це її слід поважати.
- На завершення розмови що б ти побажала нашим колегам напередодні свята?
- Свято журналіста - це фахове свято для всіх, хто працює на цій ниві, адже у нас дійсно широкий спектр діяльності. Тому цього дня всім колегам, і в тому числі й собі, бажаю мати гонор - тримати спину. Журналістика має бути для нас справою гонору – ми повинні пам’ятати, що чогось вартуємо. Раджу не плутати слова «гонор» та «пиха». Останнє – це індик. Гонор же має сильна і самодостатня особистість. Якщо ми вже обрали цю професію, то маємо працювати чесно, фахово і професійно. Щоб нас не повчали, щоб нас не поплескували по плечу. Звичайно, нам платять і ми інколи робимо замовні речі. Однак і їх треба вміти робити достойно і з почуттям власної гідності. І змусити з цим рахуватися. Для цього ми повинні пам’ятати про корпоративну етику, не цькувати один одного, не зраджувати і не давати іншим робити з нас посіпак. Я особисто ненавиджу, коли мені «тикають», розмовляють запанібрата, хамлять. Не люблю, коли косо дивляться на молодих, не терплю, коли не поважають старших. Мене бісить некомпетентність людей на серйозних посадах, які дозволяють собі «радити» нам, як і про що писати. Багатьом з нас не вистачає самоповаги. Усе, що я говорю - у першу чергу - про себе. Коли наша журналістика буде чесною, фаховою, професійною, кольоровою – я люблю це слово – всім нам жити буде краще. Або навпаки - саме з цього слід починати для того, щоб зробити світ бодай на краплю ліпшим.
Людмила ОРОС,
спеціально для «НЕДІЛІ»
Довідка «НЕДІЛІ»
Тетяна Вашаргелі народилася і виросла у Львові. Батько – Володимир Глухий – був провідним актором театру ім.Марії Заньковецької, представник золотої творчої еліти міста Лева. Мати - Валентина Миколаївна – учитель української мови та літератури.
Фах журналістки Тетяна здобула на факультеті журналістики Львівського державного університету. Після завершення навчання і досі, за невеликою перервою, працювала на різних посадах Закарпатської обласної телерадіокомпанії. Нині обіймає посаду завідуючої відділом інформації ЗОДТРК «Тиса-1». У 2004 році Тетяні Вашаргелі присвоєно звання «Заслужений журналіст України». Одна з учасників Асоціації творчих жінок України.
Чоловік – медійник у минулому, нині приватний підприємець Золтан Вашаргелі. Разом виховують двох синів – Міклоша та Віктора.
|
