 Ірина Надворна знана як майстер каламбуру. Свою першу збірку віршів назвала «тексСтильна проМисльСловість». Ніби два слова. І ще сім до них на додачу: текст, стиль, промисел, мисль, слово, вість, смс. Кожне слово у неї здатне перетворитися на будь-яке інше. Вірші її нагадують мультфільм, таку собі «Пластилінову ворону». Ворону у короні, що зайняла кругову оборону. Щороку-щокроку, знати-знайти, сутінки сутності ще багато іншого. Іра любить синоніми, вони нагадують довгі нитки намиста. Але суть не тільки в цьому. Збірка побудована як звана вечеря: спершу легенький аперетив, відтак ударні дози (один вірш так і зветься «Дози»), потім заспокійливий трав’яний збір на сон грядущий. Драматургія книжки доволі напружена. Наскрізний сюжет – історія одного роману. У ньому все – ейфорія, відчай, ревнощі, зневага, надії, протистояння, ілюзії, каяття, прокльони, вибачення, погляди знизу вверх і згори донизу. Все дуже індивідуально, неказенними словами. Сорок віршів як сорок серій. Сучасна людина цілком свідомо конструює своє життя як серіал з усім абсурдом, притаманним цьому жанру:
Ми – це серійні вбивці
Себто герої сер’ялів
Лівих таких, що аж
Не хочеться лів!
Насправді же у книжці стільки любові до життя, скільки буває тільки у юні роки. І ще там багато доріг, мандрів. Чимало віршів нагадують дитячі сни, коли сниться, що ти літаєш. Кажуть, таке сниться, коли ти ростеш. Збірка і є свідченням такого зростання. Була би Іра чоловіком, то можна сказати, що це змужніння. А так скажемо про розвиток жіночності, її реалізацію, набуття досвіду і вигострення зубів, які в житті ще так згодяться. Особливо журналістці. В одному з віршів авторка навіть намітила, як еволюціонує сприйняття закоханими одне одного: пафос – казка – пісня – балада – міф – анекдот. Гарно підмічено! В принципі, це історія цілої світової літератури – від щирого у своїй наївності античного гімну до постмодерного анекдоту. Багато віршів і є такими анекдотами: про замах на пограбування, про ліфт, нафту тощо. Але найбільшим анекдотом є та любовна історія, що викладається у збірці. Лірична героїня – чемна домашня дівчинка, котрій хочеться бути сатириком, називати речі своїми іменами, хоча чемній дівчинці це не личить. Вона нагадує стиснуту пружину, котра то трішечки вистрілює своїми згинами, то знову максимально скручується. Їй тісно у нашій провінції. Можливо, колись вона втече до Києва, хоча там та ж сама діра. У пошуках бодай якогось виходу вона натрапляє на нечемних хлопчиків. Їй здається, ніби вони знають, куди і як. Ага, зараз! Неможливо перекласти свої проблеми на когось іншого, навіть якщо дуже його кохаєш. Всяка любов зла, і героїня врешті-решт усвідомлює це. Вона пройшла крізь ініціації коханням, щоб виробити імунітет до подібних пристрастей. Адже можна любити рідну країну, її багатющу кухню, тужливі пісні, смог і кислотні дощі, наші вирубані ліси, брудні річки, наше славне майбутнє і безславне сьогодення. Як писав Іринин видавець М.Дочинець, «лишається любити тільки Україну». Аби тільки не чоловіків – це хай лишається старшокласницям чи студенткам. Бо наступний нічим не ліпший за попереднього. Коло замкнуте. Тому збірка виглядає як прощання із дитинством – феєричне, з салютами, каруселями і надувними кульками. Доросла жінка споглядає себе ще дитиною і відверто іронізує з цього видовища. Вона знайшла себе у власному гуморі, котрий не сплутаєш ні з чиїм іншим. У грі зі словом («занурю зорі у зеро озера»). Її погляд нагадує очі вічно здивованої лані. По латині – cervus dama. «Не можно впрячь в одну телегу коня и трепетную лань». Тому збірка і вийшла такою, сказати би, анти-конячою. У ній немає ніяких відповідей – суцільні запитання і кпини. Там немає нічого правильного, що можна було би прорахувати наперед. Зате там є життя – реальне, а не прикрашене. Без щасливих хепі-ендів. З вічною дорогою до самої себе, котра ніколи-ніколи не скінчиться.
Сергій ФЕДАКА
|
