Студентське
Цієї ночі мені приснилося, ніби я середньовічний студент, що вештається від одного міста до іншого. Життя гнало мене з одного краю до іншого, немов перекотиполе, без особливої надії ще раз повернутися куди-небудь. Характер мого виходу з кожного міста можна було би назвати відступом, а то й втечею. Обставини цих втеч не налаштовували на сентименти. Тому повертатися було нікуди – тільки вперед, туди, де ще про нього не знали. На щастя для мене, я умів випереджати свою лиху славу. Фініш же у цієї шаленої втечі від самого себе міг бути тільки один, проте до нього я якось не поспішав, справедливо підозрюючи, що на тім світі таке ж саме біляче колесо, та ж круговерть, тільки зі значно меншими можливостями перепочити від неї. Смисл же дороги виключно у перепочинку від неї – у цьому запереченні і водночас ембріонові усіх майбутніх поневірянь.
Я був по-своєму щасливим, бо дорога володіла мною, диктувала житейський ритм і здатність до опору. Тільки попервах здавалося, ніби за кожним новим поворотом чекає щось нове. З часом стало зрозуміло, що всяка новизна відносна, а рух, яким би прямим він не здавався, насправді відбувається по колу чи в ліпшому випадку по спіралі. То ж кожного разу доводилося переживати повторення однієї і тієї ж вічної своєї пригоди, тільки з різними варіаціями, котрі додавали певних прянощів до мого загалом одноманітного життя ідейного волоцюги. Унгвар, куди я врешті-решт потрапив у цьому сні, зустрів мене неповторним ароматом, котрий різко увірвався до пахощів різнотрав’я коров’ячих вигонів, що непомітно для ока, зате дуже помітно для носа переходили в окраїнну вуличку. Попід найпершим же парканом задоволено рохкала тлуста свиня, у кілька разів більша від мене самого. Вона байдуже ковзнула розмореним поглядом по непрошеному гостеві і гучно відригнула.
За іншими парканами теж кувікало і верещало на всі лади. Від одного паркану до іншого діловито швендяли пацюки, котрі лише трохи поступалися у розмірах свиням. Один з них нахабно кинувся на Іванів чобіт, але дістав по зубах, відлетів до паркану, сховався у шпарці між штахетинами і вже звідти почав люто блимати очима, як Джіроламо Савонарола на флорентійському мітингу. Я відчув: ще трохи і він може виявитися персоною нон грата на цій вуличці, бо клятий щурисько вже почав збирати братів-республіканців і штовхати їм запальні промови, клацаючи зубами в мій бік. Аби не повторювати сумну долю Медичі, я вирішив за краще накивати п’ятами від цих фундаменталістів. Добре, що ті п’яти були захищені вже добряче стоптаними, але ще таки міцними підборами. Крокуючи далі вузенькою звивистою вуличкою (зовсім як моє життя), я навіть не намагався передбачити, що буде далі. Бо скільки себе тямлю, намагався жити легко, хоч якраз це і було неймовірно важко.
Останнім часом життя ішло дуже добре, тільки якось убік. Я постійно стикався з такими людьми, на тлі яких міг цілком гордо заявляти: “Homo esse!” Це додавало гордості за себе, проте не робило мізантропом. Бо люди навколо постійно змінювалися, і я просто не встигав зненавиджувати кожного з них. Дорога дозволяла уникати багатьох дрібних і великих неприємностей, на які просто приречений осілий люд. Дорога робила мене гуманістом – і в ренесансному, і в пізнішому смислі цього слова. Разом з тим пам’ятаю, що ніколи не шукав дороги прямої. Бо навіщо ломитися у відкриті двері, коли поруч стільки закритих? Уві сні я ненавидів численні побрехеньки про героїв, котрі завжди ходять прямо і тільки вперед, бо ті оповіді лайна варті. Герої потрібні тільки там, де бракує професіоналів. Та й там вони нічого принципово не вирішують – хіба що на якусь коротку мить.
А потім все одно потрібні не герої, а зовсім інші людські типи. Зовсім ще юним я твердо затямив, що ми гнівимо Бога нашими гріхами, слабкостями, недосконалістю. Та з часом я зрозумів ще нагальнішу істину: своїми чеснотами ми дратуємо інших людей. Бути хорошим – страшенно вимотує. Правда, віддаватися надмірностям – це ще більш виснажливо. Але таки приємніше. На цій оптимістичній ноті я прокинувся. Мене чекали нові дороги – вже наяву. Нові свині і щурі, нові люди. Чекав вічний, як всесвіт, Ужгород, куди так приємно повертатися – навіть знаючи, що тут тебе покусають.
Сергій ФЕДАКА
