або Не хочеш бути одиноким – поступися!
Сама того не бажаючи, стала свідком суперечки двох колег. Суперечка видалася гарячою – не на життя, а на смерть. Двоє людей, котрі знають давно одне одного, котрі багато років пропрацювали разом і котрих вважали чи не близькими друзями, за якісь десять хвилин перетворилися не просто в опонентів, а мало не в заклятих ворогів.
Найприкріше було те, що ніхто з них і не думав уступити, просто бути мудрішим, аби припинити безпідставну суперечку, яка, було очевидно, завершиться нічим. Правда, один учасник цього словесного двобою, як тільки міг, намагався згладити ситуацію, говорити м’якше і щиріше, аби навіть звуком чи тоном не образити опонента. Більше того, він навіть зробив кілька спроб потиснути одне одному руку на знак примирення, не претендуючи при цьому на пальму першості. Але, після першого ж відповідного «залпу» заводився знову і знову. Інший же – не маючи почуття міри ні в часі, ні в силі голосу, ні в «гостроті» слів – розпалював суперечку ще з більшою старанністю, підкреслюючи після кожної більш-менш оформленої думки, що це його позиція, здаватися він не буде, нічия інша думка його не цікавить і все одно він правий. Бо… він правий завжди… Одним словом, я ще раз переконалася в одній простій, на мою думку, і, як з’ясувалося, такій складній для багатьох речі: мудра людина не продовжуватиме спір, який переростає у звичайнісіньку сварку…
Зуби важливі, та істина – дорожча…
Вміння поступатися ближньому своєму можна, звісно, трактувати по-різному: з одного боку, ти чиниш благородно, коли, не провокуючи конфлікту, відходиш у тінь, надаючи опоненту можливість зробити так, як йому хочеться. А з іншого – скільки ж можна себе обділяти? Хай навіть ти наполягаєш на якійсь дрібниці (з точки зору оточуючих) – але ж ця дрібниця твоя особиста, а не чиясь?! Що обираєте ви? Саме з таким питанням я звернулася до ужгородців.
Борис Павлович, пенсіонер: «Відстоювати свою думку треба вміти. Не кричати, тим більше, не бити опонента, а спокійно, дохідливо, наполегливо переконувати його у вашій правоті. Якщо в собі не впевнений, то і не треба починати спорити. Знаєте, нема людей, котрі не хочуть щось зрозуміти – є люди, котрі не можуть це щось пояснити. Поки я знаю, що я правий, і поки мене не переконають у зворотному, я не поступлюся. Це значить – показати свою слабкість».
Любов Йосипівна, музейний працівник: «Я не люблю сперечатися. Завжди намагаюся уникати будь-яких спорів. Доводити свою думку не завжди доречно. Все одно, рано чи пізно все стане на місця і буде зрозуміло, хто був правий, а хто ні – навіть без суперечок. А суперечки навіть друзів можуть перетворити на ворогів. Краще змовчати».
Олександр, інженер: «Сперечатися треба з розумом. Якщо бачиш, що суперник явно не правий, але здаватися не збирається – краще замовкни і піди собі. Все одно користі від такого спору не буде, тільки нерви собі зіпсуєте. Ну-у, а якщо суперник розумний і вміє вислухати думку опонента – з таким цікаво. З таким суперечку завжди закінчуєш рукостисканням. Зрозуміло, що уступати не хочеться нікому, але розумна людина зробить це галантно».
Мирослава, студентка: «Обожнюю сперечатися! Особливо, коли знаю, що права. А якщо і не права, то хай мені доведуть, що я не права. Хай переконають. Оце справжня суперечка! Поступатися – не мій принцип».
Юрій, нотаріус: «Суперечка - це, мабуть, та річ, про яку не можна сказати, що вона і в Африці суперечка. Вести спір – справа тонка, якщо ви, звісно, хочете не просто викричати свою позицію, а переконати в ній своїх опонентів. Це ціла наука і, що не кажіть, далеко не кожен володіє нею. Мені ось дуже не подобається, коли хтось – явно не правий – навіть не хоче тебе вислухати. Тоді можу підвищити голос і, чого гріха таїти, схопити за руку, мовляв, стій і вислухай…»
Євгенія, програміст: «Моя бабуся завжди учить мене гідно і впевнено відстоювати власну позицію. Так і намагаюся робити. Правда, завжди лише у тому випадку, коли на сто відсотків впевнена, що я права. Якщо цієї впевненості нема, я навіть не починаю сперечатися. Це не означає, що я погоджуюсь з позицією опонента, просто поки не з’ясую все для себе сама – в полеміку вступати не буду. Правда, ніколи не буду мовчати, якщо мене ображатимуть. Тоді тримайтеся!».
Андрій, школяр: «Якщо ти точно знаєш, що два додати два буде чотири, а тобі доводять, що п’ять, то сперечатися треба, бо істина дорожче і за твій голос, і навіть за твої зуби».
Спорити - не спорити… Ось у чому питання
У мене є приятелька, яка настільки патологічно боїться скандалів, що не вступає ні в які суперечки, ні в які спори. Навіть, якщо вона стовідсотково права. Навіть, якщо її принижують. Навіть, якщо... Одним словом, НІКОЛИ. Каже, що краще промовчати чи піти, аніж вилаятися, а потім хвилюватися за наслідки. Каже, що так їй набагато легше і спокійніше. Не знаю, якщо чесно, через що їй легше, бо, зазвичай, після суперечки, «що не відбулася», вона цілий вечір може простояти на кухні біля плити з ложкою в руках, безупинно повторюючи: «Я ж правильно зробила. Мені ж конфліктів не треба в житті. Для чого ж мала сваритися…» і так далі. Така поведінка вже навіть доводить до сказу її чоловіка. Час від часу він гарчить: «Та вилайся ти нарешті! Не бурчи собі під ніс! Зроби послугу, якщо не собі, то своїй сім’ї…» Вона не розуміє. Її навіть не переконують доводи, що посперечатися чи посваритися інколи корисно і зробити це можна з мінімальними втратами для себе. Не обов’язково ж зриватися і звинувачувати опонента у всіх смертних гріхах. Треба всього-на-всього твердо визначити свою точку зору і наполягати на ній.
Одного разу я запитала приятельку, чого вона більше б хотіла: поїхати на вихідні за місто чи полежати на дивані перед телевізором. По секрету вона мені сказала, що, навіть незважаючи на те, що з точки зору здорового способу життя валятися на дивані шкідливо, вона вибрала б саме цей варіант. «Розумієш, - пояснює приятелька, - я так втомлююсь за тиждень, а тут ще природа… Знову готувати, знову мити посуд, дивитися за дітьми та ще все – у спеку… Я дуже втомлююсь від такого відпочинку». На питання, чому ж вона щоразу збирає пакунки і сідає в машину, вона відповіла: «Чоловік може цього не зрозуміти, а сперечатися з ним я не хочу. Краще без сварок». Що ж, вирішувати приятельці. Зрештою, це її життя і тільки вона знає, як їй краще. Та боюсь, ще трохи - і від неї залишиться тільки тіло, яке вміє чисто прибирати, смачно готувати, бездоганно виглядати, але яке не має ні власних думок, ні власної позиції. Не має власного «я».
Про себе можу сказати, що єдиного, чого я добре навчилася - це витримувати під час спорів паузу і дати можливість висловитися опоненту, особливо, коли точно знаю, що він не правий. Тішуся, коли опонент потрапляє в цей капкан. Є такі любителі спорів, яким би тільки поговорити. Від усвідомлення того, що чути тільки їх, вони втрачають пильність і роблять багато помилок. Іноді їх заносить! Якось під час спору я дала можливість знайомій висказати все, що хоче. Вона захопилася: говорила довго і багато, насолоджуючись тим, що мені навіть нема (за її словами), що сказати. Гаряче доводячи, що вона завжди говорить правду, тільки правду і нічого, окрім правди (на відміну від мене), вона паралельно і наводила «порядок» на обличчі. Не догледіла, що не розтерла тональний крем на носі. Дочекавшись паузи в монолозі, я м’яко сказала їй про це і почула у відповідь: «Щоб ти знала, я ніколи не користуюся тональним кремом». Подавши їй люстерко, я встала і пішла. Продовжувати дискусію не було смислу. Знайома це зрозуміла.
Якщо ви звернули увагу, один із опитуваних сказав, що нема людей, котрі не хочуть щось зрозуміти – є люди, котрі не можуть це щось пояснити. Щось таки у цих словах є. І справді, дуже часто, доводячи щось, ми наводимо аргументи, переконливі для нас самих, а не для наших опонентів. Ми переконуємо у чомусь більше самих себе, ніж будь-кого іншого. Відчуваючи, що не можемо і не вміємо змусити опонента «здатися», переходимо на образливі слова: спір закінчився, розпочалася звичайнісінька сварка. Відчути цю межу і не перейти її – справа нелегка. Але така, дідько його забирай, важлива і необхідна.
Вчитися, вчитися і ще раз…
Давайте зважимо всі «за» і «проти». Ситуації, як відомо, можуть бути найрізноманітнішими - від вибору кінофільму, на який ви зібралися чи то з коханою, чи то з коханим, до вибору місця роботи, на якій вам доведеться проводити більшу частину дня. І, якщо від першого ви отримаєте максимум зіпсований вечір – та й то ще не факт, бо, можливо, саме фільм вам і сподобається. То з другим вибором ти ризикуєш зв’язатися на місяці, а то і на роки. І, якщо вони тебе дратуватимуть і не приноситимуть ні крапельки задоволення, уяви, яке «веселе» життя тебе чекає.
Вихід очевидний: треба вчитися спорити. Смішно? Ви вже вмієте? До хрипоти? І мало не щодня доводите свою правоту? І заради тріумфу своєї позиції готові на все? Добре, тоді інша порада: треба вчитися уступати. До речі, як я неодноразово переконувалася і в чому абсолютно впевнена: уступати – набагато важче. Зрозуміло, мало кому захочеться упустити бодай одну хвилину свого дорогоцінного життя чи потратити її на щось, що вас зовсім не влаштовує. Якось, дуже давно я прочитала таку фразу: хто не вміє уступати – залишається один. Зізнаюся, ці слова мене вразили і змусили задуматися над багатьма своїми вчинками і переконаннями. Я їх запам’ятала на все своє подальше життя. Ви будете повністю самодостатньою особистістю, все буде вертітися саме так, як ви задумали… та, ось, тільки не буде кому це все достойно оцінити. Близька людина , скоріш за все, просто втече від життя з людиною, котра не вміє йти на поступки.
Очевидно, що добре все те, що в міру. Поступитися – добре, якщо ти відчуваєш, що тобі також поступають, або ж, якщо точно знаєш, що суперечка ні до чого позитивного не призведе. Але і відвойовувати треба те, що для тебе дійсно принципово. Вам, думаю, відомо, що психологи радять дорахувати до десяти, якщо відчуваєте, що дійшли до точки кипіння. Не знаю, чи це на всіх впливає, бо дехто просто ризикує луснути від накопичених емоцій. Напевно, краще заздалегідь налаштувати себе, поки ми ще спокійні. Вирішити для себе, що ні за яких умов, у жодному разі не будете біситися, якщо ваші слова чи ваша позиція наштовхнуться на спротив і заперечення. «Попереджений – значить озброєний» - правило, відоме всім. Кажуть, що воно спрацьовує і в питаннях спорів. Вперше, звісно, буде важкувато підготуватися до серйозної суперечки, тим більше, що вона може виникнути неочікувано. Далі буде легше.
Утім, досить припускати та гадати. У такому питанні, як вміння чи невміння дискутувати, спорити, сперечатися, без поради психолога не обійтися. Кому, як не йому, достеменно відомо, кому і що говорити, коли і як зупинитися? Тож, якщо вам цікаво, читайте поради від психолога Наталії Немеш. «Перше, - радить Наталя, - не дискутувати, якщо в цьому нема необхідності. Дискутувати тільки тоді, коли це справді варто. Друге: дискутувати тільки про те, про що ви знаєте, про те, чого не знаєте, ні дискутувати, ні навіть висловлюватися не варто. Третє: слухати те, що говорить опонент. Четверте: з того, про що говорить ваш опонент, вибирайте позитивну інформацію. Ніколи не прагніть суперечки заради суперечки. Якщо ніякої позитивної інформації ви не знайшли, не акцентуйте свою увагу на негативній. Про неї навіть говорити не треба».
Такі ось нехитрі і простенькі поради. Та, як казав мій колишній шеф, не вчіть мене правилам, навчіть, як цих правил дотримуватись. Радити іншим легше, важче дати раду собі.
Зізнаюся, не можу сказати, чи народжується в спорі істина. Як на мене, то у вині вона це робить частіше, швидше і безболісніше… Та все ж, треба вчитися сперечатися… Ви згодні? Тепер переконати б у цьому своїх колег – тих, що спорили... Чи, може, не треба? А раптом вони категорично не погодяться зі мною?..
Анастасія КОН
|
