На Петра – душа тепла - 19 Липня 2008 - НЕДІЛЯ. Перша Закарпатська інформаційна газета

«На Петра – душа тепла», - кажуть у народі. Цього дня була нестерпна спека. Втамувати спрагу дорослі намагалися прохолодними напоями – газованими та слабоалкогольними. Діти, як завжди і всюди, залишаються дітьми – їм якомога більше морозива. Благо, торгових точок було більш ніж достатньо – торгівля простягалася майже на кілометр у два ряди від греко-католицької церкви до православної. Хоча у наш час вибір солодощів дуже великий, проте, за давньою традицією, люди охоче купували саморобні «когутики» та пацюрки. - Який ото празник без пацюрок і когутиків, - розводить руками літня жінка. Просить продавчиню скласти для онуків до целофанового пакета чотири низинки пацюрок і чотири когутики. Одна низанка пацюрок коштує дві грн., «когутики» - від 50 коп. до двох грн. – залежно від форми та величини. У багатьох точках продавали ікони та обращики із зображенням різних святих. Люди охоче купували такий товар.

О 12-й годині я зайшла до приміщення сільської ради. Слідом за мною зайшло двоє молодих міліціонерів, років 27-30, завівши попід руки літнього чоловіка напідпитку. У коридорі один з міліціонерів з усієї сили копнув чоловіка і повалив того на стілець. Другий міліціонер замахнувся рукою на дядька. Той прикрив лице руками. - Не бийте мене, я нічого підлого не робив, - схрестивши руки на грудях, почав благати чоловік стражів порядку. - Ти, паскудо п’яна, ліг’ись у цинтрі села, оби на тя люди никали, не ганьбишся, - почав соромити чоловіка інший міліціонер. У міліціонерів я спитала, невже у даному випадку до чоловіка можна застосовувати фізичну силу. - Якщо порушник супротивляється, то можна. Вплоть до того, що і наручники можна одіти, - пояснив мені міліціонер. За хвилини дві прийшов ще один міліціонер. - Що це за єден? – спитав у свого колеги. – Треба ’го відвести домі, - запропонував.

- Відпустіть мене, будьте такі добрі, - почав просити міліціонерів чоловік. За півгодини цей чоловік танцював під баян, на якому грав інвалід без ніг. Поруч його інвалідного візка було пластмасове відро синього кольору літрів три, куди люди кидали гроші. Ці моменти я зазнімкувала фотоапаратом. Впадало у вічі те, що цього дня у Білках, особливо біля церков, було дуже багато прохачів, жебраків та людей зі скриньками, котрі збирали пожертви на будівництво чи реконструкцію храмів. Деякі нахабно хапали людей за руки, одяг і просили «пару копійок».

Кожен куточок Землі викликає у нас певні асоціації. Заговоривши про село Білки, що на Іршавщині, відразу перед нашими очима постає силач Іван Фірцак-Кротон, котрий свого часу був не тільки найсильнішою людиною світу, дивував своїми витівками та силою людей, а і спонукав гонорових іноземців взяти у руки мапу і відшукати оті Білки, які народили і виплекали богатиря. Саме завдяки білківському кукурудзоводові, двічі Героєві Соціалістичної праці Юрію Пітрі чи не кожен громадянин Радянського Союзу знав про село над Боржавою, де сіялась, вирощувалась і давала найвищі врожаї улюблена зернова культура Микити Хрущова – кукурудза. Сучасний шоу-бізнесовий бомонд також знає про Білки – тут народився народний артист України Степан Ґіґа. Журналіста Олександра Сенинця знали всі як метра публіцистики Закарпаття, майстра репортерського пера, який познайомив читачів з багатьма непересічними і неординарними особистостями.

Іршавський район, як адміністративна одиниця, утворений у 1949 році. До його складу входить 47 населених пунктів. Білки є одним із найбільших сіл Закарпаття. На його території, яка займає понад 60 квадратних кілометрів, проживає 8 111 чоловік у 2 322 родинних оселях. Село розташоване на правому березі річки Боржави при влитті в неї бурхливого потічка Білка, котрий збирає свої води з усіх крутосхилів на північ від села. Межують Білки на сході із Луковом та Імстичевом, з півдня – з Великим Раківцем, з півночі – з Осоєм та Ільницею, а на заході – з Дубрівкою та Малою і Великою Розтоками. Я звернула увагу на таку деталь. Михайло Василинець, автор книги «Білки, село над Боржавою», яка вийшла у світ торік у Всеукраїнському державному видавництві «Карпати», посилаючись на першоджерела, пише, що перша письмова згадка про Білки датована 1238 роком. Однак в афішах та оголошеннях було написано, що Білки святкують 763-тю річницю з дня заснування села.

- Вперше День села ми почали святкувати 1968 року, - розповідає в ексклюзивному коментарі Петро Юрійович ПІТРА, син легендарного Юрія Пітри, який був головою села у 1985 – 1991 роках. - Тоді ми відзначали 730-ту річницю. Нині, виходить, Білкам 770 років. - За часів Союзу День села ми проводили помпезно, з розмахом. У нас був клич: «За добру честь і славу села!». Нашими гостями були члени ЦК, зокрема неодноразово приїжджала Валентина Семенюк, секретарі обкомів, артисти, художні колективи з Прибалтики, із Сату-Маре, з Молдови та інших країн Радянського Союзу, - пригадує Петро Юрійович. – До свята готувалися заздалегідь. Випускали гарно оздоблені запрошення, буклети, давали інформацію у пресу, по радіо. Учасниками та гостями свята були тисячі людей. Програма була велика, різнопланова.

Центром села проїжджало 12 тематично оформлених машин. Був парад колгоспної техніки, починаючи від легкових автівок і закінчуючи комбайнами, тракторами. Після свята комбайни ішли в поле збирати урожай. - Як вам вдалося поєднати День села з релігійним святом? – запитую пана Петра. - Одного разу, 12 липня 1-й секретар обкому партії Юрій Ільницький приїхав на поле. Зустрівся з батьком, поговорили. Ільницький захотів побачити село. Юрій Васильович звернув увагу, що багато людей напідпитку іде у бік Великого Раківця. На його здивування-запитання Пітра відповів, що у Білках празник – храмове свято. Тоді Ільницький запитав у батька: «Юрку, а чи можна би було зробити так, аби це свято було для всіх?» Наступного року, тобто 1968-го, Білки святкували релігійне і радянське свято. - Що маєте на увазі - «радянське»? – уточнюю.

- Як вище я розказував, того дня у Білках демонструвалася вся колгоспна техніка. Тобто, показувалася не лише гордість колгоспу, села, а і міцність Союзу. До речі, той день у Білках зробили вихідним. А якщо хтось із білківчан працював у Іршаві, то керівництво відпускало – людина брала відгул. Петро Пітра показує фотографії святкувань Дня села у ті часи, демонструє відеозаписи. Каже, що тоді пропагувався здоровий спосіб життя – проводилися спортивні змагання, грали у футбол, а зараз все зводиться до примітивних розваг, організатори ставлять собі за мету продати якомога більше наїдків і напитків, заробити гроші. Скаржиться, що його упродовж останніх років до оргкомітету не запрошують.

Про те, що на Петра у Білках празник, знає багато хто. А ось те, що цього дня ще і День села – одиниці. В жодній з обласних газет інформації про це я не побачила. В журналістських колах про це теж ані слова. Того дня журналісти були у Нижньому Селищі на Хустщині, де проходив фестиваль «Селиська співанка». Білківський сільський голова Василь Зейкан на моє запитання: «Хто ще із журналістів спілкувався з вами?» відповів: «Ніхто». - Нині День села Білки святкують скромно, малолюдно, - каже Василь Семенович. – І це виправдано. Раніше був колгосп, була техніка, працювали підприємства. Були різні умови для масовості, скупченості людей. Були гроші. А тепер їх бракує. Сільський бюджет не дозволяє проводити масові заходи. - За часів Союзу Білки були зразковим селом, а нині, до прикладу, білківські дороги у суцільних вибоїнах.

Люди скаржаться, що скоро на Великий Раковець можна буде доїхати тільки на танку… - Дороги – це болюче питання не тільки для Білок. 150 тисяч гривень ми вклали в асфальтове покриття на центральній вулиці біля православної церкви. На більше коштів нема, а через село проходять дороги районного значення. От дороги на Раковець, на Осій є дорогами ДЕУ. Їх мають ремонтувати іршавчани. Білківський голова говорить, що за два роки головування у селі зробив чимало, зокрема освітлено кілька вулиць. Запевняє, що у майбутньому зробить ще більше. Цікавлюся, чому корінний білківчанин Степан Ґіґа участі у Дні села не брав. - Минулого року ми Ґіґу запрошували, але він поїхав, здається, на святкування у Суми. Можу сказати, що Попович у Білках частіше виступає, як Ґіґа. Чому так, спитайте у Ґіґи, - порадив Василь Зейкан.

1971 року за клопотанням депутата Верховної Ради СРСР Юрія Пітри була прийнята Постанова Ради Міністрів України «Про експериментальну забудову Білок». Згідно з планом, зведено з десяток добротних об’єктів: 4-поверхову середню школу на 1 050 місць, 2-поверхову восьмирічну школу на 560 дітей, 2-поверховий дитячий садок-комбінат з літніми площадками на 240 дітей, 3-поверхові дільничну лікарню з амбулаторією, універмаг та адмінбудинок сільської ради, 2-поверховий вузол зв’язку, 8-квартирний будинок для спеціалістів. Проведено центральний водопровід, газ.