 Інколи хочеться злетіти високо-високо в небо і окинути єдиним поглядом весь свій край. Літати собі над горами, над долами. Співати. Чомусь як соловей. І споглядати все з високості. Споглядати з подивом і ще якимись непевними почуттями. Бо бувають же такі химерні куточки, де нібито й суцільний рай на землі, а народ якось не приживається. Закарпаття належить якраз до таких. Воно упродовж середніх віків перебувало під тиском зі сходу і заходу – поміж німецьким мечем і турецьким ятаганом. Таке існування поміж двома вогнями породило своєрідний характер місцевої людності, яка ішла у куруци-хрестоносці, щоб боротися і проти одних, і проти інших. Нехай війна куруців не вела до перемоги, але, принаймні, і не вінчалася гіркою поразкою. Про більше цей народ і не мріяв. Це була боротьба, керована відчаєм і безнадією, абсурдна боротьба всупереч усілякій логіці. Боротьба не заради перемоги, а заради гонору, заради збереження власного духу, якщо вже неможливо зберегти тіло. Хто дбав про тіло – підлягав під Габсбургів чи Османів. Хто дбав про дух – ішов у куруци. Цей рух міг існувати тільки тут – між небом і землею. Одне слово, межи чехи і ляхи. У руських літописах цей вираз означав не так Карпати з Татрами, як «у чорта на рогах». Такий собі острів Утопію задовго до Т.Мора. Власне, край і був такою рогатою утопією, суцільним «між». Коли на Флорентійському соборі розгорнулися бурхливі дискусії між православними і католицькими богословами, чи існує чистилище, то це тільки тому, що жоден з них не був вихідцем із Карпат. Для тутешнього люду це не було питанням. Вони народжувалися, хрестилися, грішили, каялися, спасалися, помирали у справжнісінькому чистилищі. Рух куруців був єдиним шансом вберегти це чистилище від перетворення на чужинецький рай. Або на чужинецьке пекло. Власне, принципової різниці між ними куруци і не вбачали. Тут жили люди глибокі, але аморфні. Вся їхня життєва сила ішла у зміст, нехтуючи формою. Вони були байдужі до ритуалів і догматики, відзначаючись суто емоційною релігійністю, котра сторонньому спостерігачеві могла здатися просто забобонністю. Це край суцільних благочестивих легенд, розказаних з абсолютно щирою вірою у можливість чудесного і водночас з язичницькою безсоромною увагою до всього плотського і ницого. Дух і повсякденне життя тут споконвіку протистояли одне одному і ніяк не могли дійти гармонії. Тому найвищі злети людської шляхетності раз у раз неминуче тонули в інертності, сонливості і лайдацтві. Здавалося, саме повітря тут якесь нездорове. Карпатська улоговина була якимось капканом часу. Коли на широких теренах Італії чи Іспанії, Франції чи Німеччини історія опісля виснажливої Тридцятилітньої війни рвалася уперед семимильними кроками, намагаючись наверстати втрачені десятиліття, коли в Голландії чи Англії вона просто летіла, дзьобана у тім’ячко хижим птахом революції, то тут їй прищемили ногу і вона спроквола лежала десь над дзвінким звором у затінку струнких смерек. Тут не існувало громадської думки, тільки плітки. Проте вони заміняли собою все. Бо суспільства як такого не було, воно було просто конгломератом окремих родин. Кожний дім був справжньою фортецею, наїжаченою проти всього світу. Сторонні спостерігачі чомусь називають такі суспільства традиційними. Насправді, якраз традиції тут і бракувало. Кожен вважав, що живе тільки раз, і це життя – виняток і випадковість. Тут існувало тільки дві продуктивні сили – людська уява і природна потреба. Все тут було якоюсь карикатурою на Відень чи Стамбул, поміж якими і був затиснутий цей край. Це була бурлескова версія якоїсь величної імперії. Така собі не-вергілієва чи навіть анти-вергілієва «Енеїда». Пани тут мало чим різнилися від власних підданих. Серед цих братів по класу було все більше другорічників, котрі трималися у класі якимось дивом, через безпринципну поблажливість вчительки життя. Чи то на них досі працювали їхні старі, до непристойності потріпані і заквацяні матрикули, чи то самі другорічники навчилися жити за принципом «тихіше будеш – далі їдеш», чи то вони були потрібні просто для загальної кількості, але вони продовжували справно протирати штани на задніх, ослячих лавах. Таким був наш край ще три століття тому. Цей дух і досі сидить у нас – глибоко в підсвідомості.
Сергій ФЕДАКА
|
