 Дві сесії обласної ради за тиждень. Депутати говорять правильні слова. Вони течуть плавним потоком і заколисують присутніх. Ужем пливуть тисячі пластикових пляшок, якісь шматки пінопласту і дерев’яччя. Все інше потонуло, зачепилося за кам’янисте дно. Взагалі-то, жити треба так, щоб за тобою – море випитих пляшок. Але утилізованих, а не розкиданих по всьому довкіллю. Взагалі-то, це не літо. «Навіть якщо літо виявиться не літом...» Так, все одно треба радіти життю. «Політична ситуація, економічна криза, аварія на шахті імені, знову економічна криза». Це точнісінько про мій потік свідомості зараз – точнісінько такий же каламутний і захаращений, як нинішній брунатний Уж. Цитати з третьої книжки Олесі Ребрик «А4». Власне, не тільки її, а й випускниці художнього інституту Корнелії Ілюк, бо кожний вірш супроводжується оригінальною графічною інтерпретацією. Це нагадує дитячі графіті, де текст і рисунок злито воєдино. Тільки зміст далеко не дитячий. А4 – формат звичайного ксероксного паперу. І водночас розмір мандаринового неба, по якому авторка пише зеленими пташками. Пише про поїзд тривалістю три години і любов тривалістю три життя. Втім, небо може бути і розміром з фотографію три на чотири. А може бути і ще меншим – залежно від настрою. Книжка – суцільний діалог ліричної героїні з ліричним героєм. І ще – з самою собою. Бо «я – це лише я, а не твоє відображення». Тому щоб відкрити цілий світ навколо себе, треба спершу відкрити себе саму. Тяжко бути студенткою літературного (письменницького) відділення Львівського університету. У країні Україні, котра сама ще не розібралася, чим вона є і чим хоче бути. Котра сама ще веде суцільні внутрішні діалоги із власною історією, колективною підсвідомістю і зарубіжними інвесторами. Ті діалоги, мабуть, дуже нагадують Олесині рядки і Нелині ескізи. Двадцять віршів – двадцять кроків назустріч собі і світові. Двадцять кроків тривалістю двадцять років. Це той час, коли людина ще росте і навіть вчинені помилки ще мають характер оптимістичної трагедії, бо їх ще можна виправити. Можна перевтілитися у що завгодно – у черепашку, пуму, сакуру. У щось дуже-дуже екзотичне. Бо тільки побувавши не собою, можна повернутися до себе, відкрити себе по-справжньому. Заради цього люди і мандрують. Можна на край світу, а можна – на край власної душі. Аби там перетворитися на ангольську жирафу. Або на ангельську жирафу. Мабуть, кожна мишка бодай раз у житті мріяла про це. Ангелів у книжці дуже багато: «Люди – це маленькі янголи, що сидять на плечі». Очевидно, у Бога. Хоча, краще за пазухою. Краще, але не вдається. Олеся вміє суто по-жіночому двома-трьома словами створити цілий космос. Її пластична, якась ще пластилінова натура ладна перетворитися на що завгодно, аби лиш вийти за рамки власного я, максимально розширити його межі. Їй хочеться всього, і водночас їй боязко, що коли це все буде в руках, то казка на тому й скінчиться. Їй хочеться плисти, летіти, пірнати і їхати одночасно. Рядки звиваються, мов хвилі Ужа, напливають на рисунки, мов на мостові опори. У дитинстві я любив стояти на Пішохідному мосту обличчям до філармонії. Якщо дивитися вниз, то повна ілюзія, ніби ти на кораблі, чий ніс під крики чайок рішуче розтинає бурхливі хвилі. Байдуже, що то не морські чайки, а мартини звичайні. Байдуже, що палуба бетонна. Зате настрій таки реальний. Так і в цій книжці – усе нібито й гра, а на губах таки смак поезії. Тієї, що виростає з повсякденної прози життя. На малюнках – багато долонь. Їх простягнуто читачеві, та будь-якої миті їх можуть відсмикнути. Отак же відсмикує руку зірка, на яку героїня кілька років загадує бажання. Бо зірка уперта, а вона ще упертіша. Вся збірка – це долання різноманітних «але», котрих там дуже багато. Там майже немає розділових знаків. В одному вірші є трикрапка – ознака незакінченості, тривалості речення, думки, долі. Трикрапка дуже характерна для поезії молодих. Усі їхні вірші – метикування на трьох. В Олесі ці троє – я, він і світ. Такий собі роман розвитку утрьох. Трикрапка – це ще пунктир, який теж присутній у Лесиних віршах: пунктир дорожньої розмітки і пунктир дощу на автобусному склі. Бо дорога вічна, як і життя. Особливо, коли воно ще тільки починається. Життя триває, Уж тече.
Сергій ФЕДАКА
|
