Те, що випало пережити 59-річній Йолані Чересленко з Малого Раківця Іршавського району, важко навіть уявити. Жінка тричі розпочинала життя заново, як кажуть, з чистого аркуша паперу. Її зрадив чоловік… з кумою. Її зреклися рідні діти. Від її розповідей про удари долі волосся стає дибки.
Йолана Антонівна Дорчинець народилася 29 травня 1949 року в селі Малий Раковець на Іршавщині. Після закінчення «восьмирічки» поїхала на прополку цукрового буряка на Кіровоградщину, в село Карбівка Добровеличківського району. Там познайомилася з сільським хлопцем. Володя працював трактористом місцевого колгоспу. Серце красуні-закарпатки завоював гарними та улесливими словами. «Я без тебе не зможу жити», - говорив Йолані. Його словам повірила, він їй сподобався. Весілля відгуляли за кілька місяців після знайомства, 28 жовтня 1967 року. Молода пара стала жити разом з чоловіковими батьками. Його мати хворіла, тому ніде не працювала, батько працював ковалем. Всі хатні роботи лягли на плечі 18-річної тендітної дівчини. Йолана давала усьому ради, бо змалку привчена до праці. 6 червня 1968 року народила первістка. Назвали Іринкою. За чотири роки на світ з’явилася Світланка. Ще за два – Галинка. За два місяці після народження третьої дочки Йолана захворіла, перенесла операцію, півроку лікувалася у психіатричній лікарні. 1986 року подружжя розлучилося.
- Ми з Володею прожили 17 років. Спочатку, років зо три, у нас була нормальна сім’я. Останні роки нашого спільного життя були справжнім пеклом, - розповідає жінка про пережите. – Чоловік мені зраджував, причому з кумою. Ми з Лізою родом з одного села. Вона вийшла раніше заміж у Карбівку. Старша за мене на три роки. Чоловік почав докоряти мені, що не так одягаюся, присікувався до всяких дрібниць, принижував, бив. Загордився, бо його підвищили у роботі – став інженером. А чим вона була кращою? Нічим. Проста доярка, - розводить руками. – Терпіла заради дітей. Чоловік просто використав мене. Йому треба було народити дітей, і все. Розлучилися, коли життя стало зовсім нестерпним.
Йолана переконана, що кума приворожила її чоловіка та підлила їй у їжу якогось зілля.
- Люди у селі говорили, що Ліза ходить до ворожбитів, - каже жінка. – Коли я потрапила до лікарні, мені зробили операцію «по-жіночому». Лікарі сказали, що операція пройшла нормально, без ускладнень. Чоловік із кумою принесли мені борщу. Я поїла. Після того мені стало погано. Почала співати. Не розуміла, що роблю і кажу. Мене відвезли до психіатричної лікарні, де довго лікували, десь півроку. Я сильно схудла, покращення не було. Після лікарні почала ходити до монастирів. Монахи читали мені спеціальні молитви. Невдовзі мій стан покращився. А Лізу за її недобрі діла Бог покарав: у Великодню суботу її син повісився.
У червні 1986 року подружжя розлучилося. Йолана залишилася жити у тому ж селі, перейшла в окремий невеликий будиночок. Там мешкала упродовж наступних 15 років. Вдруге розпочала нове життя. Колишній чоловік став жити з кумою Лізою та Йоланиними дітьми. Чоловік дочок Йолані не віддав.
24 березня 1987 року вона народила четверту дочку. Назвала Людмилою. Упродовж довгого часу не зізнавалась дочці, хто є її батьком. Лише недавно відкрила таємницю.
- Не хотіла цього робити, довго вагалася, - зізнається Йолана. – Спочатку Люді казала, що з її батьком від її народження не бачилася і не знаю, де він і що з ним є. Коли дочка стала дорослою, то почала ще більше наполягати. Я їй казала: «Краще я буду мовчати, бо тобі буде соромно за твого батька». Недавно про все їй розказала. Її батьком є мій колишній чоловік Володя. Хоч ми були розлучені, я жила окремо, але він приходив до мене. Він просив мене повернутися, але я не змогла його простити. Тим більше, що він настроїв проти мене дітей.
Йолана працювала у школі – спочатку техпрацівником, а згодом кухарем. Ставила дочку на ноги сама. Намагалася все зробити, аби Люда не була гірше одягнута, як її ровесниці, однокласниці.
У 2000 році Йолана разом з дочкою Людмилою переїжджає жити до рідного села на Закарпаття. Із собою взяла тільки необхідне. Будинок у Карбівці продала, а гроші поділила між трьома старшими дочками. Оселилася у батьковій хаті, яка упродовж декількох років пустувала. Батько та мачуха померли. Їхній син Михайло поїхав жити до дружини на Східну Україну. В хаті не було елементарних побутових умов. Жінці втретє довелось розпочинати все з початку. І це в 51 рік.
- Ото якась містика, - сплескує в долоні жінка. – Баба Анця (мачуха) давно померла, але я все чула, як вона кличе мене: «Юганко, Юганко». І прикликала мене. Я лишила все у світі і прийшла у село, де не було ні кола, ні двора. Але, слава Богу, помали почала призбирувати гроші з інвалідної пенсії, обладила одну кімнатку, провела газ. Головне, що є де спати, можна зварити їсти, у хижі тепло. Мала дві кози, було своє молоко, та мусіла їх продати, бо надовго від хати відлучитися не могла.
Йолана отримує 500 гривень пенсії. У селі наймається на роботу до односельчан копати городи. Зароблені 30-50 гривень витрачає на продукти, купує необхідне до хати. Частину грошей заощаджує для подарунків для дітей та онуків. Їх у Йолани четверо. Дочка Люда здобула професію кухаря у Виноградові. Але стояти за плитою не схотіла. Влаштувалася у Виноградові на швейну фабрику.
- Хто попробував города, у село повертатися не схоче, - каже про дочку. – Нехай робить так, аби їй було добре. Зустрічається з хлопцем. Слава Богу, хлопець гарний, порядний. Чекаю, коли надумають женитися.
Жінка з неабиякою радістю розповідає, що торік її старші дочки зі своїми дітьми вперше приїжджали у село навідати її з Людою.
- Я була така рада, що діти приїхали. До них я їздила декілька разів. Я щаслива, що Бог почув мене, а дочки зрозуміли, хто я для них є, - утирає сльози. - Рідна мати є рідною матір’ю. І її ніхто не зможе замінити, - додає.
Тетяна ГРИЦИЩУК
|
