Торік голова однієї закарпатської громадської організації запропонував мені поїхати до Києва, аби там я пофотографувала їхні зустрічі і висвітлила проведені ними мистецькі заходи в пресі. Зустріла земляка письменника, який працює зараз в столиці. Він попросив пофотографувати його з «великими людьми», які брали участь у даних заходах.
«Я тобі добре заплачу. Через місяць буду в Закарпатті і фотки заберу», - сказав він. При зустрічі за два місяці я віддала йому готові фотознімки, на яких він був поруч з відомими людьми України та закордону. Письменник вийняв з гаманця п’ятигривневу купюру, поклав переді мною на стіл, за яким я пила каву, і сказав:
- Це тобі на каву.
- Невже моя робота коштує п’ять гривень? - ніяковіючи, запитала я.
- Я подарую тобі свою книгу і дозволю написати на неї рецензію. Заробиш на мені гонорар і авторитет, - відповів на це письменник і простягнув мені книгу зі своїм автографом. – Напиши щось файноє, - у наказовій формі наприкінці зустрічі сказав письменник і додав: - Потім купиш мені пару газет із статтею.
Це була книга-літературний портрет одного закарпатського журналіста про «майстра красного слова». Приїхали, що називається. Такої похвали, як даний письменник, не були удостоєні навіть разом узяті Ленін, Сталін, Брежнєв за часів радянської влади.
Даний випадок я навела не тому, що хотіла показати, яким скупим чи хитрим виявився пан письменник, і принизити його ще нижче, ніж він сам себе принизив. Зовсім, ні. Наведені факти є красномовними. Вони віддзеркалюють сьогоднішні відносини між письменниками та журналістами. Себто, письменник чи поет написав і видав книгу чи написали книгу про нього і він тут же тиче журналісту це видання з наказом: «Напиши щось файноє», водночас вважає, що журналіст на ньому заробить мільйонні статки. Мало того, що журналіст має написати хвалебну оду на низькопробне видання, упросити-ублагати редактора опублікувати її, при цьому ще треба переконати редактора, що ти за це нічого не матимеш. Просто письменник попросив написати і опублікувати, - пояснюєш редактору. Окрім того, журналіст ще має придбати кілька примірників газет для письменника (себто, купити за власні гроші, а якщо пощастить, то взяти безкоштовно у редакції газети), бо, бач, письменник «не знає, де ота газета продається», а йому треба буде дати почитати друзям, дати у «спілку» і т.д. За це журналіста пан письменник запросить на каву і на «п’ятдесят грам» у кав’ярню, де всі стіни просочені цигарковим димом і потом клієнтів. Поки офіціантка принесе замовлення у щербатих гранчаках, які були виготовлені ще за часів Радянського Союзу, «майстер красного слова» буде поливати брудом своїх колег по перу, бо, бач, «всі вони - бездарі, отримують премії, а я один геніальний, пишу геніальні книги, які, чорт би їх забрав, ніхто не читає і не преміює»… Не забуде згадати пан письменник і про «продажніх» журналістів, які «пишуть те, що їм скаже редактор». Все це нам знайоме, чи не так, шановні колеги?
«Хто кому що винен і хто на кому «наживається»? – запитання для роздумів. Вірю, що вдумливий читач сам у всьому розбереться. Тут ставлю крапку і йдемо далі.
Сьогодні типовим явищем для нас стали символічні тиражі книжок – 300, 100 і навіть 50 видрукуваних примірників.
Нещодавно долучилася з колегою до редагування одного рукопису. На наше велике здивування, після того, як із рукопису автора було відібрано найкраще, написано передмову, подано до набору у видавництво Ужгорода, автор відмовився від наших послуг. Вірніше, нашу виконану роботу забракував. Він заявив, що всі, без винятку, його вірші, посвяти дружині, дочці, онуку, рідним та друзям повинні увійти до книжки. Марно було переконувати автора, що краще менше – та краще. Воно б, може, і нічого – автор має право відстоювати свої авторські права (даруйте за банальну тавтологію). У даному випадку справа полягала ще й у тому, що на власні кошти, якими володів автор, книжку такого обсягу (близько 200 сторінок) можна видати тільки у кількості 25 примірників. Як не дивно, такий результат поета задовольнив. Подумалось: хто від цього виграє і чи достатньо для самого автора задоволення власних амбіцій?
- Заборонити людині писати як поезію, так і прозу, ніхто не має права, - коментує ситуацію один відомий закарпатський поет (коли я працювала над інтерв’ю, то зателефонувала пану поету, аби уточнити деякі фрази нашої розмови, то мій вчорашній співрозмовник попросив не вказувати його імені, зіславшись на те, що реклама йому не потрібна, а його колеги по перу можуть його слова неправильно зрозуміти і «насердитися». Отож у даному матеріалі актуальну тему обговорюємо з паном поетом, який повважав бути невідомим). – Але людина мусить знати, що шлях у літературу – це не прогулянка, а величезна напружена робота. Робота над собою, над словом. Для літературної ниви таланту замало. Вона вимагає терпіння, наполегливості, посидючості. У літературі, як і під небом, кожному вистачить місця. Однак людина повинна не лише прагнути вилити свої емоції на чистий аркуш паперу, а й усвідомлювати, що особисте, дріб’язкове не завжди може цікавити інших. Ти впав, ударився, тобі боляче, і ти вже пишеш про це вірш чи оповідання. Вихід книжки повинен відіграти пізнавальну роль, а не бути лише задоволенням власних амбіцій. Це явище, на жаль, досить поширилось упродовж останніх років.
- А як було раніше? – запитую.
- Далеко не так. У радянські часи Спілка письменників мала вагоме слово щодо виходу тої чи іншої художньої книги. Насамперед, зверталася увага на професійний рівень твору. Ідеологія була на другому плані.
Майстри слова поданий рукопис початківця вивчали тиждень-другий, обговорювали, наскільки він відповідає вимогам жанру, мистецьким канонам. Якщо людина хотіла серйозно працювати у літературі і досягти успіхів, то дослухалась порад майстрів слова.
Радянська письменницька школа випестила багатьох закарпатських літераторів. Так, твори Івана Чендея, Петра Скунця, Михайла Томчанія, Федора Потушняка, Дмитра Кешелі та інших видавались не лише кількатисячними тиражами, а й перекладались на інші мови, удостоєні багатьох престижних літературних премій.
Визнанню передував довгий ланцюг удосконалення. Початківець відвідував літературні четверги у Спілці, читав свої вірші, уривки прозових творів. Великою радістю був для всіх дебют у газеті, згодом – у журналі, публікація у колективному збірнику. Відібравши кілька добротних зернин із свого творчого доробку, автор подавав рукопис на розгляд спілчан. Зваживши все, письменницька організація рекомендувала якомусь видавництву розглянути і вивчити рукопис. При потребі могли і повернути автору на доопрацювання. І тільки після цього до справи брався редактор. Метою літредактора було не «зарубати» рукопис, а допомогти молодому літераторові.
- Відомо, що часто у ті часи рукописи «зарубувались»…
- Були і такі випадки. Але загалом редактор виконував не роль цензора, не роль літературного кіллера, як дехто звик казати. Редактор – це та сама баба-повитуха.
Якщо проаналізувати літературне Закарпаття радянських часів, то побачимо, що тоді виходили у світ дуже сміливі книжки, в яких порушувалися загальносуспільні проблеми. Візьмімо до прикладу Чендеїв роман «Птахи полишають гнізда». Чи не вперше в європейській літературі порушено питання захисту екології, навколишнього середовища. А Юрій Керекеш у психологічному «Блуканні в порожнечі» показав позитивну роль сектантів, яку вони виконували в суспільстві. Безумовно, такі видання мали попит у читацьких колах, серед інтелігенції. Велику роль у продажу письменницького продукту відігравала мережа книжкової торгівлі. За свої труди літератор отримував цілком заслужений гонорар.
У ті часи було багато позитивного. Інша річ, кожна держава стоїть на захисті своєї політики, - додає поет.
- А що маємо нині?
- Підготовка виходу у світ книжки зовсім інша. Будь-хто може написати 20-30 віршів і, б’ючи себе в груди, заявити: «Я – поет! І будь здоров!» Без ніяких цензорів, рецензентів автор у будь-якому видавництві може видати свої «шедеври» мізерним тиражем за свої ж кошти. Окрім задоволення власних амбіцій на автора навряд чи ще щось очікує. Приватні видавництва, аби протриматися на плаву, готові видавати будь-який мотлох. Водночас я знаю, як радіють деякі видавці, коли до їхніх рук потрапляє добротний рукопис.
- Чи можна змінити ситуацію?
- Іти в літературу можуть всі. Але справа в тому, яке місце там займуть. І що знайдуть. До прикладу, по гриби ідуть усі, але одні повертатимуться з повними кошиками, а інші – з порожніми.
Зараз серед пишучих людей є чимало таких, що безупину пишуть у всі інстанції скарги (як не дивно, професійно і талановито) і таким чином пробивають собі дорогу в літературу.
Це – не абсурд. Це – менталітет! – каже наприкінці розмови поет.
Тетяна ГРИЦИЩУК, для «НЕДІЛІ»
|
