Минулої суботи у прикарпатській Яремчі, що за кількадесят кілометрів від нашого Ясіня, відбувся літературний фестиваль за участі івано-франківських письменників (Ю.Андрухович, Ю.Іздрик, І.Карпа, Т.Прохасько, Г.Петросаняк, Т.Жеребецький) і закарпатських (П.Мідянка, А.Любка, О.Белей). Це було щось. Цвяхом програми виявилася скандально відома Ірена Карпа, що зробила собі ім’я на епатажній тематиці (наркоманія, секс, молодіжна субкультура) та різноманітній лайці, котрою щедро насичує свої тексти. Зблизька вона виявилася дуже милою панянкою, якось не по-галицьки відкритою і не манірною. Може, тому що виступала у рідному місті. Вона відверто піарилася, але робила це з таким знанням справи, що її професіоналізму можна було тільки аплодувати. Та й сама вона явно кайфувала від того, що заводить публіку. Не виключено, що й якийсь хлоп напідпитку, котрий звалився між кріслами зі словами кохання до неї, теж міг бути організований самою Іреною. Вона читала оповідання про свого пса Діка з майбутньої автобіографічної збірки. У повітрі стояв густий аромат собачих (і не тільки) лайна і сечі, суцільний мат-перемат, нещадна іронія до самої себе і така щемка любов до тварини, що висловити її сюсюканням було би справді неможливо. Відеоряд цілком відповідав звукові. Переднім рядам демонструвалися стрункі ніжки у білих модельних черевичках, в яких авторка нещодавно одружувалася, джинсові шортики, бурхлива жестикуляція й міміка, величезні круглі кліпси з жіночим портретом, схожі на маленькі акваріуми. Великий зал безперервно обстрілювався і бомбардувався чорними хитрющими очима. Читання завершилося тільки тоді, коли нікого в залі вже не лишилося у живих. І ще смертю песика. І цілком християнським висновком авторки: на тих, хто забив песика, не треба тримати зла, не треба їм бажати ніяких лих, ані хвороб, ані бідності, їх треба просто вбивати. Це Ірена промовила єлейним голоском і ніжно зблиснула лукавими очима. Тепер зрозуміло, чому УПА трималася довше, ніж будь-яке інше партизанське військо.
Не підкачали й інші учасники. Ю.Іздрик читав вірші, на які надихнув франківський гурт «Перкалаба», що недавно співав і в нас, у Нижньому Селищі. Петро Мідянка і Галя Петросаняк, що живуть на протилежних схилах гори Петрос, читали поперемінно свої вірші. Чесно кажучи, це нагадувало якісь залицяння. Галицька публіка зовсім не розуміла закарпатський діалект, ми – прикарпатський, тому всі аплодували як навіжені. Т.Прохасько, студент Могилянки Т.Жеребецький і студент Вроцлавського університету О.Белей медитували про свої родини. Останній – про горище у хустському домі його діда, де відклалася уся закарпатська історія за сто років. Ю.Андрухович і А.Любка нещадно перетягували ковдру одне в одного. Якщо на літературній частині метр делікатно поступився своєму «позашлюбному літературному синові», то потім узяв реванш на концерті, де мав досить тривалу вокальну програму разом з «Мертвим півнем». Так що на додачу до так званого композиторського співу, маємо ще й письменницький. Як на мене, останній цікавіший за перший. А.Любка цього разу не співав. Принаймні, зі сцени. Можливо, у них з Ю.Андруховичем починається розподіл сфер впливу. Зате він читав нові вірші – про підготовку до екзамену з літератури за участю п’яних Тичини і Рильського, про невдалий шантаж мафіозі з боку простого бібліотекаря тощо. Публіка від того просто шаліла. Крім «Півнів», співали ще «Рура», «Русичі», «Дримба Да Дзига», «Гуцул Каліпсо» й італійська «Ла Скаланемурта». Потім режисер О.Санін продемонстрував на величезному сценічному екрані попурі з різних фільмів з численними комічними, драматичними і патетичними ефектами. Письменники ганяли футбола на нічному стадіоні, читачі цілком їм відповідали. Саме на цьому фестивалі стало зрозуміло, чому існує так званий «станіславський» феномен у сучасній українській літературі, але не існує закарпатського. Чому сусіди мають десяток зірок першої величини, відомих по всій Україні і за кордоном. Чому там видається літературний часопис «Четвер». Чому там проводяться такі фестивалі? Та тому, що там є читаюча публіка, є тисячі небайдужих людей. Контраст із лінивою й інертною публікою по цей бік Карпат просто вражаючий.
Сергій ФЕДАКА
|
