|
У селі Геча Берегівського району немає ведмедів. А якби були, прийшли б, як у казці про Машеньку, з величезними ложками на солодке свято. Та гостей вистачало й без цього. На фестивалі було все: і леквар, і ложки, і апетит, і повно-повно журналістів з фото- та відеокамерами. Свято колоритне, гарне. Та головне, воно знов відроджується. Бо все добре рано чи пізно повертається…
– Наша сім’я завжди, скільки пам’ятаю, варила сливу, – розповідає Єва Філеп.
Вона сидить над дерев’яним човником зі сливами, бере по одній з води, виймає кістки. Робота кропітка, але Єва працює, як пісню співає.
– В нашому садку було багато дерев. Набагато більше, ніж зараз. Урожай збирали діти. Але не венгерки, які варимо сьогодні, а інший сорт – «нем тудом-сильва». Це маленькі сливи, з яких не треба виймати кістки. Плоди варили і прочищали через сито. Так в нашій сім’ї готували леквар, а батько ще й самогон – «сильва-палинку». Це було за правило. Але потім сливових дерев стало менше, і стара традиція з часом забулася. Тепер вона повертається завдяки розвитку зеленого туризму у районі. Я сама із села Вари. У нас проходили курси із зеленого туризму, що були організовані інститутом міста Нередьгази. Сусіди-угорці святкують фестиваль леквару десятий рік поспіль. Закликають і нас до відновлення традиції, щоб ми обов’язково і дітей привчали. Ось ми і повертаємося до варення сливи. У селі Геча такий фестиваль проходить вже вдруге. Це і справді для нас свято, а не робота. У приготуванні леквару завжди бере участь вся сім’я, а також приходять допомагати сусіди. Хазяйка готує голубці і гуляш, щоб рідні та гості не голодували, а працювали.
Поки у господарки на вогні киплять смачні страви, сливовари вибирають з плодів кістки, кидають сливи в котел і варять їх протягом 12 годин. Густу масу необхідно постійно помішувати. Люди втомлюються, на зміну їм встають інші. Рідке повидло – цібере – відбирають в окремі каструлі. Цукор у леквар не дадається, але пані Єва підказала, що для більшої густоти на 40 кг сливок можна додати 1 кг цукру. Поки варення кипить, жінки готують для гостей фестивалю страви з лекварем, що зварений тиждень тому: тістечка, кіфлики, пончики, млинці, а також молочний суп із свіжими сливами. Щоправда, мешканці села кажуть, що цього року на Закарпатті неврожай сливок. Тому продукт довелося купляти в Угорщині по 70 копійок за кілограм. Дорога слива, дорогим буде і леквар.
Єва Філеп з незмінною посмішкою клопоче на імпровізованій кухні. Вона – вчителька. Та ще навчається на екскурсовода і мріє працювати за новою професією.
– Єво, у якому селі найкраще варять леквар?
– Всі села готують однаково… Слива однакова, смак однаковий. Ніхто не кращий, не гірший.
– А на Україні зовсім інакше варення…
– Так, там варять джем. Негустий леквар. Я їздила на Сорочинський ярмарок у Полтаву і побачила там венгерки. Розповіла жінкам, як ми варимо з них леквар, пообіцяла навчити нашому рецепту.
– Особисто ви продаєте свій леквар?
– Я вже десятки кілограмів продала у Будапешт. А в Україні поки що про наш рецепт не дуже знають. Але з часом узнають і будуть купляти.
Леквару журналісти не дочекалися. Не хотілося повертатися додому у темну ніч. Надивилися на котли зі сливами, наїлися тістечка та млинців, облизали пальчики, і з солодкими вустами мерщій у місто…
З ложкою гуляла
Тетяна СУХОВІРСЬКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
