За плечима першої вчительки Марії Пантелеймонівни Кривської – 15 випусків
Символічним є те, що вона все життя живе на вулиці Криничній: для чималої когорти учнів – нині відомих лікарів, художників, учених, письменників – свого часу їй судилося стати криницею мудрості, своєрідним духовним знаком якості. Марію Пантелеймонівну Кривську знає пів-Ужгорода. Що й казати: перша вчителька! І нині її енергійності можна лише позаздрити. «Я просто не даюся з’їстися ні хворобі, ні біді, ні журі, – жваво зауважує і: – Слухаю тебе, Михайле!»
«Сільські діти – працелюбніші, у міських – кругозір ширший»
– Маріє Пантелеймонівно, така деталь: я в першому класі десь два-три місяці не міг чітко вимовити ваше рідкісне по батькові. Сподіваюсь, я не був винятком?
– На початку педагогічного шляху з цього приводу я часто мимоволі хвилювалася, але згодом мала на увазі, точніше, звикла. Так, абсолютна більшість дітей відразу зверталася до мене правильно, без запинок, інших доводилося виправляти, а інколи й терпеливо вчити. Останнім просто потрібен був час. Та що там діти, коли бувало навпаки: син може, натомість у батька язик заплітається. (Сміється пр.авт. М.М.).
– Тут, мабуть, доречно згадати про ваших батьків.
– Мій тато Пантелеймон Сергієнко був підприємцем. У 1918 році емігрував із Київщини на Закарпаття. Тут зустрів мою маму – Юлію Кашку, котра родом із Перечинщини. Батьки ростили чотирьох дітей – трьох синів і мене, наймолодшу. Тата я, на жаль, не пам’ятаю. Він помер, коли мені виповнилося 5 років. Зрозуміло, тягар відповідальності цілком ліг на мамині плечі. Мама працювала техробітницею, тому в хаті рахувалася кожна копійка. Брати, я – ми всі мали свої обов’язки. Мама ніколи ні з ким не конфліктувала, виховала нас порядними, чесними. І – уяви собі! – усім дала вищу освіту.
– Приємна іронія долі, що наші ролі помінялись: наразі я вас прошу розповісти про себе.
– Народилась я в Ужгороді восени 1935 року. Спочатку ходила навчатися до монашок, до речі, туди, де нині музучилище. Звичайно, там акцент ставився на релігійному вихованні. Добре пригадую, як ми щоранку молилися. З приходом радянської влади пішла в СШ№2. Після закінчення школи мріяла вступити на географічний факультет у Львів – мама не пустила. Я ще дуже любила математику, але врешті-решт опинилася на філфаці УжНУ, на російському відділенні. Як заочниця, відразу отримала направлення в село Буковець Воловецького району. Там я викладала російську мову і заодно хімію та фізику. Часто засиджувалася над книгами й підручниками до ранку. Я навіть сама зробила макет двигуна внутрішнього згорання. (Сміється пр.авт. М.М.). Я там пробула чотири роки. Відтоді вважаю, що кожному міському вчителю бажано скуштувати й сільський хліб, щоб глибше розуміти життя…
Спливає на гадку кумедний випадок. Ми читали російську казку, а діти не розуміли слово «фартук». Я їм усе гарно пояснила, коли хтось запитав: «Як то буде по-нашому?» Ясна річ, їхню гірську говірку я слабо знала. І відповіла, що «кестеман» замість «катран». Словом, розвеселила клас.
– Порівняйте, будь ласка, сільських і міських дітей.
– Якщо стисло, то сільські загалом працелюбніші, знають багато чого робити по господарству, натомість у міських – кругозір ширший.
«За 45 років я п’ять разів була на лікарняному»
– Буковець Буковцем, а коли ж про славну СШ №1 імені Шевченка, чи то пак ЗОШ №1?
– Повернувшись 1957 року в Ужгород, я не змогла знайти вчительської вакансії. Задовольнилася місцем піонервожатої в СШ №11. І лише через два роки – 1959-го – я влаштувалася в першу школу. Директорка Галина Ілляш взяла мене з умовою, що буду працювати в початкових класах і не буду вимагати уроків у старших. Минув час. Директорка, познайомившись зі мною ближче, запропонувала перейти в старші класи, але я відмовилася. Причина – на поверхні: так, за якийсь рік я прив’язалася до дітей, полюбила їх. Після відмови мене ще більше цінувала Галина Ілляш. Я їй дуже вдячна за все.
– Маріє Пантелеймонівно, як то воно – бути першою вчителькою?
– Я всю себе присвятила школі, адже надзвичайно любила дітей. Я завжди намагалася знайти в дитині ту жилку, яка їй дарована природою. Не треба від учня вимагати бозна-що, треба робити акцент на тому, що йому до вподоби, до чого лежить душа. Приміром, був у мене учень, який погано вчився, але мав хватку сам усе робити. Прийшла я до нього додому і надивуватися не могла: малий сам зробив оригінальний дзвінок для дверей, клітку для кроликів, змайстрував курятник. Саме в небуденній обстановці я глянула на дитину по-іншому. Мій візит благотворно вплинув і на того ж учня – майбутнього майстра на всі руки.
Вчителька не повинна бути лише вчителькою, а й другом дитини. Щоб дитина їй вірила, любила її, не боялася; щоб дитина любила вчитися, ходити до школи. Я ніколи не мала проблем із батьками, ми завжди знаходили спільну мову. Їм імпонувало, коли я говорила щось погане про дитину тет-а-тет, а не на батьківських зборах.
За 45 років я п’ять разів була на лікарняному. Заради дітей я завжди жертвувала собою. І легше ставало на душі. Приміром, одного разу в п’ятницю, йдучи сходами в школі, впала й зламала руку. Уже у вівторок з гіпсом на руці я проводила уроки. Тоді я мала перший клас. «Боже, як вони там без мене?!» – увесь понеділок крутилося в голові. Та й загалом мене дуже мало заміняли.
І таке. Приходила я до школи рано – за 45 хвилин, а то й за годину до початку уроків. Ми з Ізабеллою Євгенівною (Ізабелла Меліка – також перша вчителька – пр. авт. М.М.) завжди першими відкривали школу. Це була звичка. Я розвішувала наочний матеріал, готувала дошку, журнал, підручники, кожного учня чекав індивідуальний матеріал. Дитина, переступивши поріг класу, відразу здавала для перевірки зошит. Я щодня перевіряла зошити, часто і по ночах. Ні разу не дозволила собі не принести їх наступного дня, знаючи, що діти хвилюються за оцінки. Хороші оцінки завжди ставила в щоденник. Це стимулювало дитину до праці. Двійками не захоплювалася – старалася навчити. Регулярно, в кінці тижня проводила маленькі самостійні роботи і виявляла, хто і що не зрозумів. Дитину можна легенько за щось присоромити, але не дай Боже за незнання принизити: дитяче серце надзвичайно вразливе. Варто учня інколи зайвий раз похвалити, ніж недохвалити.
– Чому вкрай необхідно першій вчительці навчити дітей?
– Читати, писати, рахувати. Це основа основ, усе інше – похідне. Я вчила дітей історії Закарпаття, Батьківщини, шанувати традиції предків, розповідала про Конституцію. Про останню бувальщина. Батько вдома наказав своєму синові, тобто моєму учневі щось зробити, а той не зробив. Результат – дістав ременем. Малий, плачучи, кричав батькові: «А в Конституції не записано, що дітей можна бити!»… Я також плекала в дітей почуття дружби, взаємодопомоги, милосердя, впевненості у власних силах. Цьому особливо сприяла позашкільна робота – різні екскурсії, зустрічі з відомими людьми.
«Це нині проблеми з набором. А я завжди мала по 40-47 учнів у класі»
– Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?
– З Іваном (Іван Кривський – доктор фізико-математичних наук, професор, академік Нью-Йоркської академії наук, відомий громадський діяч – пр. авт. М.М.) мене познайомила подруга-однокурсниця Едіта, точніше, її чоловік Іван. Мій Іван упадав за мною півтора-два роки. У 1959-му ми одружилися. Тобто терпимо один одного вже майже півстоліття. (Сміється - пр. авт. М.М.). Я його завжди морально підтримувала в написанні і кандидатської, і докторської дисертацій. Свого часу Іван викладав і в Німеччині, а саме у Франкфурті-на-Майні… Він у мене дуже любить солодке. І природу. У нашому городі, як в аптеці: які лише овочі не ростуть! Яких лише нема в саду фруктових дерев! У нас один син – Саша, математик. І два онуки – Себастьян і Сергій. Я пишаюся своїм чоловіком, сином, онуками.
– Ваше хобі?
– Пекти тістечка, робити заварювання, загалом крутитися на кухні. Я люблю, щоб мої рідні завжди були ситі. Ми ніколи не ходили в їдальні, ресторани, хіба що коли запрошували на весілля, дні народження, зустрічі. Я щаслива, коли збираю гриби. Нема такого року, щоб не збирала їх. Буде один гриб у лісі – я його знайду. Часто їжджу на гриби завдяки своєму учню Миколі Гусинці. Наші улюблені місця – ліси Перечинщини, Великоберезнянщини. Найбільше радію червоноголовим та білим грибам. Люблю їх сушити, а потім роздавати. І захоплююся подорожами. Об’їздила пів-України, чимало міст колишнього Радянського Союзу, пів-Європи. Вражена архітектурною красою Праги. Знаєш, бувало, чула в Празі, Будапешті: «Маріє Пантелеймонівно!»
– Як відомо, нині існує серйозна проблема набору першокласників, адже дається взнаки демографічна криза другої половини 90-х років. Ви стикалися з такою проблемою?
– На щастя, я – ні, причім жодного разу. Я завжди мала по 40-47 учнів у класі.
– Тоді напрошується наступне питання: чи є нормальною така кількість?
– Коли в класі понад 40 дітей – це забагато, хоча уже й 40 немало. Кожен учень по-різному схоплює матеріал, тому вчителю просто доводиться більше додатково працювати. Вважаю, що оптимальним варіантом є 28-30 чоловік. Тут зауважу за першу та другу зміни. Дитина зранку заряджена енергією вчитися. На обід іде додому, грається, відпочиває, робить уроки, лягає спати. А друга зміна у своїй суті – хибна. Приміром, батьки поспішають на роботу – дитина спить довго, потім ліниво йде до школи, а після уроків почувається втомленою. Тобто порушений природний ритм організму. Але все це теорія – практика ж через об’єктивні причини диктує своє…
– Маріє Пантелеймонівно, скільки ви мали випусків?
– Мінімум – 13, максимум –15. Це залежно як рахувати. А інакше за спиною – 45 років педагогічної роботи, з яких 39 – вчителькою початкових класів.
– Ого! Це, ачей, можна створювати легіон пантелеймонівців.
– (Сміється пр. авт. М.М.). А якщо серйозно, то часто мої учні, ставши батьками, приводили до мене і своїх дітей. Оце бачиш реальну зміну поколінь. Хоч я вже 10 років на пенсії, та все одно школа в мені живе. Я щороку ходжу і на перший і на останній дзвоники. Милують око врочисто одягнуті учні та й просто цікаво… Рідко коли вийду в центр і щоб когось зі своїх вихованців не зустріла. Буває й таке, що не впізнаю окремих, а хлопець чи дівчина чемно вітаються. При нагоді можу зупинити й перепитати: обличчя ж міняються…Приємно, що мене щороку учні, їхні батьки запрошують на різні вечори, зустрічі, постійно вітають з тим чи іншим святом, днем народження. Дуже приємно, що тебе не забувають.
– На многая і благая літ!
А на десерт я, учень Марії Пантелеймонівни, хочу засвітитися своїм «в’умом». Я мінімум десь п’ять класів сприймав скорочення «М.П.» (місце для печатки) на табелі не інакше, як «Марія Пантелеймонівна». Причім часто в собі обурювався, чому на Марію Пантелеймонівну ставлять печатку, мовляв, це некультурно…
Михайло МЕЙСАРОШ, газета «НЕДІЛЯ»
|
