У радянські часи серед журналістів був такий жарт: «Укотре нелегка доля журналіста-міжнародника закинула мене в Париж!» Наш сьогоднішній гість у самому Парижі поки не був (Франція, переконані, у нього ще попереду), зате вже кілька разів побував у США, об’їздив пів-Європи. Знайомтесь: відомий закарпатський журналіст та науковець, кандидат філологічних наук, викладач кафедри журналістики УжНУ Віталій ЖУГАЙ.
Журналістика дозволила мені побачити світ
- Так сталося, що в останні роки Віталій Жугай більше асоціюється у колег-журналістів із «закордоном, який нам допоможе», аніж із рідним Закарпаттям. В яких країнах вам, пане Віталію, уже довелося побувати?
- Я завдячую своєму журналістському фахові передовсім тим, що зміг побачити світ. Після служби в армії я мав три направлення: у Київський, Львівський інститут журналістики та в знаменитий МДІМВ. Зупинив свій вибір на Львові. До Москви вступати не ризикнув, бо треба було ще рік чекати. Хоча мав деяку перевагу, бо служив 3 роки на флоті, а в ті часи ще була рознарядка на абітурієнтів «рабоче-крестьянского проісхожденія». Тобто шанс вступити у мене був. Опісля я трохи шкодував, що не пробував туди вступати, бо дуже любив дипломатичну роботу, але любив і журналістику.
Журналістиці я, виходець зі Свалявщини, починав учитися ще в легендарного Михайла Бабидорича. З ранніх моїх матеріалів запам’яталася «Ніч з патрулем», коли я їздив на чергування з ППСниками, надивився всього, в тому числі і як донька в матері плоскогубцями волосся з голови виривала...
Після закінчення журфаку Львівського університету я багато подорожував. Перша моя міжнародна поїздка була від газети «Фест» в Братиславу, на знамените «Рок ФМ-радіо». На той час в Ужгороді ще не було ФМ-станцій, і всі слухали Братиславу. Ми зателефонували в штаб-квартиру «Рок ФМ», і нас погодився прийняти головний редактор Мілош Земан. До речі, він ще й відомий музикант популярного словацького рок-гурту «Елан». Дуже добре нас прийняв, подарував сувеніри на згадку, розповів про свою радіостанцію. Я, пригадую, був здивований однією деталлю з його одягу. Поважна людина, добре заробляє, а бейджик зі своїм прізвищем та фото носить на штанах, недалеко від ширінки... Мені було дуже дивно спостерігати такий прояв демократичності.
Потім були інші поїздки. Від львівського журналу для інтелектуалів «Універсум» я поїхав до Австрії. Приймав нас там лікар Василь Новицький. Це наш земляк-українець, великий патріот України, який вважається творцем ліків від раку, зроблених на основі чистотілу. Він багато робить для України. Там же, в Австрії, ми побували в ще одного українця - Маркіяна Припхана. Це зубний лікар, який виїхав з України з одним яблуком у кишені (як сам зізнався, це були всі його статки на той момент) і став дуже хорошим дантистом, заробив гроші. Сталося так, що трагічно загинув його син, тож усі свої заощадження він передав на створення в Австрії будинку для гостей, куди можуть приїжджати дипломати, вчені, журналісти з України. На той час це коштувало кілька мільйонів австрійських шилінгів!
Два роки поспіль я їздив на навчання в Український вільний університет у Мюнхені. На філософський факультет. Там я вперше побачив могилу Степана Бандери, поспілкувався з відомими українськими націоналістами, побував на студії радіо «Свобода», яке за часів СРСР вважалося форпостом західного світу у Східній Європі. Там я, зокрема, познайомився із Андрієм Ребетом - сином Лева Ребета - відомого українського націоналіста, якого застрелив агент КДБ Богдан Сташевський, котрий убив і Степана Бандеру. Дуже цікава людина, він працював на радіо “Свобода” і викладав у Вільному університеті в Мюнхені. До речі, туди приїжджало викладати й чимало відомих викладачів з України, на кшталт професора Анатолія Погрібного.
У Великобританії я побував два рази від УжНУ - і як журналіст, і як викладач. Слухав курси радіостанції “ВВС”. А в 1997 році вперше побував у США. На той час в Україні активно почали створюватися недержавні організації, і Америка їх пропагувала. Бо вважається, що вони контролюють владу, пропагують створення громадянського суспільства. Я тоді працював у газеті “ФЕСТ” і посилав на конкурс свої матеріали, які пропагували ці недержавні організації. За підсумками конкурсу з усієї України вибрали 40 чоловік і розділили їх на 4 групи: одна поїхала стажуватися до Америки, інші - до Канади, Нідерландів та Німеччини. Я потрапив у першу.
А далі були поїздки до Італії, у штаб-квартиру НАТО в Брюсселі. До слова, до тої групи входив Андрій Шевченко, нинішній народний депутат від БЮТ, який тепер вчиться в Америці у дуже серйозному вузі по програмі підготовки лідерів. У своєму інтерв’ю Андрій прозоро заявив, що посада нардепа для нього не межа, і він себе бачить вище. А ця програма якраз і готує світових лідерів з різних країн.
А з вересня 2007 до червня 2008 року я з сім’єю був завдяки стипендії імені відомого сенатора Фулбрейта у Вашингтоні та Нью-Йорку.
«Я оптиміст і сподіваюсь на краще життя в Україні»
- Соціологічні опитування переконують, що більшість українців, особливо молодих, прагнуть жити на Заході. Ви, як людина, котру не здивуєш навіть Нью-Йорком, маєте ностальгію за західним життям, чи все ж «дим Батьківщини» вам миліший?
- Головне інше - те, ким ти можеш себе реалізувати за кордоном. Я знаю двох молодих ужгородок, які легально вчилися в Америці, отримали право на працю і працюють тепер на Уолл-Стріт - у фінансовій столиці світу. Вони добре заробляють, реалізовані як фахівці, добре вивчили англійську мову. У моєму ж випадку програма навчання закінчилася, і я зобов’язався покинути Америку, реалізуючи упродовж наступних двох років набуті в США знання в Україні. Звісно, я навіть не розглядав такої можливості, аби залишитися в Америці нелегально. А от через 2 роки знову попробую...
- І все ж Америка буквально кишить нелегалами, в тому числі й з України. Один мій знайомий виїхав туди як православний священик, зранку править у церкві, а далі мішає цемент на будовах. Тим не менше, купив дружині джипа і не думає повертатися в Україну. Кажуть, Америка дуже ліберальна країна і залишитись там нелегалом дуже легко. Ви не хотіли працювати там фізично, й тому не залишилися, чи просто ви такий законослухняний громадянин?
- Ну, по-перше, я все ж оптиміст і сподіваюся, що і в Україні настануть колись такі часи, що і тут можна буде заробляти достатньо добре. У тому ж Києві багато людей, моїх знайомих, вже заробляють великі гроші. А крім того, звичайно, коли я працював у Вашингтоні півроку в науково-дослідному інституті й спілкувався з людьми на рівні послів держав, а в Нью-Йорку з мільйонерами, то не вважав за потрібне займатися чорновою роботою... Хоча, звичайно, зарікатися ніколи не можна, бо не знаєш, до чого життя змусить тебе завтра. Але поки є можливість працювати за журналістським фахом, я буду це робити. Дотримуючись принципу легендарного Уїнстона Черчілля: «Займайся своїм хобі, і воно тебе нагодує». В ідеалі в житті слід робити лише те, що ти любиш, умієш, на що ти вчився. І цим бути корисним і людям, і своїй сім’ї.
Але правда й те, що в Америці дійсно дуже ліберальне законодавство щодо емігрантів. У США нині 10-11 мільйонів нелегальних мігрантів, і для всіх знаходиться, умовно кажучи, лопата й мітла для роботи. У цьому плані жартують, що коли Америка збудує на кордоні з Мексикою Велику стіну, то мексиканці спорудять Велику драбину...
По-справжньому у США з нелегалами ніхто й не бореться. Коли ми віддавали свого старшого сина до американської школи, то бачили анкети, які треба було заповнювати. І там було передбачено, що якщо ви навіть нелегальний мігрант, то просто вкажіть, за якою адресою вам повідомити, коли щось трапиться з дитиною. Коли в Нью-Йорку після подій 11 вересня стали жорстко виловлювати нелегальних мігрантів, то поліція навіть оголосила страйк: мовляв, не будемо їх ловити, бо це справа імміграційної служби. Тобто в Америці до тебе не буде жодних претензій, якщо ти чесно працюєш і не порушуєш законів. Деякі нелегали там навіть примудряються одержати номер страховки типу нашого ідентифікаційного номера. А якщо людина 5 років працювала й платила податки, то має шанси потрапити під податкову амністію й легалізуватися в США.
Для мене було несподіванкою, що в тому районі Вашингтона, де я жив, було дуже багато монголів, ціла їхня громада. Я цікавився, як вони виїжджають, адже донедавна Монголія була закрита країна. Виявилося, що вони беруть так звану візу Ф-1 на навчання, вивчають англійську мову та якусь спеціальність. Платять за навчання (а воно в США не обмежено в часі) і отримують легальний статус. Ці студенти мають право працювати на території коледжу, де вчаться. А після 5 років навчання та проживання вони мають право подавати на одержання Грін-карти та американського громадянства.
Про Савелія та його пса
- З приводу Грін-карти доводилося чути, що це просто велике «кидалово» - ніхто нічого безплатно не дає, на цьому наживаються ділки в Америці та у нас...
- Дуже багато людей виграють ці Грін-карти. Один мій знайомий ужгородець, який займається туристичним бізнесом, допомагає людям заповнювати анкети і серед його клієнтів уже багато тих, хто виїхав в Америку. За заповнення Грін-карти не треба нічого платити - усе робиться через Інтернет. Інша річ, що на цьому намагаються заробити й шахраї. Знайомий купився на оголошення в Києві, що фірма обіцяє за 500 доларів легальний виїзд до Америки. Заплатив, поїхав на співбесіду в цю фірму, його дані записали. Через якийсь час викликали, дали запрошення від якогось нібито американця Савелія з Нью-Йорка. Сказали, що має бути дуже впевненим на співбесіді у посольстві, щоб не виглядати нелегальним мігрантом. Учили, як у кіно про Штірліца - що в того Савелія є пес, звати його так-то, вага така, такого-то кольору будка в того пса, на ранок він їсть вівсянку... Але це все виглядало смішно, й посольство, ясна річ, відмовило йому в отриманні візи. Бо закон зобов’язує працівників американського посольства бачити в кожному прохачеві візи потенційного іммігранта. Чоловік прийшов у ту фірму, щоб віддали гроші. А там кажуть уважно почитати угоду, де обіцяно не відкриття візи, а зробити запрошення й інструктаж, як поводитися в посольстві...
- І все ж ви не рядовий заробітчанин, а відомий журналіст, науковець, кандидат наук. Тобто людина, яка реалізувала себе і в Україні. Що дала вам остання поїздка до США? Америка цікава вам як засіб заробити гроші, яких не платять вдома?
- Не тільки. Закордонні поїздки цікаві передовсім тим, що вони дають багато пізнавального: нові знайомства, враження. Я побачив, як викладається в Америці журналістика, спілкувався з науковцями з різних країн світу. Було дуже багато зустрічей на високому рівні. Перші півроку я навчався у Вудро Вілсон-Центрі. Названий він на честь американського президента, який був єдиним за всю історію президентом США - доктором наук, науковцем і лауреатом Нобелівської премії. Там у нас було багато зустрічей з послами, президентами, прем’єр-міністрами різних держав. Серед випускників цього Центру свого часу був і відомий радянський бард Булат Окуджава. Приїжджав туди відомий наш письменник Андрій Курков, знаменитий російський мільярдер Вексельберг, котрий викупив для Росії яйця Фаберже, інші цікаві люди. Це своєрідні курси підвищення політичної кваліфікації.
У Нью-Йорку я навчався у Мангеттенському коледжі комунікацій. Там я більше занурився у методику навчання американських журналістів, спілкувався зі студентами, навіть читав для них лекції. Усе це дуже корисно, а отримані знання згодяться у моїй викладацькій роботі в УжНУ.
Американець - мов ситий лев
- Хотілось би почути ваші, скажемо так, неофіційні враження від Америки. У світі вважається, що самі американці, м’яко кажучи, недолугі люди. Мало читають, навіть президентів своїх не знають. Це справді так?
- Це все стереотипи й перебільшення. Я не поділяю думку сатирика Задорнова, який майже у кожному своєму виступі висміює американців. Мені американці видалися дуже доброзичливими людьми. Коли чують, що ти з України, то дуже тішаться, коли можуть щось сказати про нашу Батьківщину, нерідко підкреслюють: «Ми вас любимо». Мовляв, ми знаємо двох Шевченків - Кобзаря і футболіста, Чорнобиль, братів Кличків та Помаранчеву революцію... Найуживаніші в Америці фрази – «Добрий день», «Будь ласка», «Вибачте». Це, звісно, приємно.
Мені середньостатистичний американець здається ситим левом, біля якого вільно ходить дичина і він на неї не реагує, бо ситий і задоволений життям... У знайомого професора собака має будку з дверима на фотоелементі, які автоматично відкриваються, коли пес хоче увійти до будки!
Є, звісно, і в них проблеми: злочинність, бездомні тощо. Але загалом вони дуже доброзичливі.
- А чому вони такі товсті?
- Усе залежить від того, який у тебе суспільний статус, скільки заробляєш і чим харчуєшся. В Америці можна купити «хімічну» курку за 4 долари, а можна і за 20 у крамниці, де продається все екологічно чисте, органічна їжа. Товсті переважно бідні, котрі їдять дешеву їжу з фаст-фудів. От серед мільйонерів я товстунів щось не бачив... Американці слідкують за собою. Навіть ми не споживаємо стільки салатів, як вони.
Однак надлишкова вага американців - це теж перебільшення. Стільки людей, які бігають, ходять в спортивні зали, їздять на велосипедах, я ніде більше, окрім США, не бачив. Навіть у Європі, де теж культ здорового тіла.
Володимир ПАВЛЮХ, спеціально для газети «НЕДІЛІ»
Закінчення у наступному номері газети «НЕДІЛЯ»
|
