Хай би там що, а на Закарпатті все одно зараз роблять вино. І в цьому наша місцева правда, непідвладна жодним коливанням політичної кон’юнктури. Чим би було Закарпаття без винограду? Ведмежим закутком. Барлогом сумних ведмедів. А так ведмеді із сяючими очима і готові хоч танцювати, хоч співати. Було так, звісно, не завжди. Ще півстоліття тому наші предки вели відносно тверезий спосіб життя. Але відкриття заморських земель Колумбом і Веспуччі співпало із поступовим потеплінням клімату по цілій Європі. У Старий Світ текло все більше золота з Юкатану і срібла з Аргентини, яке тут осідало врешті-решт у численних виноторгівців, що множилися, як зелені мухи у відхожих місцях.
Виноград насаджувався всюди, де раніше його й уявити не можна було. Це була доба високого Відродження – хмільного до повної непристойності. Тоді і в Унгварі таким найболючішим основним питанням житейської філософії стало не співвідношення між світом видимим і уявним, не споконвічне протистояння універсалістів і персоналістів, котре землетрусило собі десь у Сорбоні чи Толедо, ані навіть спір про кількість ангелів, здатних розмістися на кінчику голки. Ні, все це було відсунуто убік, рішуче і назавжди, аби так і лишитися ніколи не вирішеним.
Тоді цвіт унгварського інтелекту, котрий вряди-годи збирався у місцевій корчмі, турбувало значно принциповіше питання, котре було справжнім наріжним каменем, на якому мав будуватися увесь новий храм практичної науки, новий органон. Від його вирішення залежало отримання безсмертя, здобуття філософського каменя, підняття з океанської пучини Атлантиди, явлення спраглому світові десь глибоко захованого в амазонських джунглях Ельдорадо, відкриття прямого шляху на небеса і зникнення пекла. Саме це питання викликало нескінченні дискусії в унгварських хлопів, як і по цілій тодішній Європі. Якби цю загадку можна було б підкинути бусурманам, християнський світ звільнився би від османської загрози на добре століття раніше. Та в тім-то й суть, що бусурман це питання аніскільки не обходило, вони мали своїх тарганів у голові.
Бо це було питання про те, як правильно вживати вино. Хай вино, що робилося у долині Тиси, було не найбільш популярним у тогочасному світі, що тільки зайвий раз доводить ще цілком варварський стан тодішньої ойкумени. Хай європейська аристократія тоді віддавала перевагу портвейнові – це характеризує не так португальських виноробів, як рівень тієї так званої аристократії з її нерозвинутими мужланськими смаками і дивовижною, як на аристократів, схильністю саме до кріпатури. Байдуже, під Бескидами любили саме своє вино. Любили ніжно, жертовно, до повного самозабуття і білої гарячки. Воно того справді вартувало. Так от, ішлося про те, як правильно пити вино – підігрітим чи охолодженим. Це було питання цивілізаційного вибору, від вирішення якого залежав шлях усієї подальшої історії європейської спільноти.
Щовечора корчма буквально здригалася від гучних аргументів на користь однієї та іншої точки зору. Багато хлопів перед тим, як пити, ще ставили своє вино біля палаючого комина, аби воно надихнулося силою живого вогню. Дехто клав до вина щойно підсмажений хліб, котрий брався на закуску і ще шкварчав свинячим жиром, плювався ним на всі боки, злобно сичав, неначе впольована гадюка. Вино після цього виходило не тільки підігрітим, а й ще більш ситним. Можна було сказати, що його не тільки п’ють, а й їдять. Дехто встромляв у свого глека чи кухля розігріту кочергу, дехто просто – розпечену головешку, присмачуючи напій попелом і вуглинками. Залежно від породи дерева вино отримувало неповторний присмак. Інші же вимагали вина тільки холодного, бо гарячою має бути їжа, а вино – контрастувати з нею.
Вино має повертати свіжість змученому і розпареному за день людському тілові, а особливо людській душі. Для таких у корчмі стояв неглибокий дерев’яний кадуб з водою, в якому пияки тримали свої охолоджені глеки. Час від часу корчмареві діти замінювали там воду на свіжішу. Два табори ніяк не могли переконати одне одного у власній правоті. Але хто скаже, що це питання менш важливе, ніж усі ті, що хвилювали і хвилюють ужгородців у пізніші часи?!
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
