Літературу для дітей зазвичай творять бабусі – більш літні або молодші. Астрід Ліндгрен, Сельма Лагерльоф, Агнія Барто, Джоана Ролінг. На Закарпатті до них традиційно приєднуються дідусі. Не дарма один зі збірників наших казок зветься «Дідо-всевідо». Щойно в якості такого молодого дідуся виступив Петро Ходанич, видавши роман-містерію «Таємниця капища Перуна». Книжка доволі прикольна. Мовляв, живуть собі закарпатці, нікого не чіпають, пасуть овечок. Навколо них повно всякої інфернальної нечисті. Ну ще б пак – вже вся Україна від неї стогне.
Але цих відьом і гонихмарників не треба чіпати. Мовляв, собі дорожче. Правда, трохи баламутять кляті галичани. У романі це львівський професор-етнограф Дмитро Кицька, який намагається цю нечисть бодай якось вивчати – вимірювати лінійкою, фотографувати-фільмувати, вести археологічні розкопки. Закінчується то все, звичайно, пшиком. Закарпатська Верховина не видає своїх таємниць нікому – ні за скільки і кому розпродано її землі, ні де пролягають наркотрафіки і таємні стежки для нелегалів, ні існуючих там контрабандних схем.
А тим більше не видає вона таємниць тамтешніх язичницьких капищ. Місцеві до того не дуже й прагнуть: менше знаєш – ліпше спиш. Що-що, а поспати підкарпатські русини люблять і жоден Духнович чи Ходанич їх не дістане. Хіба що Кицька – він буквально задовбав пастухів своїм наївним раціоналізмом. Ну сказано же чоловікові, що в краї повно відьом, що так склалося історично і нема на то ради, що треба просто розслабитися – може, тоді і пронесе. Ні, цим галичанам завжди треба усюди встромити свого носа і знайти якесь пояснення, котре нікому і не потрібне.
Образ Кицьки просто чудо – щось на кшталт жюль-вернівського Паганеля: якщо він такий розумний, то чому такий дурний? Натомість його головний антипод верховинський ватаг Микола нагадує нашого етнографа Ф.Потушняка, котрий за життя найбільше боявся відьом. То ученого, правда, не врятувало: пару ідеологічних відьмаків з університетської нечисті його таки з’їли. У книжці же образи відьом значно цнотливіші.
Якби не вони, ми мали би звичайний виробничий роман про нелегкі будні бійців вівчарської ниви. З нього ми дізналися би, як виробляється сир і стрижеться вовна, вирізається трембіта, будуються-ремонтуються кошари і колиби. Завдяки ж нечисті життя вівчарів перетворюється на суцільний диснейленд: польоти на мітлі, втікання від грому і блискавки, суцільні марення, зваблювання.
А найголовніше – тварини, що розмовляють. Персонажі дитячих книжок традиційно не п’ють, не курять, але схоже, що багато чого з їхнього побуту таки лишилося між рядками роману. Першим мовний бар’єр подолав пес Кутьо, «справжній вівчарський поліціянт». За ним послідувала корова Ряба. Правда, та навчилася тільки розуміти людську мову, але не говорити. Більшість закарпатців саме так (пасивно, але не активно) володіють кількома іноземними мовами. Але найбільший прорив здійснив такий собі Оввацій.
Цей головний виплід відьомських чар поєднує у собі анатомію і психіку трьох тварин – барана, теляти і пса. Намагається виступати в ролі такого собі кризового менеджера: розводить усіх, зіштовхує між собою, мирить, інтригує, закохується, доїть. Одним словом, посередник між посполитими і нечистими. Правда, якийсь пришелепуватий. Бо баран. Тому має радника в особі Жовтого Вужа, поведеного на тому, що він наймудріший. Цим же радником крутить, як циган сонцем, головна відьма.
Під кінець книжки вона зовсім втрачає страх і летить серед білого дня на мітлі повз ілюмінатори літака. Її, звісно, фотографують і продають цей знімок американській НАСА за мільйон доларів. В принципі, з усіх існуючих на сьогодні планів поповнення обласного бюджету такий виглядає найбільш реалістичним. До того ж рецензента мучить підозра, що згодом П.Ходанич напише сіквел, де замість львівського професора вже діятимуть американські спецслужби, всі герої трохи постаршають, а під зруйнованим капищем виявиться ціле підземне містечко.
Ну що ж, як казав Ленін про інший твір, «очень своевременная книга». За багатьма абзацами прочитуються нинішні закарпатські реалії: школа вівчарства у Колочаві, розбудова туристичної інфраструктури на полонині Руна, трансформація Ужгородського аеропорту. Ще більше подано езоповою мовою, у котрій автор справжній мастак.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
