|
Уже два роки нема серед нас відомого журналіста Івана Коцура
Якось у Володимира Висоцького запитали, чого йому хотілося б найбільше у житті. Поет відповів: «Щоб пам’ятали…» Відчуваю, що для багатьох із вас ці слова прозвучать, як виклик. Кому? Чи чому? Відповім: нашому часу, дивовижному за своїм безпам’ятством. Час швидкоплинний, а життя – не без проблем, скажете ви, і матимете рацію. Тут би не забути, що в дитини завтра день народження, а в батьків за місяць весільний ювілей. Причин, аби пояснити, чому забуваєш тих, хто колись був поруч, можна знайти чимало. Та жодна з них – погодьтеся – не переважить простої істини: людина не помирає доти, доки про неї пам’ятають. Я не знаю, що відповів би Іван Коцур на питання, чого йому хотілося б найбільше, але точно знаю, що він був проти пафосних похоронів, багатих пам’ятників та пишних застіль «за упокій». Цього, і правда, не було, зате він має пам’ять про себе і теплу, сердечну молитву за його душу.
Кожен матеріал про людину, котрої вже нема серед живих, передбачає, що в меншій чи більшій мірі, але з неї робитимуть культ. Згадувати тільки добре. Говорити тільки позитив. Багато з тих, хто знав Івана, не любили його за прямолінійність і відвертість, сердилися за принциповість і правдолюбство. Він багато страждав через безпідставні обвинувачення та образи, що неодноразово звучали на його адресу від недругів, але він був безмежно щасливим, що знайшов і свою стезю у житті, і тих, хто його розумів, і тих, з ким йому було комфортно. Можливо, колись, можливо, якось хтось і візьметься за мемуари, в яких згадає його детально і об’єктивно – без ретуші, сліз і жалю. Та сьогодні, через два роки після його смерті, я вирішила не втомлювати вас, шановні читачі, спогадами про Івана – мого доброго і надійного друга, вирішила не звертатися з проханням поділитися спогадами до інших – тих, хто його знав, хто з ним жив, працював, хто з ним дружив чи ворогував. Нехай Іван сам говорить про себе. Своїми щоденниками. Уривки з них дадуть можливість тим, хто його добре знав, переконатися, чи добре ми розуміли його, а тим, хто чує про нього вперше, самому скласти враження про нього. І воно, до речі, не обов’язково повинно бути хорошим…
Фартовий труп
«Кажуть, смерть є настільки неминучою, що приходить до всіх зненацька. Справді, як знати, чи не є цей день останнім. Усі гадають, що мають час. А потім бац – все: гинуть, час вийшов. Про побачення зі смертю не знайти жодного очевидного натяку у будь-яких мемуарах. Так само ніхто не знає, де живуть мертві, а тому кожному хочеться відтягнути якомога далі цю невблаганну мить. Але такі потуги, як правило, марні…»
Садок вишневий…
«… що дивитись українцю, який не порвав власний «Буквар» у першій чверті і прочитав у житті трохи більше, ніж «Читанку»? Скільки ще ефірного часу потрібно юрбі, аби переконатись, що в цій країні що не політик, то мерзотник, що в їх лексиконі – заяложені фрази й спекулятивні загальники, що їхні очі, окрім тупості й короткозорості, нічого іншого не випромінюють, що з-під їхніх дорогих шат випирають засалені руки й немиті ноги, що просту провінційну гризню вони чомусь іменують демократією, і що в одних народів символом революції є Вацлав Гавел, а у нас залишається баба Параска».
Холуяж
«… у тих, владних кабінетах існує своя окрема атмосфера, свої підземні течії і своя особлива застиглість. Можуть статися будь-які зміни, але підлабузництво, мистецтво тримати ніс за вітром, готуватись до іменин шефа ретельніше, ніж до святого пришестя, критикувати його, бо він багато працює, снувати по коридорах, аби потрапити на очі і нагадати про своє існування, вгадувати думки, занотовувати кожну вказівку, якою б тупою вона не була – усе це панує у цьому середовищі і ніколи не зникне. Російський драматург Віктор Розов назвав це явище «холуяж». На жаль, в українській мові відповідного замінника немає».
Клініка для розчарованих
«… Пройшло небагато часу і тисячі вгледіли, що кумир обдурив їх,.. що його пасіка важливіша за його країну. Відтак настало розчарування. Усі відчувають безнадію, песимізм, свою непотрібність, надмірну втому, болісну занепокоєність, їм важко даються рішення, безпросвітна туга гнітить їх, доводить до повної апатії. Було б не по-людськи потайки з них зловтішатися й таким чином самостверджуватися за їх рахунок. Але порадити таки хочеться, що найкращі ліки для розчарованих – не схильність до саморуйнування, а здатність назавжди викинути із серця того, кому воно належало. А ще дослухатись до Рільке, що найголовніше – пам’ятати, а ще важливіше – забути».
Барабан і скрипка
«… поясни мені, як може радіти людина, котрій відрізали руки й ноги, вирвали печінку, а ще прагнуть виколоти очі? А часи, коли дозволяли лише сміятися і фанфаронити, випромінювати вдаване щастя, уже пройшли. Та й нині ті, хто начебто нагорі, не люблять, що є стільки ними невдоволених, вони вважають такий стан речей несправедливим, а відтак підгодовують ура-патріотів, які горланять, що, попри все, жити стало краще, жити стало веселіше. Подібних декламаторів тьма, їхні очі немов заволокла пелена туману».
Очевидне - неймовірне
«Один древній філософ під кінець свого вкрай бурхливого і сповненого життя кинув фразу, якою спантеличив не тільки охочих до інтелектуальних теревенів греків, а й майбутніх любителів пофантазувати на відсторонені теми – словом, він знає, що нічого не знає… Видається, голос філософа ніхто не почув. Оскільки невдячна та справа – бути холопом, коли всі просвітлені. Бо може посіятися зерно непокою й прийти гріховна думка, що все відносне і лише єдиною непорушною істиною є, що ти народився і що ти неодмінно вмреш. Визнати це – все одно, що стати самогубцем. А з ними, як відомо, розмова коротка. Їх у церкві не відспівують».
«…тоді все здавалося інакшим, хотілося діяти, стрибати вище себе, не боячись впасти. А ще – ходити на суботники. Такого задоволення годі було знайти. Все відбувалося мов перед найважливішою у житті битвою: довготривала підготовка, неймовірні зусилля в пошуку віників, лопат і граблів, списки обов’язкової явки з графою зданих грошей і, нарешті, день, коли дозволено з’явитися у спортивному костюмі. Відтак, натхненна титанічна кількагодинна праця, затим шашлики, тости, вечірні гасання по міських вулицях у переповненій і розбитій «Волзі», відомча квартира на проспекті, спиртне, якого завжди мало, бурхлива ніч, важке пробудження з піонервожатою поряд і довге плентання додому. Славні часи! І місто було чистим…»
Словесний тиран
«То неправда, що проституція – найдревніша професія. Є інша стародавня напасть, що неприступніша за будь-яку фортецю, міцніша за метал, більш в’язка, аніж радванське багно, й гидотніша за міські каналізаційні запахи. Оскільки спочатку було слово, то й неважко взріти це лихо. Його ймення – «те, що люди скажуть»… Скільки величних справ, шляхетних задумів не втілилося через мерзотний страх перед громадською думкою!..»
Голі боги
«Навколишнє середовище переповнене не шкідливими газами і не отруйною атмосферою – світ обтяжений богами… Вони переконані, що весь світ є їх власним відображенням. Аби показати всім, хто тут хазяїн, істинний і єдиновладний, щоб досхочу насолодитися плодами слави, вони приховують гріховність, себелюбство, притаєну злобу, водночас удаючи великодушність… Вони живуть у правій частині свого мозку, котра відповідає за жорсткий розрахунок і цинічний прагматизм. Вони начебто шляхетні, гламурні, глянцеві, а пристаркуваті прочанки ставлять свічку за порятунок їхніх душ… Аби зберегти свій світ, вони перетравлюють будь-яку критику, заохочують нахабність, платять за доноси, організовують провокації. Щирість - це не та чеснота, яка має попит у їхній корпорації…»
Пліснявий пул
«Первісні мисливці швидко уяснили, що справжнє задоволення не в полюванні, а в тому, що потім. Можна наодинці зіткнутися з грізним ведмедем, проткнути його кам’яним списом, але важливіше комусь про це розповісти. Тому воїни-неандертальці, перед тим, як залізти на просякнуту потом і пропахлу травами самку, збиралися ввечері біля багаття і, стоячи чи сидячи навпочіпки, або ж лежачи на долівці, вихвалялися перед одноплемінниками власними звитягами. З часом тих, хто кокошилися подвигами, ставало все більше, а вбитої дичини – менше. Так народилися медіа кам’яної доби…»
Кинута жінка
«… Вона знає, що глибоким найреальнішим бажанням є прагнення бути з кимось. Людина, що перебуває у цьому стані, розмірковує про значення кожної зустрічі, усвідомлює її цінність, не поспішає, не прискорює події необережними діями. Вона знає, що неминуче зуміє себе проявити, що справжнє завжди знайде спосіб показати себе. Але, коли надійде ця хвилина, вона не вагатиметься, не втратить нагоду, не пропустить жодної миті, не соромитиметься власного кохання і шаленого вибуху чуттєвості. Їй не буде незручно від романтики. …рано чи пізно відкриваєш істину, що дивною є людська доля – аби віднайти себе, слід пройти через страти і зради».
Анти-істина
«…Дружину, яка через силу злягається із власним чоловіком, оголошено порядною, а повія, яка за той же час приносить неймовірне задоволення багатьом, піддається осуду. Отелло, що розпотрошив ножем тельбухи Дездемоні, заслуговує на мільйони відгуків. Про механіка Васю, який теж через ревнощі розтрощив молотком голову прибиральниці Марії, згадають хіба що в міліцейських хроніках. Щоправда, котра із цих пар любилася більше, так ніхто і не дізнається. Правила визначають все, нехтуючи, що там, де є біле, там знайдеться місце і чорному…»
Батьки і діти
«… ми дожили до теперішнього часу підбиття підсумків, докорів сумління. А ще – до принизливої, але все ж таки надії, що ті, хто приходить, здадуть в утиль наше боягузтво і сором, що не будуть жалюгідними слимаками, не побояться зірвати цей світ і влаштувати його по-своєму, відріжуть цю мерзенну пуповину, не боячись болю, витягнуть себе із духовної в’язниці і, діючи за настановами Ніцше – підштовхни падаючого, - зіштовхнуть нас у прірву тих, хто давним-давно висить над проваллям. А ті з нас, хто залишиться, старатимуться бути такими, як вони, ціною повернення до самого початку. А ще – напрошуватимуться в ар’єргард їхнього хороброго війська, бо хто, окрім нас, знає краще, що поранених треба виносити з поля бою, а вбитих слід хоронити з почестями».
Запитання до неба
«…Чому переважній більшості – один біль, а благодать – одиницям? Чому безробітні страждають через те, що не мають роботи, від якої страждають ті, хто вже влаштувався? Чому в бомжа більше доброчесності, аніж в будь-якого владного вседержителя? Чому треба спочатку пізнати своїх демонів, а потім зустріти Бога? Чому Воланд запросто спокушає тисячі, а Майстер залишається наодинці?..»
Анастасія КОН,
газета «НЕДІЛЯ»
|
