Рівно 70 років тому, 12 жовтня 1938 р. в Ужгороді відбувся мітинг на честь щойно призначеного автономного уряду Підкарпатської Русі. Той мітинг започаткував п’ятимісячні бурхливі події, що завершилися проголошенням Карпатської України.
Йому і присвячено дану історичну новелу
-Ну що, Івасю, а таки наша взяла, - ледь не з порогу вигукнув молодий банківський клерк Ваня, - прем’єром Підкарпатської Русі затвердили Андрія Бродія.
- То нічого, Ваню, українці довго запрягають, зате швидко їздять.
Янек тільки скоса глипнув на них з-за сусідньої конторки довгим промовистим поглядом. Підкарпатський банк, де працювали хлопці, у жовтні 1938-го переживав не найкращі свої часи. Чехословацьку республіку лихоманило вже добрі півроку - одразу же після того, як у березні фюрер усіх німців Адольф Гітлер здійснив аншлюс Австрії, домігшися того, що не міг зробити навіть його великий попередник залізний канцлер Бісмарк. Відтак тисячолітній Рейх на карті став нагадувати лев’ячу широко роззявлену пащу, що шкірилася, світила відточеними на заводах Круппа зубами і готова була за першої-ліпшої нагоди стиснути щелепи. У сумнівній ролі приборкувача, що пхав свою єдину голову прямо в це пекло, виступала Чехословаччина, котрій ішов лишень вісімнадцятий рік. Цнотлива і зваблива красуня, відчувши на собі перегар старого, але сп’янілого від цілковитої безкарності тисячолітнього тевтонського дідугана, чесно кажучи, просто розгубилася. На неї дихали незвичним букетом запахів, кожен з яких не міг не жахати: ядучий дух пороху; різкий аромат машинної змазки; металеві ноти танків і гармат, котрі щойно зійшли з конвеєру; сморід перших концтаборів. І над усім тим - запах вояцької крові. Як було не втратити від цього голову і не наробити дурниць?! Прага сподівалася, що за неї вступляться Англія і Франція, котрі свого часу були акушерами при народженні цього геополітичного експерименту татічка Масарика з лона старої мамки - Габсбурзької монархії. До новоствореної держави було включено землі чехів, словаків і підкарпатських українців. Опинилися в її межах також угорці, поляки, німці, румуни, чимало євреїв, прибуло також чимало російських емігрантів.
Через судетських німців тепер і загорівся весь сир-бор. Лондон із Парижем упродовж вісімнадцяти років нагадували галантних залицяльників, та як тільки запахло смаленим, від тої куртуазності не лишилось і сліду - самі лиш шкурні міркування. У республіці запахло загальною мобілізацією. Три Івани та інші молодші працівники банку чекали повісток, тим більше, що багатьох вже призвали на перепідготовку. Піхотний полк на околиці Ужгорода нагадував розтривожений вулик. Бджоли були сповнені рішучості не віддати ані одного стільника свого меду, хоч і розуміли, що битва буде аж надто нерівною і погинути вони можуть ледве не всі. Та історія розпорядилася по-своєму. Будь-якій героїчній епосі передує певний час тупцювання на місці, щоб не сказати взагалі - гниття і розкладу. Чемберлен і Даладьє прогнозовано зрадили Бенеша, а той не наважився розгорнути оборону власними силами - лишень малодушно подав у відставку. На Мюнхенській конференції було вирішено провести плебісцит у спірній Судетській області. Та замість цього Гітлер наступного дня просто окупував цю землю. Угорщина зразу же стала концентрувати на своєму північному кордоні війська, націлені на Словаччину і Підкарпаття. Відтак республіка більше не могла лишатися унітарною. Словацькі і підкарпатські політики мусили взяти на себе більшу відповідальність за свої землі, а отже і отримати більше повноважень, принаймні, сформувати власну автономні уряди.
Ці події остаточно збурили хлопців, котрі і раніше аж ніяк не відзначалися єдністю думки. Їхня дивна дружба трималася на тому, що кожному ситуація бачилася цілком протилежним чином. Ці три ракурси, будучи складеними докупи, породжували стереоскопічне зображення, котрого так бракувало місцевій пресі - байдуже, якою мовою вона видавалася - українською, російською, язичієм, чеською, а чи угорською. Хлопці підсвідомо відчували цю взаємну доповнювальність, тому вперто трималися купи попри всі підколювання колег, хоч кожен і лишався при своїй думці.
Івась був свідомим українським патріотом. І хоч у тім своїм патріотизмі він часто передавав куті меду, а товариші називали його конструктором держави, котра кілька разів поставала в історії тільки для того, щоб безталанно розпастися, він був твердо певним у кінцевій реалізації своєї безнадійної мрії. Натомість Ваня затято тримався москвофільської орієнтації, хоча знав Росію лишень з книжок та зі справді професійних лекцій своїх гімназійних викладачів-емігрантів. Він ставив на реальну силу, а не на якісь історичні химери і складні геополітичні рівняння з багатьма невідомими. Чех Янек час від часу примиряв двох колег між собою, а частіше просто кепкував з їхніх запальних суперечок, котрі, як на нього, яйця виїденого не вартували. Хоч Чеської держави не існувало колись цілих триста років, його співплемінники таки змогли належно скористатися з вдалої міжнародної кон’юнктури наприкінці Першої світової. Тому Ян не сумнівався, що і нині мудрі празькі політики знайдуть єдино вірний вихід з нинішніх випробувань.
им часом на площі Корятовича зранку спорудили великий дерев’яний поміст з широкою трибуною. Навколо було особливо галасливо, юрмився різношерстий люд. Усі були збуджені, вітали одне одного з тим, що дочекалися власної рідної влади, пошепки, а подекуди і не тільки пошепки богували на чехів, котрі так довго гнобили цей благодатний край під синіми Бескидами. Дарма, що зовсім нещодавно ці ж самі люди славословили Масарика і Бенеша, дякуючи їм за масштабні перетворення у своєму краї. Народна любов ще мінливіша, ніж любов вуличної кокетки. Натовп завжди готовий запалитися будь-якою ідеєю, аби лиш вона була одягнута у красиву словесну одіж і підмальована якимись емоційними рум’янами.
Хлопці підійшли на площу о третій годині пополудні, коли там вже вирувало ціле людське море десь з десяти тисяч чоловік. Довкола було багато прапорів - синьо-жовтих українських і біло-синьо-червоних триколорів русофілів. Було і кілька державних - задля годиться.
- Ми чекали цієї доби багато століть, - хрипко прошепотів Івась. Вируючий натовп електризував його. Хлопець почувався так, наче не стояв на звичній сірій бруківці, а ширяв десь серед хмар. Власне, туди і були звернуті погляди багатьох довкола. З хвилини на хвилину чекали літака з Праги, яким мали повертатися міністри автономного уряду.
- Не смішіть! - кинув на те Янек. - Ви зовсім не Європа, і схоже, що ніколи нею і не будете! Двадцять літ тому ви отримали шанс стати європейцями. Ми цілком щиро хотіли посприяти у цьому, але то виявилося мавпячою працею. Ви знову хочете із Європи чортзна-куди, як то вже не раз було у вашій історії. Ми, чехи, типові слов’яни, а тому нікудишні колонізатори - на відміну від німців чи англійців. Ми навчили верховинців ставити відхожі буди позаду своїх хат. Але щоб ціле суспільство перестрибнуло із середніх віків у двадцяте століття - для того одного покоління замало. Ви же чекати не маєте ніякого терпіння. Хочете будувати хату зразу із даху, який не знати на чім стоятиме. Вам треба зразу міністрів, коли ще не маєте ні сільських нотарів, ні клерків до рефератів, ні своїх офіцерів.
- То ти, Янеку, перебільшуєш. Заїло тебе, то так і скажи.
- Та заради пана-бога! - ліниво процідив Янек. - Прапори вам у руки: в одну двоколірний, а в іншу триколірний. Як на крайовому гербі. Тільки коли ваша справа знову скінчиться великим дефолтом, не кляніть вже підступних чехів. Русини і коти не піддаються дресурі. Ви готові схилятися перед тими, хто вас гнобить, але ті, хто хоче жити з вами на демократичних засадах, швидко стають у ваших очах ворогами.
- А от ви дайте нам справжню свободу, - спалахнув і собі Ваня, - і не в’яжіть нашим міністрам руки-ноги, то побачите, як ми тут все розбудуємо. Це буде те маленьке Куликове поле, з якого почнеться відродження Великої Росії. Град Кітеж, що потонув у кривавому морі ХХ століття, піднесеться знову над хвилями саме тут, у нашому краї, і явить світові усю месіанську велич нашого народного духу.
- Побачимо. Не полюбилися вам чехи над собою, матимете німців. Може, Гітлер з Муссоліні вам і кращими будуть за Масарика з Бенешем. Тільки от як ви будете тягти із болота свій богоносний Кітеж разом із тим патологічним ненависником усіх слов’ян - такий цирк я мушу-таки побачити!
Аж раптом над площею з’явилося чотири літаки. Попереду ішов великий тримоторний аероплан зеленого кольору, на ньому поверталися з Праги міністри. Його супроводжував почесний ескорт з трьох менших військових літаків. Група зробила коло пошани над вируючим натовпом і пішла на посадку в аеропорт.
Августин Волошин, споглядаючи з ілюмінатора величезний натовп, що залив собою усю площу, відчув, як серце защеміло у незрозумілому передчутті. Там, унизу, було чимало його колишніх вихованців з учительської та богословської семінарій. Сцену було вже споруджено, публіку зібрано, актори от-от мали спуститися з-під хмар на грішну землю. Все було готове до чергової драми, котра щохвилини ризикувала перетворитися на трагедію. За своє письменницьке життя-буття Волошин написав кілька п’єс, учнівські драматичні гуртки під наглядом пана директора не раз ставили їх, а також інших авторів. Зараз належало щось подібне - тільки вже на повному серйозі. Від того було моторошно. Це не був звичний острах, котрий переживає кожний драматург перед прем’єрою. Це було передчуття, що п’єса, в якій ти і сценарист, і режисер, і актор, і глядач, і цензор, і ще казна-хто, може будь-коли піти своїм ходом, зовсім не передбаченим тобою, вести тебе всупереч твоїй волі по зовсім несподіваному сюжету.
Відтак монсиньор Августин перевів погляд на свого візаві Андрія Бродія. Очі у того блищали. Скупі празькі урядовці затято торгувалися за кожний міністерський портфель для Підкарпаття. Хоча зайвими такі речі якраз і не бувають. Глибоко в душі Бродій міг би погодитися, що сам по собі портфель - то таке собі яскраве брязкальце. Головне - реальна влада, котра може здійснюватися тільки при оперті на справжню силу, підкріплену танковими, а в найгіршому разі мотоциклетними чи навіть велосипедними частинами. Важить навіть не техніка, а рішучість вбивати всіх незгодних з тобою. Так, портфель - брязкальце, але місцевим тубільцям зараз і потрібні якраз отакі брязкальця, якими можна натішитися донесхочу, пересипати їх з руки в руку, дивитися крізь них на ясне сонечко і бавитися у велику політику, тішачи своє закомплексоване самолюбство, розправляючи затерплі плечі і прочищаючи горло, котре звикло мовчати. Якби ще не плуталися під ногами ці чехи! Коли ми стали вимагати у Празі вісім портфелів, чехи довго не хотіли того і чути. Мовляв, ми дали словакам тільки п’ять, тому ви можете розраховувати тільки на три. А дзуськи вашій мамі! Що-що, а торгуватися ми уміємо. Особливо, коли знаємо, що продавцям все одно нікуди діватися, коли з-за наших спин виглядають озброєні до зубів німці і мадяри. І нехай міністр Файєрабенд у своїй бездоганно накрохмаленій сорочці гидливо кривив вуста і ледь помітно похитував головою, спостерігаючи, як ми усі з розпашілими обличчями вимагали хрипкими від хвилювання голосами і ледве не вимахували руками, аби отримати портфелі. Ми таки їх вирвали. Не жалюгідні три, і навіть не п’ять, як у словаків. Ні, цілі шість! При ц ьому вдалося “зарізати” дві українські кандидатури, так що тепер в нашому уряді співвідношення чотири до двох, а не паритет, на який мусили погодитися кілька днів тому в Ужгороді. Дарма, що повноцінних портфелів таки справді тільки три - у мене, екс-мера Ужгорода і футбольного фаната Едмунда Бачинського і, на жаль, в цього Юліана Ревая. Решта буде просто отримувати міністерське жалування і неофіційно іменуватися міністрами. Все одно це перемога, бо у політиці форма важливіша від змісту.
На аеродромі міністри пересіли у начищені до блиску автомобілі і понеслися по Собранецькій на Корятовича. Натовп зустрічав їх там тисячоголосим гулом, бурхливими оваціями, нескінченними здравицями, що лунали щораз з усе більшим ентузіазмом. Натовп заводив сам себе. Активіст Чепинець, що хазяйновито походжав помостом, рішуче підійшов до мікрофона, прокашлявся і розпочав мітинг. Перше слово він надав прем’єру Підкарпатської Русі Андрієві Бродію. Той говорив доволі пафосно, заквітчуючи свою промову численними пишними зворотами і не шкодуючи високопарних слів. Ваня щораз задоволено зиркав на своїх сусідів, котрі тільки знічев’я усміхалися. Відтак до мікрофона підійшов Василь Гренджа і оголосив виступ Августина Волошина. Той зняв окуляри, потім знов одягнув їх і заговорив голосом стомленого вчителя. По суті він повторював практично усе те ж саме, що і Бродій, тільки іншими словами - теж доволі високими, але водночас і тривожними. Промова нагадувала більше строгу нотацію наставника, напутнє слово до тих, кого він виряджає у доросле життя. Коли закінчився час прямої радіотрансляції, котру вела виїзна команда Кошицької студії, стали говорити інші міністри. Юліан Ревай почав незвичним зверненням:
- Дорогі українці й українки обох напрямків!
- То ж яких обох - сексуальних?! - верескнув дядько неподалік хлопців. Навколо вибухнув регіт. Янек, душачи у собі сміх, обома руками плеснув по плечах двох своїх товаришів:
- Ну, лиш ви мені сьогодні не побийтеся, два напрямки!
Натовп же навколо продовжував вирувати, не надто розуміючи, що він буде чинити з цією автономією, що звалилася йому з неба, мов ранній сніг на голову, але твердо знаючи, що це йому потрібно, що раз отримавши цю бодай поки суто символічну державність, він чіпко триматиме її своїми долонями, як би вона не виривалася геть із рук. На площі Корятовича народжувався новий підкарпатський міф - тепер вже державницький...
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
