Україна прагне в ЄС? Та чи уявляють українці, що це таке? – в своєму блозі кореспондент німецької Die Zeit в Брюсселі Йохен Біттнер пише, що більшість українців сприймають ЄС радше лише як альтернативу Росії
Побачення з Україною
Василь Філіпчук подає руку й каже: "Я ще трошки розмовляю німецькою, зовсім трошки. Це була рідна мова моєї бабці. Вона мені малому завжди читала німецькі казки. Правда, вже не пам’ятаю, які саме". Філіпчук походить із Чернівців з України. Нині він мешкає в Брюсселі як делегат свого уряду при Європейському Союзі. Україна прагне на Захід, і Василь Філіпчук є одним із тих дипломатів, які до крові в серці переслідують цю мету. Навіть якщо і згодні не з усім, що невтомно вивергає в положеннях та бюрократії брюссельська штаб-квартира ЄС. "А що нам іще залишається?" – питає Філіпчук. Будь ласка, тільки не Росія! "Але ми і не Швейцарія".
* * *
Рідне місто Філіпчука Чернівці – наочний приклад того, як Україна здавна була пошматована між європейською та євразійською сферами влади. Чернівці лежали на межі кількох імперій завжди – і дотепер. У середні віки вони були частиною могутнього Молдавського князівства, що його нащадками нині себе бачать Румунія та Молдова. У XVI столітті місто впало після кількох штурмувань турецьких військ і стало васалом Османської імперії. Розташовані на перехресті трьох великих держав – Османської імперії, Австрії та Росії, Чернівці 1775 року зрештою потрапили під австрійське панування. Сто років потому цісар Франц-Йозеф І заснував у місті німецький Чернівецький університет Франца-Йозефа.
Після Першої світової війни відповідно до Сен-Жерменського договору Чернівці ввійшли до складу Румунії. У 1940-му місто зайняли совіти, і після ще одного румунського інтермецо у 1941-1944 роках Чернівці остаточно відійшли до Радянського Союзу – аж поки Україна у 1991-му не проголосила незалежність від кремлівської влади.
У столиці ЄС спекотне літо, коли я зустрічаюся з Філіпчуком. Розташовані зусібіч від вілли української місії відомства поринули в літню сплячку. Філіпчук, заступник глави місії – навпаки, прикипів до термінових дзвінків. На початку розмови він просить вибачення за запізнення, а в кінці із затишної вітальні з каміном його вириває дзвінок мобільного.
Філіпчукові насамперед одне болить: Європі слід припинити поводитися з Україною як із сусідом другого класу. "Не робіть помилок із нами!" – каже він. У чоловікові говорить гіркота. Чому, питає він, його землякам досі утруднюють здобуття візи в ЄС? Чому легше тримати дозвіл на в’їзд в Америку, ніж у сусідню Польщу?
"Минуло 10 років від першої угоди про партнерство з Євросоюзом. І що відтоді відбулося? Нічого. Геть нічого. Умови для подорожування лише погіршилися".
Зворотного напрямку це не стосується. Аби потрапити в Україну, громадянам ЄС знадобиться тільки паспорт. І щойно залишаєш позад себе непривітних митників (їхній менталітет є реліктом радянських часів, вибачаються цивільні українці), тобі відкривається земля, яка з такою силою пре на Захід.
* * *
Чоловік на краю платформи не говорив англійською, але коли почув, куди відвідувач із Заходу хоче дістатися, то поставив свій портфель на землю. Тепер йому легше водити пальцем по карті Києва. Сідаєте у потяг на протилежному боці платформи, пояснює він, минаєте дві станції, пересідаєте, ще одна зупинка – і ви на місці, на Майдані Незалежності. "Independence Square, yes!" – каже сяючи чоловік та пропускаючи свій поїзд.
Мабуть, цей чоловік із тих тисяч українців, які морозної зими 2004-го таборували на центральній площі міста, аж доки автократ Леонід Кучма не капітулював. Люди були ситі по горло свавіллям та неприкритими фальсифікаціями вірних Москві глав уряду, і новим президентом, як революціонери дали ясно зрозуміти світові, мав стати Віктор Ющенко, ледь не мученик демократії. Позначений діоксиновим отруєнням, ймовірно з вини когось із російських інспіраторів Кучми, Ющенко після присяги констатував: "Ми вибрали Європу не лише через географічне положення, а й через її духовні та моральні цінності".
Чотири роки потому відвідувач міг би квапливо вирішити, що Ющенко мав рацію. У центрі Києва не лише знову сяють золоті куполи православних церков, яким після антирелігійних радянських часів українці повернули колишню розкіш. Виблискують вітрини та неонові реклами великих західних торговельних мереж. Тут Zara, Heineken та BMW, а в репрезентативному торці Майдану Незалежності – можна подумати, що планувальники нового міста захотіли інсценізувати кліше – красується подвійна жовта дуга McDonald’s.
Проте хто зайде за межу фасадів, швидко помітить, що Київ – усе ще не європейська метрополія, а лише "потьомкінське село" Заходу. У багатоквартирних "мурашниках" на околицях міста люди живуть у страхітливій пострадянській пригніченості, апатичні консьєржі вартують на входах багатоповерхівок, що нагадують шахти бункерів, а перед дверима будинків молоді люди п‘ють по колу з пляшок горілку. Багато із них розчаровані тим, що довіряли новому керівництву після Помаранчевої революції. "Команда мрії" - Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко (прикмета – світла зібрана короною коса) у час змін продемонстрували дещо відмінне від товариської одностайності.
Об питання, скільки влади повинні надати одне одному президент, прем’єр-міністр та парламент, розбився перспективний альянс, а тим часом корупція в державі не ослабла, як і влада олігархів. "Якщо міряти урядовими стандартами, то Україна подібна радше до Пакистану, ніж до Польщі", – стверджує американський фахівець із міжнародних стосунків Параґ Ханна, відвідуючи Україну.
* * *
"Країна постійно шукає причин своїх зовнішньополітичних проблем зовні, тоді як наразі вона, ясна річ, сама собі стоїть на дорозі", – вважає голова київського офісу Фонду Конрада Аденауера Ніко Лянґе. Передусім майже нічого не просувається в боротьбі з тутешньою корупцією. Україна опинилася на 118 місці в рейтингу корумпованості країн від організації Transparency International, позаду Мозамбіку, Монголії, Буркіни-Фасо та Руанди. Університетський диплом, кажуть, можна купити за 500 доларів. Приблизно втричі більше коштує звільнення від армії.
Як належить поводитися Євросоюзові з цим охочим, але неготовим претендентом? Запитайте в українських політиків і отримаєте чітку відповідь: потрібен ЄС, щоб реформував нас. У міністерстві закордонних справ, чий фасад прикрашає гігантський прапор Європи, дипломат каже: "Не в останню чергу йдеться про саме відчуття приналежності". Але хто заважає Україні узгодити свої закони з спільними для всіх членів ЄС? "Ми таки хочемо узгодити наші закони, – відповідає дипломат, – особливо господарське право. Але на це нам потрібна істотна допомога з Брюсселя. Поміж іншим – консультації та контроль".
Могутні голоси в ЄС бачать усе навпаки. Спочатку Україна мусить своїми силами стати сучасною демократією. Співрозмовник із берлінських урядових кіл так окреслює позицію Німеччини: "Членство в ЄС не є важелем демократії. Воно тільки завершує процес. Стабілізувати демократії у наших сусідів – завдання розумної зовнішньої політики, програми добросусідства та політичних фондів". Урешті-решт ЄС - не навчально-виховний заклад! "Поки що у глав урядів за брюссельським круглим столом модне слівце "розширення" викликає лише негативні вібрації", – каже утаємничений. У підсумковому комюніке нещодавнього саміту між ЄС та Україною цього слова ретельно уникнули. Так само як і словосполучення "перспектива членства". Україні належатиме задовольнитися угодою про асоційоване членство та сприяння вільній торгівлі – як і Албанії, Македонії та Сербії.
Можливо, Європа недаремно заробила собі таке ім’я. Воно походить від давньогрецької міфологічної героїні Європи, яка так звабливо гралася на пляжі фінікійського Сідона, що верховний бог Зевс навіть після короткого споглядання безтямно в неї закохався. Але красуня ввічливо відмовила. І Зевс змушений був перекинутися биком, щоб домогтись Європи. Дамська стриманість перед дочасною близькістю – чи це не та сама позиція, якої додержується й сьогодні Європа?
Якщо порівняння слушне, то й Євросоюзові треба пильнувати, з ким водитися, а з ким ні. Україна однозначно здатна стати биком. Але яка її справжня сутність?
* * *
У Х столітті вікінги прогребли на своїх човнах-драконах по Дніпру в напрямку від Балтійського до Чорного моря і причалили в Києві. "Русь", тобто "гребці", – так назвало слов’янське населення поселенців зі Скандинавії. В альянсі з місцевими князями нормани істотно прислужилися до постання Київського князівства, читай – до народження Росії.
Більшість населення на схід від Дніпра досі відчуває свою культурну приналежність до Росії. Люди на сході України (топонім, до речі, означає "окраїнна земля") розмовляють російською, і спогади про радянські часи часом навівають меланхолію.
Коли там мріють про ЄС, то мріють не про трансатлантичні спільні цінності, а про євразійські. Відмінність, яка одночасно демонструє традиційний образ ЄС в Україні, полягає в повному запереченні панівного становища Америки в будь-якій сфері. Якщо вступ у ЄС підтримують навіть москвофільські українські політики, то членство в НАТО, де домінують США, орієнтована на Росію частина населення категорично відкидає.
То куди український бик викрав би звабливу Європу? У міфології вони вирушили на Крит. У наш час курс проліг би на Схід. Або іншими словами – на новий Захід. На той, де якомога менше Америки. Ось питання, над яким варто було б помізкувати й українцям: Чи потрібен їм справді ЄС як ЄС? Чи хочуть вони Європу з її проваленою конституцією, Карловськими преміями (за заслуги в справі об‘єднання Європи – прим.пер.) та бюрократією, що розподіляє кошти? Чи їм потрібен ЄС лише як альтернатива Росії? Між тим і тим - велика різниця.
|
