«Одноклассники. ру».
Ось, де всі твої
коханки можуть
нарешті познайомитися.
(анекдот в тему)
Весь світ ніби прорвало – колишні школярі, студенти, службовці та й просто будь-хто, хто колись десь із кимось пересікався, раптом вирішили, що жити не можуть одне без одного. І захопили відповідні тематичні сторінки в Інтернеті. Як свідчать всілякі опитування та дослідження, наші люди йдуть на подібні сайти в основному для того, аби знайти своє колишнє кохання. На відміну від Заходу, де прагматичні чи то європейці чи то американці шукають, чим колишні однокласники можуть допомогти їхньому бізнесу.
Більшість моїх знайомих серйозно «захворіли» odnoklassnikами. Для тих, хто не знає: odnoklassnikі – це Інтернет-видання, на сторінках якого ви можете розмістити інформацію про себе і знайти інформацію про своїх колишніх однокласників, однокурсників, однослужбовців і так далі. Популярність сайту – неймовірна. Чому? Ми ж усі такі різні – за характером, за темпераментом, у спілкуванні. Чому ж моїх знайомих – таких різних – однаково сильно притягує цей сайт? Може, в цьому магічному притягуванні є якісь таємниці – спільні для багатьох із нас? Як я не намагалася знайти відповідь на це питання - поки що безрезультатно. Може, разом у нас вийде краще…
Скажи мені, де ти і з ким…
Мій приятель, показуючи сторіночку на сайті «про себе», не приховував ні гордості, ні задоволення: «Дивись, скільки моїх фотографій. А подивися, скільки людей мені вже написало – оце колишня однокласниця, а з цим ми в Києві на фестивалі познайомилися, а це – мій кращий друг в училищі…» Одним словом, на сайті збираються всі колишні, тобто ті, кого пов’язує минуле. Приятель переконаний, що абсолютно не важливо, наскільки близьким був він зі своїми знайомими у минулому. «Важливіше, що ми є одне для одного тепер», - підсумовує він і при мені набирає нового листа новому «колишньому»: «Привіт! Ти випадково не відпочивав у Ялті в липні 2004-го?.. » Тепер мій приятель в приємно-тривожному очікуванні – буде відповідь чи ні?
Згодна, оце приємно-тривожне очікування дуже потрібне нам усім. І справа не в тому, що цього почуття нема в нашому повсякденному житті. Очікування, звісно ж, є завжди. Та очікування в житті – частіше справа, яку можна прорахувати, вона не така дивовижна і не настільки сокровенна. А тут, у віртуальному світі, очікування зовсім інше – в нього інша суть, інший смак, інший колір. Очікування тут майже на грані дива, бо в ньому присутній ефект абсолютної непередбачуваності. І це, очевидно, сильний магніт для всіх без винятку людей. Бо ми хоч і дорослі, а десь глибоко в душі таки залишаємося дітьми – як би акуратно і ретельно не ховалися за масками досвідчених чоловіків та жінок. А дітям завжди хочеться в казку, до того ж – одразу! Щоб один помах чарівної палички – і все навколо одразу змінилося. Так часом хочеться, щоб хоч на деякий час зникло все те, що маємо зараз, виникло те, що пішло від нас колись назавжди – наше минуле.
Смак колишнього кохання
До колишніх коханих у нас у всіх особливе ставлення. Завжди здається, що ми чи то недолюбили, чи то недоотримали любові. І потайки сподіваємося, що причиною не дуже щасливого життя колишніх – те давнє кохання, що колись горіло між нами, і яке до цих пір ще не згасло… для них. Так-так, саме для них, бо як там для нас – не так уже й важливо, а ось для них воно обов’язково повинно бути і великим, і вічним, і найкращим, і єдиним у житті. І ми перетворюємося в таку собі собаку на сіні: начебто і ні до чого відчувати нам тепер те їхнє кохання, але шалено хочеться. Мовчки ми волаємо : «Кохайте мене всі, хто кохав мене! Кохайте мене завжди! Мені це необхі-і-і-і-і-і-ідно!» Сила внутрішнього крику залежить, зрозуміло, від статі: чоловіки кричать ледь-ледь чутно і неусвідомлено навіть для самих себе. Жінки у своїх емоціях яскравіші та відвертіші. Та надія відчути присмак колишнього кохання є й у тих, і в інших.
Крім того, є ще надія знайти серед старих знайомих нові почуття, нову любов. А раптом? Чого ж тільки не буває! Час міняє нас до невпізнанності. Негарні дівчата перетворюються в чарівних жінок, а скромні хлопчики стають галантними кавалерами. Тут також шукають любові і сексу. І знаходять! Правда, не дуже багато говорять про це, створюючи для себе щось на кшталт території власної свободи. Як от, до прикладу, моя подруга. Таємничо-грудним голосом вона розповідала мені про нового (чи точніше, старого) знайомого, з котрим не бачилися років зо вісім, але котрий знайшов її на «однокласниках» і з котрим у них з неприборканою силою розгорілося віртуальне кохання. Вони пишуть одне одному листи, обмінюються фото і віртуально… кохаються. «Ох, - зітхає подруга, - не знаю, що буде далі, але, як же це приємно відчувати і усвідомлювати, що він все-таки любить мене. Скільки ж часу пройшло! Добре, що рано чи пізно, а він зрозумів, що я – його єдине кохання. Впевнена, що він дуже шкодує, що колись покинув мене!» – і так далі… Думаю, «кохання» подруги триватиме до чергової зустрічі з новим давнім знайомим.
У вільному польоті
Усі ми, по суті, люди не вільні. Особливо, якщо ми досягли успіху – чи то в сімейному житті, чи то в кар’єрі. Коли життя вдалося, воно по максимуму заповнено важливими справами, а сім’я і діти займають так званий вільний час. Рідко, хто з «щасливчиків» має щось власне для себе. А що поробиш, це стандартна проза життя: отримуєш одне, жертвуєш іншим. Змиритися з цим треба, але змирюватися з цим не хочеться, ось ми і відправляємося у вільний політ на odnoklassniki. Ступінь реальної несвободи пропорційна часу наших віртуальних польотів. Багато моїх знайомих відвідують сайт досить часто, вириваючи із своїх справ вільні хвилини. Листуються по суті і ні про що, обмінюються люб’язностями і демонструють свої розумові здібності, виставляють нові фотографії, створюють цілі фотоальбоми. Так у їхньому успішному житті з’являється паралельний світ. І цей світ наповнюється їхніми ілюзіями.
«А тобі хіба не подобається отримувати листи? - здивовано запитав мене приятель. – Це ж, як наркотик – писати, потім чекати відповіді, радіти кожному листу, кожному новому старому знайомому». Ні, згодна, у цьому таки щось є! Сама ще зовсім недавно (правда, на іншому сайті, але з тією ж суттю) з якимось нездоровим поривом відкривала віртуальну поштову скриньку, перечитувала листи і з пристрастю «строчила» відповіді: детально розповідала про свій день і наполегливо запрошувала в гості, підкреслюючи свої слова всілякими віртуальними знаками і смайлами. Та з часом експресивність та регулярність спілкування згасала. І все частіше, отримавши листа, я не поспішала відповідати. Більше того, я їх уже навіть не читала… Яка ж я свиня… Чим далі, тим більше я не розуміла, чого у тому віртуальному спілкуванні більше – щирості, допитливості, цікавості, надії чи самообману? Все частіше я почала говорити собі, що все це спілкування – зовсім не благо і не радість, скоріш звичайна (чи незвичайна) залежність, як наркотики чи алкоголь, а тому краще… без нього. Правда, один плюс з усього я таки винесла: вкотре переконалася, що справжні стосунки не зіпсує ні час, ні відстань. І справжніми є ті, хто зараз поруч із тобою. А ще: що не обов’язково в Інтернеті шукати інформацію про свою колишню подругу, аби зрозуміти, колишня вона чи ні. Ми можемо не бачитись роками, а при зустрічі поводити себе так, ніби живемо в сусідніх квартирах і зустрічаємось щодня, а потім знову роками не бачитися. А можемо листуватися до втрати розуму, але, якщо ми не були справжніми подругами двадцять років тому, навряд чи ми станемо такими тепер – тим більше, у віртуальному світі.
Двічі в одну річку?
До слова, захопилися однокласниками більшість моїх знайомих, але не всі. Ось друг щиро поділився, чому декотрих людей не цікавить доля колишніх однокласників: «Є ж і ті, хто не любив ходити до школи. І не тому, що було нецікаво вчитися чи нецікавими були вчителі, а тому, що нецікавим був шкільний колектив, твій клас, твої однокласники. Не було справжньої, згуртованої команди. Ті, з ким стосунки склалися добре, все одно залишаються в пам’яті, і все одно з ними зв’язок підтримується… і не через подібні сайти».
Зустрічі колишніх – це тонка і складна музика душі. Її непросто сприймати, сумно усвідомлювати, та неможливо не слухати. Адже, повертаючись до колишніх, ми фактично повертаємося до колишніх самих себе. Такий ось парадокс! Ми дивимося одне на одного із нашого спільного минулого і бачимо одне в одному не нас сьогоднішніх, а нас минулих. А в минулому не завжди ж усе було добре, ось і лунає той «привіт!» із минулого, не як враження про нас сьогоднішніх, а як спогад про нас минулих. По-інакшому і бути не може, бо кимось ми були одне для одного саме в минулому, а наші сьогоднішні стосунки не пов’язані ніякими зобов’язаннями та умовностями. Мабуть, саме завдяки цьому ми почуваємося справжніми самими собою, чого нам так не вистачає у повсякденному житті.
Все тече, все змінюється. І як неможливо двічі ввійти в одну й ту ж річку, так неможливо повернутися у своє минуле. Правда, можна минуле вернути в собі, і повернутися до себе, колишнього. Це диво повернення, яке, як і тисячу років тому, називається ностальгія, і є, очевидно, головна таємниця, яка притягує на оdnoklassniki… Я так думаю… Хтозна, може коли-небудь, як-небудь, де-небудь мене також огорнуть ці ностальгічні почуття…
І ще два слова до теми
Може, вам буде цікаво, що одна з британських компаній, яка займається проблемами трудового законодавства, підрахувала, що тамтешні фірми втрачають більше 263 млн. доларів на день через те, що співробітники компаній весь час просиджують у соціальній мережі. Люди недопрацьовують більше 233 млн. годин робочого часу кожен місяць, і боротися з цією проблемою дуже важко, майже неможливо. Як тільки компанія блокує доступ до таких сайтів з робочого комп’ютера, різко збільшується кількість лікарняних: клерки готові платити лікарям за нього, аби тільки залишитися вдома і поспілкуватися в Інтернеті. А багато хто виходить у світову мережу через мобільний телефон. Ось і виходить, що для більшості офісних працівників спілкування з колишніми однокласниками в Інтернеті – як наркотик. В Європі за десять років з часу появи першої сторінки для однокласників на нього «підсіла» неймовірна кількість народу. Тільки у найкрупнішій мережі Facebook зареєструвалося уже 56 млн. людей. Соціальна мережа «Однокласники» об’єднує більше 20 мільйонів користувачів. З кожним місяцем ця цифра збільшується на півтора мільйона. Більшість постійних відвідувачів – 70 відсотків – офісні працівники з 18 до 35 років, в основному жінки.
І ще. Жарт про те, що odnoklassniki придумали спецслужби, звісно ж, міф, та деякий моніторинг правоохоронних органів цілком ймовірний. Не так давно на цьому сайті впіймали боржника, котрий не виплатив серйозну суму одному з комунальних підприємств. Судові виконавці ніяк не могли знайти хлопця – телефони не відповідали, за вказаними адресами його не було. Та Інтернет – наше все! На славнозвісних «Однокласниках» молодого хлопця і знайшли. Тут він не ховався, залюбки давав телефонні номери та координати, радо погоджувався на зустрічі з відвідувачами сайту. Подібних історій останнім часом випливає все більше і більше. Аферисти, аліментники та інший народ «в бєгах» на сайті однокласників виходять із тіні і втрачають будь-яку пильність. Очевидно, впевнені, що їм тут нічого не загрожує.
Наостанок. Хакери за певну суму грошей можуть дізнатися, з ким і про що листується в Інтернеті, до прикладу, ваша половинка. Послуга користується вже великим попитом, а тому ціни на неї різко зростають. Будьте пильними.
Анастасія КОН, газета «НЕДІЛЯ»
|
