Тілесне...
Свій ювілей скульптор-кераміст Мирослава Росул відзначила виставкою. Це був справжній вибух жіночої еротичності. Десятки статуеток, де все обертається навколо торсу – неохопного, як сам Всесвіт. Навколо того, що літературознавець М.Бахтін називав «матеріальним низом» людського тіла. Сідниці – неначе півкулі зоряного неба, поясниця – як Чумацький Шліх, бедра розміром з небесну веселку, пантагрюелевські животи з набухлими лонами.
І на додачу ще ноги, якими можна взяти в руки будь-якого хлопа. Часто ноги нагадують вітрила, на яких можна уплисти куди завгодно. Маленькі настовбурчені груди – справжні органи сексуальної небезпеки. Усе сповнене передчуттям руху. Звичайно, коливального, маятникового. Ці тіла подібні до світових імперій, над якими ніколи не заходити сонце.
Принаймні, спраглі чоловічі руки так і тягнуться до цього неозорого запаморочливого Ельдорадо у нестримному бажанні повернути собі втрачений Едем, уподібнитися до першочоловіка Адама у райських кущах, населених тільки ними і Євою. А ще ці Єви нагадують якісь фігуристі гранати, тільки чеку треба не висмикувати з них, а вставляти. Результат втім один – божевільний вибух, коли руки-ноги розлітаються на всі сторони світу, змішуються із зірками і ранковим пташиним вереском. Багато фігурок з різнобарвним татуюванням на тілі – наче борозни від чоловічих пальців. Воно модне і серед сучасних студенток, в яких вигулькує несподівано з-під білизни, як чортик з табакерки, і в їхніх далеких прародительок, що жили тисячоліття тому.
Тільки тоді воно вкривало все тіло, підкреслюючи ерогенні зони, котрі у жінки практично усюди. Вся творчість Мирослави просякнута метафорою «жінка – земля», тільки це земля не гламурна, зовсім не оброблена, дика, цілинна. Розмокла від тропічного дощу, гливка, вона чавкає під ногами і прагне засмоктати необережного подорожнього. Від неї пахне всіма ароматами весняного степу. Дивно, але закарпатка з діда-прадіда М.Росул (рід з Невицького) уся перейнята романтикою Степу, причому не сусідньої угорської Хортобаді, а таки причорноморського безмежжя. Звідти в її творчості тарпани і дикі тури, скіфи і сармати.
Курган, розрізаний, як паляниця, готовий прийняти у розверсту безодню нову жертву (у багатьох курганах покійників доховували через багато років після їх насипання). Часто у статуетки тільки одне персо, замість іншого – діра. Саме так чинили войовничі сарматки, відрізаючи чи, принаймні, припікаючи його, аби права половина грудей не заважала їм стріляти з луку. Бо вийти заміж сарматка мала право лише після того, як убила бодай одного ворога, а ліпше трьох. А воно ж таки хочеться! То чому ж дивуватися, що сармати (чи то пак сарматки) завоювали найбільшу територію з-поміж усіх інших древніх народів України.
Ще є на виставці фігурка половчанки. Про них Фірдоусі писав, що гарніших жінок не буває в цілому світі. Схоже, що давньоруські воїни гасали по цілому степові не так заради золота і худоби, як для того, щоб бодай раз у житті долучитися до такої краси. Усі тіла тут напнуті, мов луки, арбалети, катапульти, гільйотини. Усе готове вивергати блискавки і громовиці заради нового життя. А ще ці жінки часто з розпростертими руками – як птахи.
Правда, їхні обважнілі тіла тяжко уявити десь високо над землею. Ці руки-крила для польотів уві сін і наяву. Вони можуть довести до сказу і, навпаки, заколисати. На них дуже органічними були би довгі рукави. Змахнула одним – поруч розлилося ціле озеро з карасями і лебедями. Змахнула іншим – над озером височезний палац до самого неба, у кожному вікні по молодиці, а біля неї – по пляшці шампанського.
І ще багато жінок-кішок із вигнутими спинами, пружними ногами, випущеними кігтями і затуманеними очима. Давай не будемо, а якщо будемо, то давай, мяу! Врешті-решт, постіль – то єдина сфера людського буття, котра категорично не терпить фальшу, бо тут людина найближче дотикається до матінки-природи з її безхитрісною безпосередністю і щирою відвертістю.
Імітувати можна, але швидко набридає. Вічним же є тільки чесне мистецтво, укорінене в неконтрольованих інстинктах, у фрейдистській підсвідомості, зачаєних бажаннях, підспудних реакціях. Тільки воно вічне, як самі любощі.
|
