|
Найяскравішим враженням минулого тижня було спілкування з письменницею Тайві Тум. Абсолютно не схожа ані на сивочолих апостолів, ані на Марію-Магдалину, вона вірить, що теж написала благовіствування, здатне змінити цілий світ. На менше вона не згідна. Століття три-чотири тому її залюбки спалили б на вогнищі, ще трохи раніше вона би заснувала якусь власну церкву і сама би палила віровідступників.
У ХХІІ столітті вона би створювала за допомогою тодішніх комп’ютерів цілі віртуальні світи-матриці, населяла би їх реальними і уявними персонажами і годувала би нас, мов рибок в акваріумі. Наразі же просто пише, але з тим же самим темпераментом. Книжка зветься «Исповедь». Перший том побачив світ в Ужгороді минулого року, другий – цьогоріч у Флоренції. Написано вже і третій том, нині народжується четвертий. Книжка існує і в Інтернеті.
Це на 90% автобіографічна і на 10% вигадана історія дівчинки, що походить з провінційного закарпатського містечка. Владна матінка і тихший батько. Вогонь у спідниці. Купа талантів, здобутки, що даються занадто легко, тому не цінуються. Акцентуйована особистість, що народилася прямо на монументі. Сильні лідерські задатки. Хлопчики-ровесники таких бояться і водночас незбагненно тягнуться до них. Подібні дівчата назавжди лишаються великими дітьми – навіть після чортзна-скількох чоловіків, після шлюбу і народження власної доньки, після розпаду рідної країни і переселення в Італію. Книжка починається з закінчення школи, пророцтва улюбленої вчительки, шахового турніру в Одесі.
Відтак навчання в крутому ленінградському вузі, купа студентських пригод, будзагін, зальот у КДБ через участь в антирадянській групі, роман із тамтешнім слідчим, поїздки до найближчої подруги у Москву, складні взаємини з однокурсницями. Пізні вуличні знайомства, кожне перетворюється на повчальну притчу. Багато роздумів про суть життя, призначення людини, кохання, власну гідність. Але все через конкретні історії. Другий том – про завершення навчання у місті на Неві, академку, переведення до Москви. У ньому розв’язуються всі житейські історії, зав’язані у першому. Офіцер зникає в Афганістані. Однокурсниці зраджують чи то собі, чи то уявленням Тайві про те, якою має бути людина. З’являються і окремі нові персонажі – чергові голоси у нескінченій суперечці, котру Тайві веде з собою й цілим світом. Дуже багато побуту. Кінець брежнєвської доби, ретро.
У третьому томі – завершення навчання, робота на заводі, еміграція до Італії, облаштування там. Оскільки спілкування в Італії менше, ніж вдома, з’являється багато відступів про найвидатніших представників людської історії, суперечки з ними про сенс буття. Ідеться про власний містичний досвід. За формою близько до «Былого и дум» О.Герцена, де змішано все – особисті враження, почуте від знайомих, публіцистика, вигадка, «я такий хороший» і «я такий поганий». Намагання зрозуміти людину, як воно там, у людській душі, все складено, яке коліщатко за яке чіпляється, чому воно все так складно і красиво крутиться, а в результаті все одно виходить якась фігня. Спроба дати людству мільйон-якусь філософію життя. Тайві дуже родом з власного радянського дитинства, де «крошка-сын к отцу пришёл».
Вся книжка – суцільні роздуми, що таке добре і що таке погано. Поганих людей треба вбивати чи хоча би відверто зневажати. Добрих – нагодувати варенням, навіть якщо вони не хочуть. У дитинстві це все вирішується в яскравих конкретних образах. Якщо інтенсивності бракує, їх ще розмальовують кольоровими олівцями або фломастерами. Оскільки душа авторки так і лишилася дитячою, не обтяжена дорослою марнотою, фломастери так і переливаються всіма барвами. Зосереджено, висолопивши язичка, дівчинка малює на клаптику шкільного зошита у клітинку ні багато ні мало – світовий розум.
Розум той геть не схожий на традиційний іконописний лик. Він має багато облич різних авторових знайомих, але найбільше проступає таки її власне. Із задерикуватою посмішкою, дзвінким голосом, очима-бісиками. І водночас з печаллю у серці. Тією печаллю, яка постійно штовхає авторку в дорогу – то до Ужгорода, де живе мати, до Мукачева, де друзі дитинства, то до Флоренції, де робота у банку.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
