Добігає краю політичний рік в Україні. І хоч формально календарному рокові ще лишається сім тижнів з хвостиком, політичний рік уже згасає на очах... Згадується казка про невдаху-коваля, що кував з величезного шматка металу спершу леміш, потім лопату, відтак сокиру, ніж, голку, а врешті-решт вийшов просто пшик.
Розхлябаність і непрогнозованість – головні риси сучасного політичного життя. Попри весь візаж, обличчя українських політиків зараз страшенно пом’яті, очі побляклі, рухи непевні. На них не надто цікаво дивитися. Глядач, звиклий до справжньої кориди, розчарований. Всі лякали одне одного дочасними виборами і світовою фінансовою кризою, але нас щось не бере ні те, ні інше. Бо кризи у нас власні, доморощені, із місцевими коренями. Їхньою причиною є не збої у глобальній банківській мережі, а рідний наш безлад і гризня всіх проти всіх, котрі ніколи ні до чого не ведуть. Нічого не зміниться, поки не розпочнеться офіційно президентська кампанія. Все інше – просто розминка сил перед нею. А у розминці ніхто в принципі не може нікого перемогти. Тому те, що триває зараз, - це якась абсурдна гра у ляльки. На гроші. Просто аби потягти час.
Рік почався продовженням якоїсь пустопорожньої дискусії про чергову конституційну реформу. Свої проекти висунули Віктор Ющенко, три парламентські сили і пару громадських організацій. Єдині, хто мав від того кайф – фахівці з конституційного права. За цих хлопців можна щиро порадіти, що вони постали перед широкими масами, серед них дійсно є ряд цікавих людей. Більше же з тої дискусії не було жодної користі. Переконати публіку, що нам таки потрібна нова Конституція, ніхто все одно так і не зміг. Особливо кумедно виглядали захисники президентського проекту. Їм належало доводити абсолютно неочевидний силогізм: права і свободи рядових громадян будуть нечувано розширені тільки тоді, коли принципово перерозподілити повноваження між парламентом і Президентом на користь останнього, підім’яти під нього судову систему і прокуратуру. Це була дуже видовищна еквілібристика і акробатика, але все одно виявилося, що вище від голови не стрибнеш. Хоча українська демократія таки все активніше еволюціонує в бік Туркмен-баші і М.Кадафі. Нафта вирішує все. Окрім того тільки, що вирішує газ.
Конституційні проекти Юлії Тимошенко і регіоналів були розроблені за принципом «Сам такий!» Союз цих двох сил обіцяв повний гаплик В.Ющенкові, але в останній момент все зірвалося. Не здатні наші політики дружити, навіть коли є проти кого. Вже і Віктор Янукович губи трубочкою витягнув, і Юлія Тимошенко очі закрила, а в останній момент все одно не втрималися і замість ніжного поцілунку звично вкусили одне одного. Хотіли переорати президентські плани лемешем, а не вийшло навіть голки, щоб його вколоти.
Віктор Балога розсварився з «Нашою Україною» і персонально В’ячеславом Кириленком, хоча наразі так і не зрозуміло, навіщо було ставитися до несамостійного політика як до чогось серйозного. Якщо колись Н.Шуфрича називали мобільником В.Медведчука, то В.Кириленко теж всього-на-всього ретранслятор В.Ющенка. І все ж Віктор Балога вирішив викувати власний леміш під назвою «Єдиний Центр». Партія мала стати політичним посередником між Президентом і регіоналами, пом’якшити тертя між ними і забезпечити максимальне зближення. Рейтинг цього пшика нині близько 0,1%. В принципі, для новонародженої партії, що створювалася не як масова, а як номенклатурна, це ще дуже непоганий результат. Якби тільки перед цим на не розповідали багато і яскраво, який це буде величезний леміш.
Влітку регіонали спробували відправити Юлію Володимирівну у відставку. Пшик аж шкварчав на ковадлі. Нардепи з партквитками «Єдиного Центру» почали свій проект з того, що «кинули» потенційних союзників. Комуністи же взагалі перетворилися на домашніх кошенят Тимошенко і вже кілька місяців голосують по її команді. Очевидно, саме через це Петра Симоненка не пустили на останнє телешоу за участю В.Ющенка і Ю.Тимошенко – аби не підсилювати позиції останньої. Якщо 1999 року лідер комуністів робив все, щоб Леонід Кучма залишився на другий строк, то тепер він робить усе заради президентства Ю.Тимошенко. Рядові партійці і тим більше пенсіонерський електорат проти, але хто їх нагорі слухає.
Потрібний країні Володимир Литвин обрав тактику дзю-до: ухилятися від будь-якого контакту з противником, виснажувати його, дратувати своєю цнотливістю і непоступливістю, берегти сили і врізати тільки наприкінці – останнім і вирішальним захватом. Як не дивно, оце східне єдиноборство припало до смаку багатьом українцям. Якщо рейтинги всіх інших сил скорочується (масове розчарування у політиці і політиках), то в цієї він стабільний з ледь помітною тенденцією до зростання. Людей з буддистською натурою (сидіти над річкою, склавши руки, і чекати, коли повз тебе пропливе труп ворога) серед українців небагато, але вони таки забезпечують необхідні В.Литвину 3-4%.
У серпні почалася свистопляска навколо Грузії. Теоретично Україна мала найкращі шанси виступити посередником між Москвою і Тбілісі – звичайно, за умови, якби наше керівництво не стало зразу же і остаточно на бік однієї тільки сторони конфлікту. В.Ющенко міг виступити миротворцем якщо не замість Н.Саркозі, то паралельно з ним. Це суттєво би піднесло вже практично ніякий авторитет України на міжнародній арені, покращило би наші шанси на євроінтеграцію, але і започаткувало би такий необхідний діалог з Росією. Якщо під час помаранчевих подій Б.Гризлов прилітав до Києва з миротворчою місією, чому б тепер В.Ющенку було не зробити візит у відповідь? Але замість такого дипломатичного прориву знову черговий пшик.
Привід же для розвалу парламентської коаліції не тягне навіть на пшик. Від Ю.Тимошенко вимагали сказати гучне «фе» Кремлю і домовлятися з ним про низькі ціни на газ. Збагнути цю логіку психічно здоровій людині абсолютно неможливо. Чи сценарії для Президента вже замовляють у відповідних клініках? Сидять там такі собі політтехнологи із олівцем у зубах (бо руки зв’язані гамівною сорочкою) і пишуть, вирячивши очі. З тієї ж серії заяви, мовляв, наступним після Південної Осетії буде Крим. Це рівень божевільні, а не президентських спічрайтерів. А взагалі складається враження, що В.Ющенка системно і планомірно опускають, вкладаючи в його вуста усе більш ідіотські заяви, провокуючи скандали на кшталт літака, викраденого мазуриком тощо. Інша справа, що В.Ющенко, в характері якого наростають сибаритські риси, безвольно ведеться на таке.
Світова фінансова криза дала ще один унікальний шанс фаховому банкіру і екс-голові Нацбанку. На цьому можна було би цілком слушно піаритися, виступаючи зі щоденними коментарями і мудрими порадами як для банкірів, так і для рядових вкладників. Воно, звичайно, не царська справа, але при такому низькому рейтингу і високих амбіціях щодо другої каденції, це не завадило би. Однак для цього слід було би відмовитися від щоденної занудної критики Ю.Тимошенко і від регулярних безрезультатних зарубіжних візитів. Нацбанк мав би відмовитися від збурювання курсу гривні з метою ускладнити життя уряду. Все мало би підпорядкуватися порятунку окремих комерційних банків, а не політичній (точніше – особистісній) боротьбі, як то є зараз.
Та немає лиха без добра. Головною українською жертвою світової кризи поки є проект дочасних парламентських виборів. Геть непопулярні у народі вибори теоретично можуть відбутися хіба що у березні-квітні. До 19 січня країна буде у традиційному запої, потім ще тиждень-другий похмелятиметься-відігріватиметься після Йорданської купелі. Хоча чим ближче до президентських виборів, тим більше парламентські перегони втрачатимуть сенс (а за півроку до президентських вони взагалі заборонені законодавством).
Дострокові вибори проектувалися під майбутню широку коаліцію малесенької пропрезидентської фракції з величезною фракцією регіоналів. Під прем’єрство В.Януковича, його гарантії відмовитися від участі у президентських виборах і переорієнтувати свій електорат на В.Ющенка. Правда, як можна примусити східняків голосувати за В.Ющенка - наразі все ще незрозуміло, але хай про це болить голова у політтехнологів. Більш реальним могло би бути, якби йшлося не про дійсне волевиявлення, а просто про оголошення потрібного результату. Адмінресурс на Сході спрацьовує краще, ніж на Заході. Через це весь БЮТ ліг трупом, аби не допустити позачергових парламентських виборів із подальшим альянсом двох (чи трьох) Вікторів.
Найбільшим розчаруванням останніх років став фізично найкрупніший з них – В.Янукович. Маючи реальну партію і потужний електорат, так нічого і не зробити в статусі лідера опозиції – це треба уміти. Улюбленою грою дитинства були, мабуть, шашки-піддавки. Принаймні, проти В.Ющенка він грає саме у це. Людину, яка в другій половині дев’яностих реально поклала край цілій міжусобній війні всередині Донбасу з десятками політичних вбивств і сотнями замахів, з безмежним рейдерством і цілковитим безладом, тепер абсолютно не впізнати. В.Янукович зміг там запровадити замість недіючого закону бодай «пацанські поняття». Тепер же це щось незрозуміле. Все-таки судити-рядити всередині бандитського співтовариства і здійснювати публічну політику – дуже різні речі.
Оскільки Помаранчева революція була не так за В.Ющенка, як проти В.Януковича, то вона таки мала смисл. Реальні здобутки обох урядів В.Януковича пов’язані не так з прем’єром, як з його командою. Правда, у В.Ющенка немає навіть команди.
Київ все-таки страшне місто, яке «перетравило» вже не одного політика у повне ніщо – байдуже, з якого краю він туди приїжджає. Харизми народжуються у провінції і вмирають у столиці.
Винятком є Юлія Володимирівна. Принаймні, поки що. Коли у минулу п’ятницю по ній потопталися на «Інтері», вона влаштувала персональне шоу-реванш на 5-му каналі. Ще через пару днів О.Турчинов на власній прес-конференції практично обізвав Президента брехуном. Ці готові укладати союз з самим чортом-дияволом, аби лиш проти В.Ющенка. Те, що їхня лідерка вже не зійде з владного Олімпу, цілком очевидно.
І все ж перспектива двовладдя з 2010 року зберігається. Наскільки взагалі можна передбачати у нинішній непрогнозованій ситуації, дві найвищі посади обійматимуть Ю.Тимошенко і В.Янукович. При цьому важливо не так, як ці посади зватимуться і яким буде обсяг їхніх повноважень на папері, а які особисті стосунки складуться між ними. Більш-менш конструктивні можуть бути лише за умови, що ціле суспільство буде тиснути на них обох.
Коли 1613 р. в Росії започатковувалася нова династія, бояри зійшлися на 16-річному Михайлі Романові, сподіваючись, що недосвідчений юнак буде іграшкою в їхніх руках. Вони прорахувалися, бо за ним стояв його батько – патріарх Філарет. Цілком аналогічно В.Ющенко зараз схиляється до союзу з В.Янковичем, сподіваючись, що зможе використовувати його особистісні риси, перш за все певний вроджений піїтет перед формальним начальником, позбутися чого В.Янукович так і не зміг. Мовляв, я буду ним командувати, а не навпаки. Справді, під час другого прем’єрства В.Януковича той здійснював усі випади проти В.Ющенка тільки позаочі. В крайньому випадку він демонстративно уходив з РНБО, де його намагалися «виховувати». Коли ж довелося вживу протистояти В.Ющенку під час минулорічної парламентської кризи, відбувся психологічний злам, котрий так розлютив Олександра Мороза. Можливо, це психологічна травма і відповідні комплекси, отримані за круглими столами наприкнці 2004 р. Але...
За В.Януковичем стоять набагато сильніші психікою люди. Тому розрахунки В.Ющенка, що йому постійно вдаватиметься брати свого тезка на арапа, колись можуть обернутися пшиком. Сказане буде актуальним і в умовах двовладдя Ю.Тимошенко – В.Януковича.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
