|
Госпіс
Подивився фільм «Мені вже не боляче». Героїня Ренати Литвинової невиліковно хвора (рак крові), але присутності духу не втрачає. Останні дні її життя – трагічний, щемкий роман з одним із представників пітерської богеми. Фільм про гідний відхід із життя, котрий вдається далеко не кожному.
Про просвітління, яке настає в останні миті. Або ж не настає. Бо багато залежить від суспільства, в якому людині доводиться помирати. В різні історичні епохи у різних країнах було різне ставлення до цього фінального етапу людської біографії. Найбільш примітивні соціуми (а серед них, на жаль, і сучасна Україна) залишають невиліковного хворого сам на сам із його болем, із безнадією.
Полишають це на близьких і рідних. Вони є не завжди, та й коли є, їхнє життя перетворюється на суцільне пекло, бо ті не завжди знають, що їм чинити, аби допомогти помираючому, щоб і останні дні було прожито цілком по-людськи. Мабуть, кожному з нас доводилося бодай раз с тикатися на практиці з чимось подібним. Більш розвинуті суспільства намагаються, щоб останні дні таких людей минули все ж достойно, під наглядом професіоналів.
Так і у фільмі. Десь тільки фоном там присутня лікарня, де доживає героїня. Такий заклад зветься госпіс. Зараз подібний створюється у нас в області, а саме у Виноградові. Чому конкретно там? Ні, зі смертністю там нічим не гірше, але й не краще, ніж в цілому по області. Правда, є будинок перестарілих – один з найкращих в Україні.
Та головне, що там знайшлися ініціативні люди, об’єднані в громадську організацію під назвою Агенція розвитку Виноградівщини. Справа для України нова. У Києві тільки минулого року відкрився Інститут паліативної і госпісної допомоги, існує ще подібний заклад в Івано-Франківську. Щороку в Україні вмирає 800 тисяч чоловік, переважна більшість їх – після тривалої хвороби.
На серцево-судинні захворювання припадає 59% усіх захворювань, на онкологію – 12%. За статисткою 85% наших співгромадян помирає вдома. Значить, часто у сильних муках, котрі можна було би зменшити, якби людина перебувала у спеціальному закладі, де є знеболюючі засоби і відповідна апаратура, а головне – постійний нагляд і чуйне ставлення.
Середній строк перебування людини у госпісі – два-три місяці, рідко шість. Виноградівські медики ретельно вивчили і сусідній прикарпатський досвід, і столичний. У цьому їм посприяв керівник канадсько-українського проекту «Регіональне врядування та розвиток» Марія Попадинець.
Досвід повчальний і в суто медичному, і в ширшому соціальному аспекті. Скажемо, за дванадцять років існування госпісу у Франківську плинність кадрів серед медсестер і санітарок склала 70%. Витримувати щодня стільки людського болю по силам далеко не кожному.
Начальник райвідділу охорони здоров’я Виноградівської РДА Ігор Борисенко припускає, що доведеться орієнтуватися на виконання допоміжних функцій місцевими монашками. З цього приводу вже були розмови з виноградівським парохом отцем Іваном. Сфера бо, справді, не тільки і не стільки науково-медична, як релігійна. Точніше, щось змінити тут на краще можна тільки спільними зусиллями і медиків, і церкви, і влади і громадськості. Зроблено вже немало.
Є будівля на 25-30 ліжок у мальовничому місці, є тверде бажання ініціаторів, є сприяння районних і міських властей. Не виключено, що упродовж року заклад запрацює. Звісно, медицина щороку вдосконалюється і невиліковних хвороб, неоперабельних випадків лишатиметься усе менше.
Та цілком вони навряд чи коли зникнуть. Тому культура всякого суспільства у перспективі визначатиметься його ставленням до смерті. Ідеться не про фешенебельні кладовища і розкішні похорони. Та коли людина у ХХІ столітті помирає в тих же муках, що і тисячоліття тому, це перекреслює історичний прогрес. Всі ми колись відійдемо – хтось легше, хтось тяжче.
Госпіси привчають ставитися до вмирання як до неминучого етапу людського життя, котрий має минути так же, як і попередні. Кінець кінцем, рівень цивілізованості суспільства залежить не так від його оборонного потенціалу чи від застосування ним високих технологій у виробництві.
Цей рівень залежить від людяності кожного і всіх разом. Окрема, від наявності тих же госпісів. Мабуть, бодай один такий все ж з’явиться на Закарпатті.
газета "НЕДІЛЯ"
| 
