|
Про цю людину двічі писали газети «Іменем Закону» та «Факти». Один з попередніх міністрів органів внутрішніх справ особисто вітав його по телефону з днем народження. Ще б пак, таких легендарних, як він, міліціонерів, з нині діючих по Україні на пальцях можна перелічити. Адже людина віддала службі три десятки літ свого життя, і продовжує працювати, незважаючи на всі пенсійні «новації» та «спокуси».
Вітайте, наш гість - підполковник міліції Ремезан ОРАЗКУРБАНОВ, який саме сьогодні святкує свій полудень віку.
СИН ТУРКМЕНСЬКОГО НАРОДУ
- Як настрій, товаришу ветеране, святковий? Все-таки п’ятдесят «стукнуло»?...
- (Сміється). Настрій такий, немов мені 25, а не 50. Життя триває, робота кипить, а, головне, є бажання ще служити. На пенсію можна було йти давно ще при моїх 35 з гаком років вислуги (з них 30 – «чистими»). Але я відмовився від тієї “доброти”, бо хочеться ще працювати, сподіваюся, я також потрібний міліції.
- Як з далеких пісків Каракумів вас закинуло на Закарпаття?
-- У Закарпатський край я потрапив з Туркменистану, батьківщини верблюдів та саксаулу. Все почалося з армії, з 1977-го року. Служив тут в Ужгородському піхотному полку. У складі «жниву вальних» бригад збирав урожай в Херсоні, Казахстані, Воронежі тощо. Тобто довелося й цілину «піднімати». Два роки був у роз’їздах, а демобілізувався знову із Закарпаття, куди призивався. Тож вирішив тут залишитися.
- Чим сподобалося вам Закарпаття? Після мертвих пісків Каракумів наш ліс та гірське повітря - як бальзам на душу...
- Звісно. Це чудовий мальовничий край. Якщо десь існує рай на Землі – то, мабуть, саме на Закарпатті! Більше нічого не скажеш. Раніше, в радянські часи, до мене часто прилітали родичі, і вони теж захоплювалися Закарпаттям.
«БАТЬКО НЕ ХОТІВ, АБИ МИ СЛУЖИЛИ В МІЛІЦІЇ»
- Чимало людей приходить на службу в міліцію за порадою чи прикладом родичів. Є й такі, кого звабила «кіношна романтика». А що підштовхнуло вас поміняти солдатські погони на міліцейські?
- У мене було трохи по-іншому. Батько мій, нині покійний, працював у міліції, дослужився ледь не до начальника райвідділу. Але далі в нього щось не склалося, і він категорично заборонив нам, своїм чотирьом синам, іти в міліцію. Сини всі послухалися (вони вивчилися, мають тепер свій бізнес), окрім мене. Та й то, якби я був вдома, а не в далекій чужині, то нізащо б не осмілився йти всупереч волі батька.
- Батьківщину, як відомо, не можна забути? А як з рідною мовою?
- Туга за батьківщиною завжди була й буде. Часто мені сниться пустеля, мої Каракуми, де я баранів та верблюдів пас, на ішаку їздив. А щодо рідної мови, то я розмовляю літературною туркменською, як мені самі земляки кажуть, ліпше за них. От брат теж нахапався “крутих” словечок, а я говорю так, як наші предки розмовляли...
- Розкажіть коротко про ваші перші кроки в міліції?
- Починав у 1980 році сержантом ППС, після закінчення Львівської школи міліції одягнув офіцерські погони. Знаєте, сержантом я завжди думав: як добре бути капітаном! Але, виявляється, начальникам ніколи не буває добре. Бо у керівника удесятеро більше клопотів, аніж у сержанта. Сержант захищений спиною начальника, а останньому самому доводиться приймати рішення й нести за це відповідальність.
- Кого вважаєте своїми вчителями в міліції?
- Михайла Туряницю, В’ячеслава Логвіна, Івана Левкулича, Василя Товтина, Іллю Лучина, покійного Бориса Напуду. Вони вчили мене, сержанта, як чинити в міліцейському житті. Далі я почав помалу рости по службі: командир відділення, взводу, роти. Тоді я вже на собі відчув, що означає -- бути керівником.
«ДИВЛЮСЬ, А НА ДИВАНІ -- ЖІНКА БЕЗ ГОЛОВИ!..»
- Служба в міліції пов’язана з постійним ризиком для життя та здоров’я. Чи були у вас ризиковані ситуації?
- Звичайно, особливо під час служби в ППС. Один жахливий випадок і досі в мене перед очима. Давно це було, начальник УВС Володимир Сірик тоді ще полковником був. У будинку, що на проспекті Свободи в Ужгороді, чоловік убив дружину й погрожував прикінчити дітей. Прибув я за викликом з колегами, але так сталося, що в кімнату потрапив сам, бо товариші залишилися за масивними металевими дверима, які зачинилися. Заходжу в кімнату, дивлюся -- а на дивані лежить жінка без голови! Калюжа крові, діти верещать страшними голосами, а божевільний батько... цілиться в мене з рушниці! Можете собі уявити, що я, 19-річний старшина, тоді пережив. Звісно, я мав пістолет, міг стріляти, але був настільки шокований побаченим, що навіть не діставав зброю...
- І чим усе закінчилося?
- Півгодини я пробув віч-на-віч з убивцею в кімнаті. Коли трохи оговтався, став його переконувати здатися й не робити більше дурниць. Врешті-решт подіяло. Я зв’язав убивці руки паском (наручники в машині залишилися) і вивів його з кімнати. А снайпери уже цілилися в наш бік...
Після того випадку мав намір піти з міліції (ліпше вже, думаю, пастухом працювати). Але відрадив мене мій командир В’ячеслав Логвін. Надав мені відпустку, і я поїхав до себе на батьківщину в Туркменію. Згодом відійшов від пережитого стресу. Далі я ще служив в ППС до 89-го року.
Траплялися й курйозні випадки. Якось їду на обід додому, а біля м’ясокомбінату чоловік перекинув через паркан півтуші теляти, закинув на плече й несе собі. Серед білого дня, кілограмів 70. Я зауважив, який він кремезний (пізніше з’ясувалося, що в нього ще й кілька «ходок» в тюрму було), міркую, що робити? Зброї не маю, а так просто цього здорованя не скрутиш – понад два метри на зріст, кілограмів 120 ваги... Був той крадій у комбінезоні з великими накладними кишенями. Пхаю я руку йому в кишеню, ловлю… за чоловічі «цяцьки», стиснув і кажу: рипнешся -- подушу! Так і привів того злодія з тушею на прохідну м’ясокомбінату, де здав нашим хлопцям. Він потім стільки лайливих слів «послав» на мою адресу, певно, скільки лише знав.
«КОМАНДИР» МЕНІ БІЛЬШЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, АНІЖ «НАЧАЛЬНИК»
- Якою була ваша подальша доля в міліції?
- Після ППС я пішов у ДСО командиром групи захоплення. Моїм начальником був Іван Левкулич. Я розширив цю групу з 10 до 30 осіб. Одночасно створив і групу супроводу, як тепер «Титан». Тоді за законом понад 5000 карбованців не можна було везти з банку без міліцейської охорони.
Я піклувався про своїх хлопців, слідкував, аби той, хто їздить на затримання й ризикує життям, заробляв більше, аніж той, хто весь день у банку сидить. І досі, коли зустрічаю колишніх своїх підлеглих у місті, вони мене за звичкою називають командиром. Це тепер, у ПРЗБ, я «начальник», а раніше був командиром. До слова, «командир» мені більше подобається, ніж «начальник»...
- Аби тренувати бійців, треба самому бути у чудовій фізичній формі. Знаю, що ви активно займалися спортом?
- Обов’язково! Я - кандидат у майстри спорту з рукопашного бою. Виступав на багатьох змаганням, доки не вибили коліно. Хоча навики боротьби та двобою залишилися, тож і нині, в п’ятдесят, я себе образити не дозволю...
- Ваша остання робота - доволі специфічна. Приймальник-розподільник для осіб, затриманих за бродяжництво, люди називають «бомжатником». «Публіка» тут далеко не найкраща...
- ПРЗБ я очолюю вже десять років. Звикся. З т.зв. бомжами теж комусь треба працювати. Бувало, що ми знаходили десь у підворітті й повертали людей, які по десять і більше літ не були вдома, і родичі їх вже давно похоронили. Коли зустрічалися й забирали їх, то рідні готові були нам руки цілувати…
Затримуємо інколи серйозних злочинців, які перебувають в міжнародному розшуку. Що там казати, часом серед бомжів і наш брат-міліціонер трапляється... З колишніх, звісно. Як би життя не склалося, все-таки це люди, яким слід допомогти. Такий мій основний принцип у роботі в ПРЗБ.
«У МЕНЕ Є ДВІ КАМЕРИ, ЩО САМОМУ ЖИТИ МОЖНА...»
- Кажуть, що до роботи вашого специфічного закладу проявляють велику зацікавленість і Генпрокуратура, і навіть Рада Європи...
- Аякже. Перевіряє нас і місцева, і Генеральна прокуратура, і СЕС, і МНС. Щороку приїжджають різні міжнародні інституції на кшталт “Рух проти тортур”. Останній дуже прискіпливі. На вимогу європейців я мусив обладнати дві камери, що не кожен й квартиру таку має. Самому жити можна... Все там відповідає євростандарту.
- 35 років вислуги треба серйозно відзначити. Як збираєтеся святкувати?
- З Туркменистану приїхав мій молодший, четвертий за рахунком, брат – Нур’ягди-Чарі. Мені дуже приємно, що він, подолавши таку дорогу, тепер зі мною. Ще у мене є чотири сестри. Запросив би в гості всю родину, проте не «потягну» в матеріальному плані з квитками, візами тощо. Хвала Богу, мобільний зв’язок працює, тож чекаю дзвінків з Туркменії.
- На завершення традиційне запитання - ваші плани на майбутнє?
- Я вже казав на початку, що почуваюся чудово, на дату народження у паспорті не заглядаю. Доки маю бажання працювати в міліції - трудитимусь. Ще раз наголошую: я на пенсію не поспішаю. Лише б здоров’я не підвело.
Користуючись нагодою, запрошую усіх на своє 50-ліття. Заходьте!
Володимир ПАВЛЮХ
|
