Другій було явно зарано публікуватися, через кілька років дебют міг бути набагато вдалішим. Але справу зроблено – з часом і ці писатимуть так же, як нинішні 25-річні, головне – розпочати і побачити себе збоку. Особисто мене найбільше зачепило оповідання А.Любки "Кілер” – це такий собі чорний гумор, плебейський сюрреалізм у дусі Б.Грабала, Ч.Буковського, Г.Міллера і, звичайно, нашого Ю.Винничука.
Андрій поволі стає професіоналом маскульту, чітко знає свою цільову аудиторію, усвідомлює, від чого вона тащиться, і сміливо віддає свої тексти на поталу юрбі: "Вам хочется песен – их есть у меня!” Це фестивальна проза, приречена на успіх під час різноманітних літературних читань і просто тусовок.
Проза же більшості інших авторів альманаху – для читання не зі сцени, а очима. У зовсім молодих – це навіть не проза, а стовідсоткова поезія, тільки записана не в рядок, а суцільним текстом.
Медитації про себе любимих, перший сексуальний чи платонічний досвід, традиційні суїцидні настрої, але найбільше – про нудьгу повсякденного існування. Дівоча проза – ну взагалі ні про що. Може, для того, щоб її збагнути, слід було народитися жінкою, але Господь мене якось не сподобив.
У хлопців є цікаві речі, коли з гумором описують якісь реальні події, як-от Вік Коврей – поїздку на фольклорний фестиваль у Шешорах. Більшість же текстів є людськими документами нашої доби. Молодь пише про те, як їй погано, як вона не бачить ніяких перспектив, навколо сірість, безнадія і тихо хлипає сум. Життя не вдалося, хоч ще і не починалось. Причому показово, що такі настрої не тільки в 20-річних, а й у 25-річних. Останні пишуть про це відчутно талановитіше (насобачилися, чортяки!), але в тому же ключі.
Півтораста сторінок депресняку. Такої своєрідної візитівки Закарпаття ще ніхто не встругнув. Браття не-закарпатці! Цей край набагато прикольніший, ніж постає зі сторінок альманаху. Колись у нас ще з’явиться не інтравертна (спрямована на власні болячки), а есктравертна проза.
Про особливості закарпатського бандитизму 90-х, як він еволюціонував у більш-менш респектабельний бізнес 2000-х (трохи про це в М.Дочинця), про транскордонні оборудки (там авантюрний роман на романі), про наші вузи (паноптикум діккенсівських типів), про драми, трагедії і комедії наших заробітчан (це вже частково піднято у П.Ходанича і В.Андрусів), про злет і падіння місцевого харчопрому, особливо виноробства.
Про нескінченну "Санта-Барбару” наших сільських, містечкових і міських "людей і жон” (тут копає Д.Кешеля). Про приватизацію наших санаторно-курортних комплексів і подальшу їхню конкуренцію на грані фолу. Про будні відпочивальників і пацієнтів (у нас чомусь немає лікарської прози).
Про життя-буття новітнього прошарку базарних торгівців, перед чим меркнуть Ільф і Петров. Про місцеву богему – це не "чудики” В.Шукшина чи М.Євдокимова, але вони би порозумілися. Політичне життя Закарпаття – це взагалі печери Аладіна.
Резонансні вбивства останнього десятиліття так і просяться у детектив (пише Н.Масняк). Коли ж брати суто молодіжне середовище – тут різноманітні конфлікти між патріархальним сільським вихованням і спокусами урбанізованого середовища, участь молоді у проплачених політичних акціях, тисячі способів студентського приробітку.
Поки же заздримо запорожцям, які значно вдаліше дебютували в аналогічному 20-у числі "Нової прози”.
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ”
