Як і очікувалося,
відзначення 22 січня відбулося масового, але досить сумбурно. З одного боку, у
більшості обласних центрів відбулися офіційні заходи, а в Києві – навіть за
участі усіх чотирьох наших президентів. З іншого боку, були мітинги опозиції із
закликами до єднання, але боюся, що воно таке же паперове, як і 1919-го.
Тоді,
до речі, теж було дуже багато противників злуки. Головних аргументів у них було
два, причому аж ніяк не можна сказати, що безпідставні. Один полаяв у тому, що
на Заході на Сході утвердилися різні
версії християнської віри, а відповідно і сформувалися різні ментальності,
політичні культури, навіть різні родинно-побутові традиції, то ж на узгодження
їх підуть роки і роки.
Ще вагоміший
аргумент полягав в тому,що Західноукраїнська Народна Республіка має на кілька
порядків більші шанси на визнання великими країнами, ніж УНР, тому з’єднуватися
– це самогубство. Фактично тоді переломило настрої політиків одне засідання
галицької молоді з організації «Молода громада», яке відбулося 1 січня 1919
р. у тодішній столиці ЗУНР Станіславі
(Івано-Франківську).
Доповідь виголосив професор Володимир Гадзинський. Мовляв,
треба єднатися, хоч і ризики дуже великі. Відтак до трибуни стрімко вибіг
представник від Рогатина: Панове, мене наша громада послала сюди, аби
домагатися злуки обох українських республік. З тими запереченнями, що їх
виголошували, не можемо погодитися. Колегу гаряче підтримав депутат з Печеніжина
Гриць Дувірак: Справа злука має стояти першим пунктом у порядку денному на
завтрашній Раді!
Наш розділений кордоном народ почуває себе єдиним і прагне
злучення. Маємо бути спільно – і тільки так. Але не всі порядки, які є за
Збручем, можемо перейняти. Наші селяни не розуміють, як може бути якась спільна
власність на землю. Землю треба чітко закріпити за кожним селянином, а для того
виробити відповідний законопроект. Коли весна захопить нас непідготованими, то
і в нас може виникнути загроза більшовизму.
Дискусію продовжив станіславський
робітник О.Устиянович: «Мусимо здійснити
злуку всіх українських земель. Ви знаєте добре, що угорські українці не мають
довір’я і любові до Галичини, вони прагнуть до Великої України, до Києва. Тому
вся Україна має стати єдиною. Тимчасовий уряд Західної України мусить домогтися
з’єднання всіх українських земель,
здійснити аграрну і робітничу реформи». Панотець М. Бандера (батько С.Бандери)
зі Старого Угринова категорично виступив за злуку, закликав, аби сказали слово
вчителі.
«Та переважна більшість нашого
учительства за злуку, – заявив професор Росткович. «А чому не всі?» – вигукнули
з залу. – «А тому, перебачте, що є демократи і є не демократи! Але менше з тим.
Бо навіть найбільше нещастя, тобто якби нам судилося після злуки потрапити
цілою Україною до Російської федерації, то і це не може відстрашити нас від злуки». Словом, все було, як у пияцькому анекдоті:
половина людства вважає, що треба пити менше, а інша, що треба більше. З чого
випливає, що всі згідні бодай в одному – пити треба! Так і тут: одні висловлювалися за злуку
обережніше, інші – беззастережно, але вживати маленьку часточку «не» не став ніхто.
Підсумував усе заступник
секретаря закордонних справ ЗУНР Л. Цегельский: «Дехто переконаний, ніби хтось
із нашого уряду не хоче злуки з
Наддніпрянською Україною. Насправді, у Фастові 2 грудня 1918 року укладено з
Директорією передвступний чи увідний договір, силою якого обидві республіки
зобов’язуються проголосити злуку, але аж тоді, коли обидві столиці будуть здобуті».
Зал враз
вибухнув обуреними голосами: «Це вже має стати! Львів і Київ відвоюємо
лиш спільно!» Але колегу підтримав заступник президента Ради Лев Бачинський: «Актуальна
також справа унії. Треба ж забезпечити свободу віри». – «Йдеться тут про шкіру,
а не про віру!» – зреагував зал. «Найгірше, що могло б у такім випадку бути –
незворушно продовжив Бачинський, – це запекла боротьба всередині одного народу
проти віри чи віровизнання. Треба обдумати і забезпечити все трактатами,
забезпечити взаємну поміч». – «То треба спершу злучитися, а потім вже узгоджувати
все, що у нас різне!» – вигукнув хтось з залу.
«Та ні, по шлюбі вже не можна з
жінкою домовлятися, то все треба до весілля ще» – відповіли йому. Як бачимо, тоді дискусії були не менш
гострими, ніж сьогодні. Та соборність перемогла. Хотілося би, щоб і нині теж.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ» nedilya.at.ua
|
