|
Вирушивши ще до початку літа з Марселя, Мартін Дебок сміливо почала підкоряти Старий континент пішки та автостопом, безстрашно долаючи село за селом, місто за містом. Пройшовши кілька країн, ближче познайомилася з Румунією, а згодом перейшла до Закарпаття.
Енергійна пенсіонерка показує мені українську карту, видану на кількох мовах. На ній акуратно приліплені папірчики з написами пройдених населених пунктів. Особливе враження у мандрівниці від Хуста, Колочави, Ждинієва, Волівця та інших поселень регіону. Але найбільше Мартін розповідає про Великоберезнянщину, її контрасти: з одного боку неперевершена у своїй красі природа, з іншого – небагате життя горян.
Вона залишила за 25 років позаду тисячі кілометрів далеких доріг. У Європі, Азії, Африці.
– Невже не страшно мандрувати світом одній, адже у дорозі всіляке трапляється?
– Я звикла, і десь 90 відсотків тих, з ким доводиться спілкуватися, це люди добрі, щирі, вони охоче допомагають при нагоді. Бувають, звичайно, і черстві, недружелюбні, але це швидше виняток. Одна жінка у невеликому прикордонному селі Лубня пригостила мене грудкою свіжого смачного сиру з коров'ячого молока, а її чоловік підвіз до центрального шосе. І таких епізодів на Закарпатті було чимало. Тепло сердець і підтримку відчула я у Стужиці, де працівники відділення національного парку надали мені притулок для ночівлі, пригостили гарячим чаєм. Багато посприяв мені у мандрівці заступник директора Ужанського національного парку Валентин Волошин.
Колись Мартін Дебок зробили операцію на хребті. Фахівці порадили їй багато рухатись. Ось відтоді й мандрує світом, а про болячки геть забула.
– Я була у Північній Індії. Приємне враження справили на мене Японія, Марокко, Камбоджа, США, Канада, Лаос, В'єтнам. Цьогоріч відвідаю Словаччину, Польщу, Чехію, детальніше познайомлюся з Високими Татрами, а десь у жовтні маю намір повернутися додому.
– Як рідні сприймають ваші такі довгі відлучення?
– Трохи сердяться, але вже звикли, бо знають, що я не відмовлюся від такого мандрівного життя.
...Мартін підійшла до прикордонника, той подивився паспорт і показав рукою у напрямі Словаччини. Жінка посміхнулася до мене, зробила прощальний жест рукою і поволі почала віддалятися. Але раптом різко повернулася і ступила кілька кроків назад, зробивши прощальний поцілунок у щоку.
– Адью, – вимовив я цій крихітній літній француженці, яка сміливо пішла з великим рюкзаком за плечима вперед – наперекір дощам і спеці, невизначеності і романтиці. Вона ще раз оглянулася і тепло посміхнулася – цю мить і зафіксувала моя фотокамера.
Іван Кузович
|
