|
Уже місяць ринки, кіоски наповнені різнобарвними вінками, квітами для могил, лампадками, свічками. Закарпатці купують все це і готуються до Дня пам'яті. Напередодні ідуть на цвинтарі і облаштовують могили рідних.
1 листопада у краї День пам'яті та надання почестей предкам. Цього дня вони ідуть родинами на цвинтарі, ставлять на могили рідних живі та штучні вінки, квіти, запалюють свічки, а також моляться за упокій небіжчиків, просять у Господа прощення їхніх гріхів. Священики правлять заупокійні служби Божі, панахиди. Якщо на дворі без опадів, то молебні проводять на цвинтарях, якщо дощить, то у церкві. Вони зачитують імена покійних з листочків, написаних людьми.
Настоятель греко-католицького Свято-Миколаївського храму в Перечині отець Михайло Молоку каже, що даний обряд успадкований від західної церкви у Європі (римо-католицької віри), однак у багатоконфесійному Закарпатті його перейняли люди різних віросповідань.
- Пам'ять про людину житиме до тих пір, поки хтось приходитиме до неї на могилу і запалюватиме свічку, молитиметься за її упокій, - зауважує о.Михайло.
Він розповідає, що свято започатковане у Римській імперії. Спочатку це був День мучеників, потім воно стало називатися Днем усіх святих і вшановували пам'ять тільки святих. Згодом свято набуло ширшого значення і люди стали вшановувати предків.
Закарпатці по-особливому ставляться до пам'яті про предків. Вони відвідують могили рідних частіше, доглядають їх, садять на них квіти, запалюють свічки, замовляють заупокійні служби, парастаси, панахиди, псавтирі. В останню путь небіжчика проводять чи не всім селом.
Після похорону роблять затратні комашні на сто, а то і більше людей. Не шкодує родина витратитися і на "дев'ятину", і на "сороковину", і на "роковину". І все це тому, що у наших серцях живе пам'ять про них. І ніякі земні негаразди, економічні та політичні кризи, інфляції, вибори-перевибори не зможуть з наших сердець вирвати пам'ять про предків, про рідних, близьких, знайомих. Кажуть, навіть ті люди, які втрачають розсудок (це могло статися за різних обставин), пам'ятають про тих, хто відійшов у потойбічний світ.
Ось як писав відомий закарпатський письменник Іван Чендей про своїх земляків та День пам'яті:
"... До них нас кличуть і зовуть не порослі цупким облогом насипані пагорбки з похилими хрестами. До них нас кличуть і зовуть не витесані з мармуру та граніту надмогильні пам'ятні знаки. До них нас кличе пам'ять. Всі вони спочивають вічним сном в холодних обіймах матері-землі. А ми приходимо до них, бо до них нас кличе і зове жива пам'ять про них. І вони живі. Бо кожен і на вічному спочинку живе аж доти, поки він живий у пам'яті живих.
Коли цвинтарі рідного для нас Закарпаття поніміло дихають вражаючим духом білих-білих хризантем і в'янучої, опадаючої хвої вінків, коли густіючі вечерові сутіні над цвинтарями спливають високо-високо в небо, а темінь ночі величаво вповивається в марево багряниць із вогників тисяч і тисяч свічок, ми чуємо їх у тихому смутку невтішної жалоби, розмовляємо з ними. З ними наша завжди жива, зболена і переболена пам'ять. Пам'ять дружин-удовиць, пам'ять повдовілих чоловіків. Пам'ять тих, хто при втраті дорогих і рідних у сердечній розпуці потерпав. А розпука і зовсім-зовсім безпорадною була перед непоправністю завчасних втрат, перед неминучістю розставання на початку життєвих не пройдених і ще доріг у розквіті сил. А розлука ця безпорадною була перед жорстокістю і безглуздям трагедій. Кожна могила таїть не тільки окремо дожите життя, а й окрему смерть.
Мимоволі, хочемо або ні, та як здатність думати й відчувати не пригасла у нас, а свідомість великого призначення людського життя на прекрасній матері- землі наявна, саме тут, на цвинтарі, в листопадовий день поминання знову і знову відчуваємо не тільки прудкоплинну минущість, а й нездоланну у величі силу життя. Саме тут, на цвинтарі, в листопадовий день поминання. Кожен наодинці, в міру власної здатності, зустрічаємося не лишень з дочасністю і минущістю всього-всього для нас на землі, але й вічністю тою самою, що її творять і утверджують люди на землі..."
У деяких областях України та Росії вшановують померлих у першу неділю після П'ятидесятниці, на могилах свічок не запалюють, а кладуть печиво, цукерки. Ті солодощі потім забирають бідні, безпритульні.
Тетяна Грицищук, газета "НЕДІЛЯ"
|
