|
Нещодавно на вершинах Українських Карпат відбулися дві символічні події. Про одну з них говорили ніби й багато, але якось протокольно, іншу теленовини взагалі обійшли стороною. Тим часом обидві події тісно взаємопов’язані і свідчать про численні негаразди в нашій незграбній монументальній пропаганді, про брак національної гідності і здатність навіть добру справу перетворити на щось протилежне
Говерла
Традиційно річницю Декларації про суверенітет В.Ющенко відзначив сходженням на Говерлу. Після 2005 р., коли при спуску з гори загинуло двоє людей (один від удару блискавки, інший – від розриву серця), традиція перервалася. Івано-Франківська облрада навіть прийняла рішення про заборону масових (понад сто чоловік) сходжень – не стільки через нещасні випадки, скільки з екологічних міркувань. Тому цьогоріч настійно підкреслювалося, що сходження відбувається з закарпатського боку. Наші схили, мабуть, більш стійкі до витоптування.
Це сходження (у В.Ющенка воно 33-тє) різнилося від попередніх кількома важливими моментами. Зокрема, Президент відкрив на вершині скульптурний комплекс – стелу із тризубом на ній і кам’яну брилу, в яку занурено капсули з землею з 27 регіонів України. Також встановлено великий Державний прапор 4 на 6 метрів, виготовлений з водонепроникної тканини на Луганщині. Символіка зрозуміла: Схід і Захід разом. Якоюсь мірою це була відповідь російським екстремістам з Євразійського союзу молоді, що минулого року вчинили дебош на горі.
Віднині на Говерлі – земля з усіх куточків України. Ще 10 липня Президент видав Указ, першим пунктом якого зобов’язував Івано-Франківську ОДА здійснити до 24 серпня 2008 року заходи щодо встановлення на горі Говерла – найвищій географічній точці України - пам’ятного знака, що символізує українську державність (далі – пам’ятний знак), а також з благоустрою прилеглої території зі збереженням природного ландшафту. Наразі важко сказати, чи ідеться про той знак, який відкрили, чи до 24 серпня буде ще щось додатково. Зрозуміло тільки, що відкритий комплекс розроблявся далеко не за один тиждень, що минув між указом і сходженням. Ідея його дуже гарна – шкода, що недостатньо пропагована.
Землю узято з місць «звитяги української зброї і українського духу». З цього слід було зробити гучну пропагандистську кампанію. Натомість телерепортажі зосередилися на поганій погоді і якихось емоційних вигуках президентської свити. Що саме увічнено на Говерлі, поки не надто відомо. Знаємо, що закарпатську жменю ґрунту взято з Красного поля під Хустом.
Здогадуємося, що чернігівська земля – зі станції Крути, де відбувся 1918 р. перший масштабний бій оборонців Української Народної Республіки. Черкаська – чи то з могили Т.Шевченка, чи то з Корсуня-Шевченківського, де відбулася одна з найбільших битв Другої світової. Кримська земля, мабуть, з міста-героя Керчі. Про інші регіони можна судити більш здогадно. Тому ідея блискуча, але незрозуміло, чому так змазано її реалізацію.
Напередодні сходження планувалася участь Президента у кількох благодійних акціях на Закарпатті і Франківщині – разом з Р.Ахметовим, котрий, треба розуміти, виступав головним жертводавцем. Але їх візит на Закарпаття не відбувся...
Очевидно, В.Ющенко і Р.Ахметов переживають нині не найсвітлішу смугу своїх дуже зигзагоподібних взаємин. Обом є що закинути одне одному. За В.Ющенка Р.Ахметов округлив свої капітали до цілковитої непристойності і став найбагатшою людиною Європи. Природно, що тепер Президент чекає якихось кроків назустріч – подібних до тих, які здійснив Р.Ахметов минулого року, погодившись на перевибори парламенту, здавши уряд В.Януковича, котрий почав непокоїти самого олігарха. Але далі якось не склалося. Широка коаліція, про яку натякали Ринату Леонідовичу, так і не відбулася. Певною компенсацією стала посада секретаря РНБО для висуванки Р.Ахметова Р.Богатирьової. Натомість уряд очолює його антипод Ю.Тимошенко. Свого часу вона відібрала «Криворіжсталь», тепер ведеться війна за контроль над газоносними родовищами морського шельфу і «Дніпроенерго». Нещодавна спроба відставки уряду провалилася, при цьому люди Президента не підтримали «донецьких» у відповідному голосуванні. Дарма, що Р.Ахметов за пару місяців перед тим врятував Президента, коли намітилося зближення між Ю.Тимошенко і В.Януковичем на ґрунті конституційної реформи, що мала урізати президентські повноваження. Тоді Р.Ахметов негласно, але категорично виступив проти такого альянсу, наслідком чого стала презентація регіоналами власного конституційного проекту. Презентація демонстративно в’яла, суто задля галочки – без феєрверків і шампанського, що для цієї сили нетипово. Боротися за неї ніхто особливо не збирається. Окремий проект потрібен виключно як альтернатива тимошенківській версії.
Проте Р.Ахметов так і не дочекався адекватних президентських кроків у відповідь. Як відомо, В.Ющенко сповідує принцип, що президент нікому нічим не зобов’язаний. «Донецькі» же не сприймають такої монархічної етики – тільки партнерську. Вона проста, як третій закон Ньютона: F = -F. Все повинно бути симетрично, збалансовано, а не грою в одні ворота. Тому нині готується друга спроба відставити Кабмін і посадити у прем’єрське крісло людину, котра влаштує Р.Ахметова. Нею може бути не обов’язково В.Янукович, хоча його кандидатура все ж найбільш імовірна. І все ж щось не спрацьовує – звідси дуже демонстративний демарш Р.Ахметова.
Президент компенсував відсутність головного символу Донбасу тим, що скликав на Говерлу усіх губернаторів, кожен з яких мав прихопити з собою зо двадцять чоловік команди. Іншими словами – земля і люди. Земля з цілої України, а люди президентські. Люди напружувалися, але йшли. Від місця їхньої висадки з позашляховиків в урочищі Сідловина до вершини Говерли – близько 450 метрів по вертикалі, або понад чотири кілометри пологою гірською стежкою. Підйом відбувався в тумані і під дощиком.
Що тут скажеш? Коли Закарпаттям керував Генріх Бандровський, вся місцева еліта пройнялася любов’ю до тенісу. Зараз всі різко стали альпіністами. Це прекрасно, бо фізичну форму слід підтримувати усім, особливо управлінцям. Непогано, щоб наступний президент захоплювався дайвінгом – це привернуло би увагу до проблем Чорного моря. Позанастуним міг би стати фанат рафтингу – тоді би почали розчищати наші річки. А є ще спелеологія, дельтапланеризм тощо. Може, саме за цими ознаками їх і обирати? Бо ж в усьому іншому вони – клони Кучми, а клони завжди гірші за оригінал.
Тільки викінчені зануди можуть мріяти про керівників, для яких найбільш азартним спортом, улюбленим відпочинком і бажаним заняттям є саме державне управління. Так хай буде у дурних німців чи англійців, а ми – найрозумніші в світі. Нам це нецікаво. Відповідно ми німцям не цікаві також, як продемонструвала нам днями А.Меркель, дуже прохолодно висловившись про євроінтеграційні перспективи України.
Верецьки
Через два дні після відкриття пам’ятників на Говерлі відбулося аналогічне дійство на Верецькому перевалі, де відкрили два монументи. Один – карпатським січовикам, що були 1939 р. там розстріляні. Другий присвячено переходу через перевал близько 894 р. древніх угорських племен на чолі з вождем Алмошем і його сином Арпадом.
Перший монумент роботи С.Шолтеса – у вигляді арки чи каплиці з трьох пілонів (опор), що сходяться докупи і вінчаються хрестом. Всередині – куб-олтар з чорного андезиту з написами українською й англійською: «На вшанування пам’яті героїв, які пожертвували своїм життям за незалежність, свободу та процвітання України». Таким чином, слова «карпатські січовики» так і не вжито, хоча розпорядження голови ОДА звучало буквально так: «Погодити: управлінню культури облдержадміністрації встановлення пам’ятного знака на Верецькому перевалі Карпатським січовикам, розстріляним у 1939 році». Але ні на дух, ні на букву документів у нас не прийнято зважати.
Нову композицію підмонтовано до пам’ятника червоноармійцям. Таким чином, подвиги і січовиків, і радянських солдатів знівельовано, розмито у дещо абстрактному образі анонімних «героїв, що пожертвували...» Як мовиться, хотіли як краще, а вийшло як завжди. Навіщо тоді взагалі було щось встановлювати? Адже виховувати патріотизм можна тільки на конкретних прикладах, а не на абстрактних формулах, які запропоновано у написі. Загибель і січовиків, і червоноармійців була не якоюсь символічною пожертвою, а наслідком боротьби проти цілком конкретного і всім відомого ворога. Але тепер про це воліють не згадувати, замінюючи усе напівправдою, котра гірша за брехню.
Карпатські січовики були першим українським військом, що виступило на захист своєї землі від союзниці гітлерівської Німеччини – гортіївської Угорщини. Нам немає чого соромитися і замовчувати цей факт. Ось висновок найкращого знавця тих подій – доктора історичних наук О.Довганича, кожне слово якого опирається на конкретний архівний документ: «Хоч, як відомо, Німеччина застерігала Угорщину від переслідувань учасників Карпатської України, але угорський уряд та його міністерства оборони і внутрішніх справ не виконали своїх зобов’язань і вдалися без будь-якого суду до розстрілів полонених січовиків уже в ході окупації та численних арештів... Всі тюрми і навіть відведені для цього численні будинки в Тячеві, Хусті, Криві, Тур’ї-Реметі, Перечині, Чинадійові, Мукачеві і Ужгороді були переповнені, і в них проводили нечувані допити арештованих». Чимало свідчень залишив журналіст Карпатської України В.Гренджа-Донський: «На Копанському полі між Кривою і Хустом, на одному місці мадяри перервали фронт, обійшли і полонили десяток січовиків-студентів. Завели їх в Тису, в холоді і вітрі роздягли їх до сорочки, побили, попровалювали їм голови», після чого розстріляли.
Що ж до конкретно подій на Верецькому перевалі, то у другому томі «Нарисів історії Закарпаття» (Ужгород, 1995) сказано таке: 16 і 17 березня 1939 р. «угорці вели боротьбу в околицях с.Верхні Верецьки. Тут січовики підготували досить сильну оборону. Угорські власті доповідали в Будапешт, що опір робить не місцеве населення, а емігранти з Галичини. Вони зляться на русинів, що неохоче беруться за зброю. Подолавши опір січовиків, у с.Верхні Верецьки, угорські війська під вечір 18 березня 1939 р. підійшли до польського кордону. Угорська армія оволоділа залізницею Мукачево – Стрий. Почалося братання з польськими солдатами. Поляки більше раділи приходу угорської армії у Карпати, ніж самі угорці. Вони вважали, що встановлення спільного угорсько-польського кордону зміцнить їхнє становище у Галичині. На свято зустрічі двох армій запрошували і населення сіл, але бажаючих святкувати у селах не було». При цьому автори посилаються на угорські архівні документи, тому незрозуміло, чому останнім часом говорять, ніби про загибель січовиків на Верецькому перевалі не збереглося певних даних.
За кількасот метрів від пам’ятника українським патріотам відкрили угорський монумент роботи П.Матла у вигляді арки-піраміди з семи кам’яних брил. Про ті далекі події оповідається у «Діяннях угрів», написаних десь у ХІІ столітті нотарем П. угорського короля Бейли (імовірно, Бейли IV), якого ще називають Анонімом. Замість коментарів просто процитуємо окремі уривки з цього твору у перекладі К.Найпавера.
Один з перших епізодів хроніки – штурм угорськими загонами Києва: «Після перемоги Алмош і його герої зайняли землі русичів, захопили їхні багатства і вже наступного тижня взяли в облогу Київ». При цьому руські воєводи «страшенно налякалися». Після перемоги Алмош все ж зважає «на прохання послів залишити руських князів на престолі», здирає з них велику контрибуцію і йде на Володимир і Галич. Такий же грабунок переможці вчиняють і в тих містах. Потім ідуть до Мукачева: «Місцеві мешканці – слов’яни, коли дізналися про їх прибуття, злякались і добровільно підкорились Алмошу... Вони повагою і побоюванням служили Алмошу, як личить служити своєму господарю». Далі захоплено Ужгородську фортецю, а тамтешнього князя Лаборця вбито. Відтак «Боржавський замок взяли в облогу, на третій день з боєм захопили, мури зруйнували, воїнів Салана у кайданах привели до замку Гунг».
Про ці геройства при відкритті пам’ятника теж делікатно промовчали. Все відбулося тишком-нишком, теж якось для галочки. Чи варто було взагалі напружуватися?
Сергій ФЕДАКА
|
