 Помер Олександр Солженіцин. Помер добряче вже призабутим. Сучасним підліткам навіть доводиться пояснювати, хто це такий. А був же він цілим стихійним явищем, справжнім землетрусом, що колись спершу розхитав, а потім перемішав геополітичні реалії цілого світу. Тепер навіть не віриться, що одна людина могла зробити такий внесок у ті процеси. Він був одним з головних руйнівників Радянського Союзу. Через це його обожнювала одна частина колишніх співгромадян і так само палко ненавиділа інша. Коли 1988 р. «Новый мир» почав друкувати «Архіпелаг ГУЛаг», тодішні ідеологи трактували це як прояв міцності радянської влади. Мовляв, надрукували, а вона не впала. Проте минуло ще кілька років... Заряд антикомунізму там справді був убивчим. Опонентів комунізму не бракувало ні до, ні після. Але досягти такого гіпнотичного ефекту зміг тільки він. Тому автор так наполягав, щоб його твори у Союзі почали друкувати саме з цього. Потім пішли цілою зливою романи і публіцистика, яку буквально ковтали. З часом забувається, що саме він писав, але не забувається, як він це робив. Це був такий вибух емоцій, священної ненависті, водночас якоїсь дитячої наївності, інколи свідомої маски простачка, нехтування всіма умовностями, це було вироблення власного стилю, який не сплутаєш ні з чим іншим. Це була повна безапеляційність і безкомпромісність. Достоєвський колись сказав, що якщо істина і Христос не співпадатимуть, то він обере Христа. Оце саме про Солженіцина. Йому не потрібна була істина, йому потрібна була правда. Він боровся зі сталінізмом цілком сталінськими методами, гамселячи усе направо і наліво. Але переможців не судять. Його не цікавила складна і заплутана природа більшовизму чи русофобії. Йому важливо було сказати власне слово – хай недостатньо обґрунтоване, зате не позичене, а власне. Це був істинний постмодерніст, хоча сам Олександр Ісайович однозначно обурився би з такого визначення. З усіх російських письменників найближчим йому був, очевидно, протопоп Авакум, бо й сам Солженіцин був духовним проповідником чи аятолою. Але він пророкував не майбутнє, а минуле. Оскільки у Росії (і України) минуле завжди не прогнозоване, роботи було доволі. Правда, мало кому із читачів вистачило снаги прочитати повністю всі чотири вузли і десять томів епопеї «Червоне колесо». Зараз багато чого там сприймається як карикатура, а не реалістичне відображення дійсності. Але авторові найменше залежало на цьому. Йому важило звалити комуністичного Голіафа – будь-якою ціною. Тому його повернення до Росії поїздом із Владивостока до Москви із мітингами на кожній станції нагадували тріумфи римських полководців. Але тільки по формі. Від нього чекали тепер принципово нового слова, яке змінить всю духовну атмосферу в Росії. Та не дочекалися. Дисидент №1 був сам плоть від плоті радянської доби. Нової, пострадянської Росії він не сприйняв і, здається, не зрозумів. Двадцять років за кордоном утнули з ним злий жарт. Письменник повернувся до якоїсь не тієї батьківщини. До речі, точнісінько так й українці чекали якогось віщого слова від своєї діаспори, але теж так і не дочекалися. Бо це слово може зродитися тільки тут, на рідній землі. І ще тут воно має померти. Як і зробив Солженіцин. Телехроніка фіксує кадри: Володимир Путін висловлює співчуття вдові. Росія розкольницько-дисидентська і Росія державницька перетнулися тільки на траурній церемонії. За життя Солженіцин розривався між цими двома Росіями, котрі так і не знайшли спільного знаменника. Націонал-консервативна течія суспільної думки (щоб не сказати – фундаменталістська), яку уособлював Солженіцин, була лише однією з дуже і дуже багатьох у сучасному світі, причому далеко не магістральною. Його ідеалом була селянська Росія з патріархальними цінностями, оспівана у «Матрьониному дворі». Цього світу давно вже ніде не існує. Життя Солженіцина – це трагедія людини, котра одержала піррову перемогу, що гірша за поразку. Він перейшов із свого «Першого кола» пекла кудись далі. Але сто відсотків, що, знаючи все наперед, він прожив би своє життя точнісінько так же. До речі, зараз у національному опитуванні «Великі росіяни» лідирують Ленін і Сталін. Все повторюється знову.
Сергій ФЕДАКА
|
