Колега Бога, або Острів’янин Панейко - 9 Жовтня 2008 - НЕДІЛЯ. Перша Закарпатська інформаційна газета

Він каже, що живе на Острові. І справді – витворив свій персональний світ. Цей художник, власне, робить незбагненні речі не тільки з простором, але й із часом. Він вміє розповідати казки, а ще краще – їх малювати. В його ж власній казці багато йдеться і про магію – себто, мистецтво… Мистецтво потрібне для того, аби люди відкривали у ньому себе. Мистецтво, як і життя – це вічна дорога, основна принада якої – можливість іти, не досягаючи пункту призначення (бо ж інакше шлях скінчиться). Мистецтво – це внутрішня потреба. Ігор Панейко відважно малює великий Примітив, і робити це йому не заважають усі його розчарування. Він творить світ, в якому хочеться жити (так я сказала колись). Або – опинитися після життя (так я вважаю зараз). Ну а поки що, доки тривають і життя, і дорога (за що спасибі усім янголам, які можуть мати, за його казкою, і світлі, і темні крила), на Острові смакую чудову каву. Наливаючи її, той, хто має сміливість часом називати себе колегою Бога, приговорює: «Добра кава – це дуже важливо, кава – це такий процес…» І під каву ми продовжуємо розмову…

- …Це почалося з народженням – оця вічна дорога… І це вже незалежно від адреси, бо ж маєш можливість, ідучи, не лише розкидати камінці, але й – підбирати. Адже ти не народився таким мудрим, таким філософом, таким геніальним, що мудрості перлини розкидаєш – ні, теж буксуєш, черпаєш… Ота притча – я завжди вважав, що аби розкидати, треба спочатку назбирати…

- Правда, що творчість – це для себе?

- Безперечно. Я не вірю, коли чую «я працюю для людей, для народу!»… Як це – працювати для народу? От я встав сьогодні, вдягнув нові кальсони, начепив метелика, взяв в руки палітру і - почав працювати для народу?! Що за дурня? Як я не розумію, й коли кажуть «я так щиро, я вклав туди всю душу!». Я ніяку душу не вкладаю! Ти берешся працювати, і абсолютно не маєш поняття – що таке душа, що таке щиро-не щиро, бо коли воно тебе починає вести і ти починаєш плакати-ридати, сміятися, харкати кров’ю… Це – суміш того всього. Щось – виходить, а щось - не виходить. Те, що тобі візуально світиться, і ти туди вигрібаєш, як із дна, коли пірнув глибоко… Воно не завжди буває те, коли випливеш нагору - не задовольняє, не складається оця мозаїка, оця мелодія… Знаєш, це – як музика – оці великі плями, малі плями… Бо ж незалежно від того, що там намальовано, повинне і суто формально скластися. А для мене велику роль має й тематична сторона: щоби ідея була, бо я вихований і самовихований на такому мистецтві. І зараз надаю йому перевагу, хоча це не означає, що заперечую інше і те, чим займаються мої колеги, сповідуючи чистий абстракціонізм. Бо коли воно цікаво – то цікаво, коли просто голе, на порожньому місці – це зразу видно. Штукарство – класно, ух ти!, вдарило по очах, але за 5 хвилин ти дивишся – нічого за ним немає. Тому я завжди на перший план кладу отой великий Наїв, великий Примітив – так, з великих літер. І не знаю, чи це щиро, я в той момент не думаю ні про народ, ні про ту ж щирість – просто роблю, що схвилювало чи збентежило, і все! І завжди бажаєш, щоби тому, хто прийшов – мурашки по плечах побігли від відчуття, яке вдалося передати, від того вакууму. Хочеться вірити завжди, що зміг створити цю атмосферу, і що відкриватимуть щось своє, якісь дверцята-віконця, і не будуть докопуватися - а що ж там я хотів сказати. Не потрібно цього – кожен себе нехай відкриває … Для цього й існує мистецтво. А оце все, що кажуть, ніби від мистецтва краще жити… Від мистецтва іноді людям стає тяжче жити, і набагато. Бо я притримуюся того, що мистецтво – не аби приносити насолоду. А щоби заставляти людей думати. А коли людина починає думати, то часом додумується до такого, там таке піднімається з дна – вчорашнє, можливо, завтрашнє, що стає страшно…

- А можна намалювати для когось щастя?

- Щастя намалювати нереально, але коли ти щось намалював і це когось зачепило, і в ньому самому якісь «старі фотографії» почали відкриватися, забурлило, з дна піднялася якась його «муть» і в ній він почав себе шукати – то це є основне. Мистецтво не може подарувати щастя. Воно – знаходить правильні запитання. А іноді саме запитання вартує сотень відповідей…

- Є спокуса вважати себе, художника, творця, колегою Бога?

- Знаєш, я ставлюся до цього просто і толерантно. Бо якщо Він – Творець і я в якійсь мірі – творець, то ми й справді колеги. Колись давно, років 25 тому, в Словаччині ми були, і я сказав: «мої колеги – Леонардо, Мікеланджело, Модільяні…» Так, вони – мої колеги, і нікуди від того не дінешся. Трошки старші, трошки зсунуті в часі і просторі, але ставлюся до них як до колег. Так і до Всевишнього… Якось я спитав євангелістів, що зайшли до мене, про оте «за образом і подобою». Людина… Оце все, що повзає, літає, плаває та бігає – має ті самі інстинкти, емоції, почуття, що й людина, меншою чи більшою мірою. Навіть є тварини, що мислять, і переконаний, що їх дуже багато. Та вони не можуть творити. Людина єдиним відрізняється – можливістю творити. Творець наділив своїх людей можливістю творити – так, як і Він. Тож чому я не можу собі дозволити і сказати, що ми з Ним в якійсь мірі колеги… Якщо це все існує, якщо це правда – то Він мене таким створив, і всипав мені в зад того пороху, який не дає мені узгоджуватися, погоджуватися. Тобто, це отаке я Його дитя… Я пробую робити якісь творчі версії того світу, що Він натворив. Бо ж художник не придумує нічого нового. Ніякого кольору, форми чи фактури – усе закладено в землі і навколо землі. Візьми енциклопедію рослин – Боже, які рослини, які квіти, яких фантастичних форм, фактур. А комахи! Метеликів самих скільки! А підводний світ! Там таке показують! Все закладено тут. Це вже від таланту залежить: хто на яку драбину залізе і яку шухлядку відкриє. Як великий креденс: кожен на своєму рівні відкриває, хтось залазить і там пропадає, комусь нецікаво, то вище лізе …

- Мистецтво – це одержимість?

- Так. Воно йде через страждання, але… Ти не сидиш у стигматах і мучишся, таке собі Ісусове псевдо робиш. Це – той процес, ота дорога, і доки ти живий, вона для тебе вічна. Вона йде через муки, я, власне, дуже не люблю отого пафосу дурнуватого, бо знаю ціну тому всьому. Але воно присутнє, і не пафосне, а буденне і приземлене – тебе беруть чорти від того, що не виходить нічого, розпирає від злості, від недосконалості своєї, немічності, безпорадності, від свого неуцтва, коли не можеш річ якусь елементарну зробити, ведеш роботу і шпортаєшся, і не йде, не лягає в контекст і - страждаєш. Мені близькі роботи, в яких видні бурі і шторми, хоч зверху може бути й усе гладенько, але під тим є страждання і час роботи величезної - це відчуваєш. Хоча є й картини, за півгодини зроблені, але можуть так шарахнути... Але це вже від сили таланту залежить і від того, що накопичено. От як про художника, що дуже дорого продавав картину: «А як довго ви її малювали?» – «Шість годин». – «Чого ж так дорого?» – «Я йшов до неї все життя – вчився, страждав, падав, мучився…». Тому я ніколи не ставлю порівняння: от – Рембрандт і... Панейко. Ні – кожен! Всім є місце під цим сонцем.

- Доріг багато.

- Доріг, доріжечок, стежинок й автобанів. Хто на що вибрався, куди виповзе, хто на яку драбину вилізе, на яку висоту. Тому мені ніколи не був близький авангардизм. Бо він на запереченні, відштовхуванні, на духовному насильстві – щось знищити, розібрати і на тих кавалках, уламках утвердитися, зробити щось нове – не близьке мені. Я завжди казав, що навіть коли ти заперечуєш Леонардо, він тобі не близький ніяк – ні естетично, ні формально, то він уже для цього геніальний, що ти, заперечуючи його, відштовхуючись, робиш кардинально нове – свої відкриття в мистецтві, закарбовуєшся і таким чином стаєш з ним в один ряд. Сюрреалісти, їхні маніфести – це ж повна дурня: вийти з револьвером і стріляти в натовп, як Бретон писав, мовляв, найвищий вияв сюрреалізму… От ми зараз маємо. Авангард – це більшовизм. Була собі хатка, може й невиразна, без колон і арок, але вона простояла 100-150 років і була в стилі, там жив дух починаючи від рами, починаючи від брами, від решітки, яка була на дверях і завершуючи комином і димарем… А ви, сволото, поприходили і все руйнуєте, і ставите свої вагінально-фалосні споруди, які через 5 років підуть тріщинами… Я часом отак і ставлюся до прогресу: він так шалено обертів набирає, уже не йдеться про самозбереження, це як азартна гра, уже не можна зупинитися, ці маховики ти не спиниш. Я іноді й називаю мистецтво єдиною палицею в колеса того нашого воза, що пре у прірву. Можливо, мистецтво в якихось своїх проявах гальмує оці руйнівні процеси, змушує людину зупинитися хоч на 5 хвилин і призадуматися: а що ж коїться?!

- Ти віриш, що у світі ще трапляються дива?

- Думаю, що так, а навіть якщо їх і немає, то їх просто потрібно створити… Технічний прогрес хоч-не-хоч породжує прагматизм і відсовує поетику і романтику на задвірки. Казки треба придумувати. Людина з самого дитинства хоче чуда. Може, й від давнішого, може, пам’ятає, що колись чудо було. Людина потребує див. І навіть ті люди, які вже відбилися від цього усього, які стали дуже раціональні, рафіновані – їх, бува, проймає. Очікування чуда рятує людей. І – мене також. Бо той світ, який вибудовуєш – його теж можна назвати казкою, бо казка – це вигаданий світ. І от як я назвав це снами, і виставка була «Наснилося…», і отак пішло, і воно мені вже, може, й не сниться, але я вибудував цей світ і – створюю цей сон сам.

- Ти його сниш…

- Ну, тут можна гратися словами. А мистецтво… Якось одна молоденька журналістка написала, що «в Панейкових картинах хочеться жити». Мені подобалася ця фраза. Бо без усякого перебільшення – мене тримають мої роботи. І довго, і постійно, і, певно, завжди. Бо я там присутній. Бо, бо… Багато тих «бо»…

- Ну, якщо ти створив свій світ, то й справді ти – колега Бога…

- Думаю, кожен митець себе в глибині душі так відчуває. Не кожен каже це вголос, але коли лишається на самоті з палітрою, з фарбами, з оцим світом – абсолютно… Що Всевишній сидить з тобою поряд, на одній лаві, врівень.

- Або – що ти з янголом на плечі…

- Так. Але мені все хочеться до першоджерела дістатися. А янгол – це так – посередник… Мені Тарас Чубай якось написав: «Я по Вашій виставці подорожував з янголом на плечі».

- Це з їхньої пісні, там є ще рядок «Янголе, не впадь з плеча»… Натхнення – що це?

- Можна сказати, що це крила. От піднявся і… Крім усіх професійних речей має бути ще й те, що за гранню, те, що не можна пояснити. Коли натхнення, то ти вже й часу не помічаєш, рамки розчиняються, і, бува, ти вже буксуєш рукою – вона не доганяє ту візію, що стоїть перед очима. Для мене це найстрашніший момент. Бо я пишу так трошки довго, є певні технологічні речі, щоби вийти на той колір, дуже важливу роль для мене грає складність кольору, щоби в ньому вібрація була… Отаке бісить, трапляються трагедії маленькі… Бо буває, що й емоції втрачаються по ходу діла… Я так пишу, знаєш, у мене нема – «бо я так бачу». Я такий собі предметник, так, десь модерновий… Але я не є авангардовий, я в собі не шукаю авангарду – просунути мистецтво вперед… Я думаю, що художнику головне висловитися. Висказатися, виговоритися. Це такі суцільні монологи. Нехай глядач діалоги влаштовує – спілкується, якщо в нього вийде…

- З ким ти більше стикався - з янголами чи з чортами?

- Мистецтво – це, мабуть, річ якась швидше демонічна. Демон теж із крилами. Для мене чомусь демони – це уособлення не зла. Я не буду казати – добра, але не зла. Це якась сила… Певна справедливість у тому є. Рівновага.

- Янголи і демони, чорне і біле… А ще є краса і – не краса.

- В мистецтві химерність красива, не красивістю, а, власне, «мистецкістю». Це видно на прикладах: Джоконда красуня? Та Боже збав. А у Рембрандта? Ель Греко? Може, та жінка взагалі мала сухоти… Але ця не красуня так написана, що закохуєшся в неї. Сила мистецтва. Сила тих кольорів, тих плям, фактури, лінії…

- Так. Воно все складає магію. Це ілюзія. Як наше життя – це ілюзія, так і мистецтво – це створити ілюзію. Щоби ти підійшов і потрапив в оце біополе, і воно щось із тобою зробило… Не що от «я зрозумів Панейка!», а – щось із тобою зробило. А ти своєю чергою з кимось щось зробиш.

- Тож ти – карпатський художник?

- Колись мені казали: ти приїхав і мусиш полюбити наші Карпати. Я нагадував: дорогенькі, я ж з Прикарпаття! Я на горах виростав. І мені не цікаве Закарпаття, мені не цікава Гуцульщина, мені цікава оця країна Карпатія … Я використовую ці речі. У мене є «Гуцульська мадонна», вона мені близька і дорога, бо мені здалося - якась музика, мелодія, в оцих плямах, площинах. Ніби туди скинуте все - і пісні, й кольори, й візерунки, гори і ліси, і вдалося виплавити отаку мадонну Карпат. Я її зробив і вона мене бентежить, тримає, не відпускає. Може, зробити якусь версію…

- Митці навіть ідею місця часто передають через жінку…

- В мистецтві взагалі жінка під прицілом не одне століття, а то й тисячоліття. У мене, бачиш, теж усі теми зав’язані на жінці. Якісь роботи я й мамі присвячую. У мене є маленький Ікар, я придумав таку легенду - ось всі знають, хто в Ікара був батько, Дедал, що придумував усякі лабіринти, що голова закручувалася, а ніхто не знає про маму нічого, от я просто намалював її з Ікарчиком. І ця робота мені близька, бо ж я вже придумав, виплів свій лабіринт якийсь, а тим більше, що вона присвячена людям дорогим. У мене чогось завжди виходить розіпнута жінка…

- Знаєш, можливо я найгірший християнин, навіть, і не справжній. Бо в мене дуже багато запитань, сумнівів, те, що не узгоджується, і чого я не можу сприйняти на віру…

- Які в тебе стосунки з Богом?

- Отакі. Вони складні. І – десь втрачав я ці моменти… Але коли припирає до стіни і відчуваєш оцей подих неприємний, страшний, то... Перестаєш сумніватися - однозначно щось є і хтось там є такий. І - хочеш порятунку. Людині коли добре, то вона тим не переймається… Тому я й кажу: мені сум ближчий. Сум – то не є депресняк, морда в салаті, бодун зранку і т.д. …Сум – це класна річ. Настільки поетично, романтично, це якась така нірвана… Через сум до дуже багатьох класних речей ти доходиш, хтось доходить, щось можна зробити. Я не є прихильник радісної верескливості – що все гаразд, все кльово… Я от і сповідую, що мистецтво – це запитання, що твір має бути вистражданий…

- Ну, й певно, колега твій не є аж надто веселий…

- От моя трактовка – Він собі сидить, з котенятком, і, певно, про щось жалкує. Ну немає навіть там, в тій силі, такої догматичності, однозначності. Мабуть, і там є: щось вдалося, щось не вдалося… А у мене, знаєш, є таке: злетіло з неба дві пір’їни – одна чорна, а друга біла. Інколи чорна залітає, а інколи біла, і тому я щаслива людина. От думаю: а що б я робив, якби не малював? Життя би було нецікаве. А з цього боку мені все набагато цікавіше. Мені жінки цікавіші, можливо, через це я їх більше люблю… Життя і мистецтво… Коли варишся у тому, то вже не так дуже й розділяєш. У мене таке враження, що я все життя малюю одну картину – отаку величезну, довгу картину. Але мені цікаво там… Є там такі закуточки, які я ще хочу зачепити, аби ще раз мене защемило отак… Якось я пробував написати щось таке коротеньке літературне, таланту коли бракує – то кепсько: лежали ми якось з колегою-художником на землі і дивилися на небо, і пливли хмари, і у мене з’явилося фізичне відчуття, що падаю в небо – я навіть схопився за траву…

- Це майже як відчути за спиною крила. А таке бувало?

- От коли ти щось намалюєш, і тільки завершив, і ще в тому живеш, і воно ще таке гаряче, як щойно спечений хліб, що й не можна взяти у руки, але запах, аромат! – ти біля роботи такий, у тій магії того процесу, і переповнює щастя – і ніби ти підлетів… Буває, що дух перехоплює від відчуття, що це здорово, просто – здорово! Принаймні, на перших порах, бо ж завтра ти можеш прийти, знищити і по-новому переписати… Чи виходиш на вулицю і хочеться закричати: люди, якби ви знали, яку роботу я заваяв!

- А в якому напрямку зараз Твоя дорога?

- Не думаю про напрямок. Це як море велике – кайфово плисти, не обираючи курсу. Хочеш, щоби сонце світило в потилицю – то й обираєш, хочеш, аби в лице – повертаєш човника отуди. Думаю, що так і має бути. Треба малювати те, що хочеш, як умієш, як виходить. Як Бог на душу поклав, скільки таланту відміряв. А робити якісь потуги? У мене здавна викристалізувалося чітке ставлення до всіх напрямків, течій, струменів… Я це так потім назвав – самотність. Приблизно характеризує стан… Художник - він взагалі одинокий і самотній на цьому світі. Взагалі, кожна людина, будь-яка, хто має творче начало - страшенно одинока і самотня. Чому всі роботи для мене дуже близькі і важко розлучатися – бо вони дуже автобіографічні, і доки робота пишеться (а я довго малюю), постійно думаєш про якихось людей, і так воно сплітається, і важко розлучатися з ними… А потім - на суд глядацький, і так трафаретно, як прийнято, питають: «А що ви хотіли цим сказати?», а в грудях таке сум’яття, що й сам не знаєш. Робота ніби зроблена, щось навіть і тебе щемить. А що хотів? Просто сказав. Прошепотів. І не хочеться цього мені говорити комусь. Тому й сформулював, що кожен підходить, лізе по своїх драбинах, відкриває свої дверцята, залазить, падає… Я навіть назви ніколи не даю – хай людина сама собі придумує, а потім звіряє з художником.