Митрик
Похмурої грудневої пори особливо хочеться чогось яскравого. То ж нині мені дуже згодилася нова книжка «Мармалада» Д.Кешелі з кольоровими ілюстраціями Катерини Малько на кожній сторінці. Контраст цього літнього буйства із сірістю за вікном просто вражаючий. Дмитро Михайлович останніми роками пише цілий епос про життя свого покоління. Наразі вийшло дві книги із п’яти задуманих, де гумор переплітається з елегією, сатира з лірикою.
Для школярів автор вибрав кілька найяскравіших епізодів, пов’язаних з хлопчиком Митриком. У результаті вийшло щось на кшталт закарпатського Тома Сойєра. Середина 1950-х років. Село, яке радянізовано тільки назовні, але лишається собі на умі і має всіх вождів в носі. У цьому селі хоч і впізнаються риси рідного авторового Клячанова, але насправді воно родом із наших народних казок, тому і нагадує практично кожне з шести сотень закарпатських сіл. Описані в книжці пригоди могли статися будь-де на Закарпатті, але все ж тільки у нашому краї.
Недарма ж О.Куцин, роблячи інсценівку цих історій, переніс дію у свій рідний Вертеп, що на Мараморощині. «Мармалада» – казка-притча про те, що здоровий глузд, вроджений оптимізм завжди перемагають ідеологічні догми і заскорузлі соціальні схеми. Митрик постійно змагається з учителем Фийсою, інспектором із райвно, колгоспним начальством і однокласниками, котрі є цілим зрізом радянського суспільства у мініатюрі. Малий і наївний Давид постійно виходить переможцем у зіткненнях з представниками червоного Голіафа за допомогою природного гумору, наївності і вродженої селянської етики.
Народна ментальність допомагає виживати у найабсурдніших ситуаціях. Союзниками Митрика завжди виступають його дід і баба – чи не найбільш колоритні постаті в усій книжці. Їхні здатність валяти дурня, зводити будь-яку ситуацію з високих заполітизованих небес до побутового ґрунту, до грішної землі постійно виручає їх самих. Бо де-де, а на рідній землі, на своєму ґрунті пополам з кізяками, який полито власним потом і слізьми, вони почуваються непереможними. Рідну землю за те і любимо, що в неї зарито стільки наших талантів. Дід і баба були би ідеальними і в парламенті, і в телешоу, і в бізнесі, вони приміряють на себе міністерські функції.
Митрик проростає прямо із самої гущі цього народного гумору і незнищенної життєвої сили. Упродовж віків закарпатці звикли приноровлюватися до будь-якого режиму, віддаючи кесарю кесареве. Але боже – таки Богові. Внутрішня якась стихійна релігійність, дивовижна суміш правдивого християнства з пантеїзмом (обожненням природи), що було характерне для Сковороди, химерним чином проявляється у Митрика. Це ще одне джерело його дитячих перемог. Не можна без реготу читати сторінки про переекзаменування з природознавства, коли Митрик видає гримучу суміш із вульгаризованого дарвінізму і біблійної оповіді про Творіння.
Закарпатці завжди намагалися примусити співіснувати непоєднуване між собою. Найдивніше, що нам це вдається. Тому ми поселяємо у райському саду Мічуріна, а Богонько перетворює мавп на Адама і Єву. Коли в Ужгороді гостював А.Курков, він признався, що найулюбленішою його книжкою є «Сады господина Мічурина» - саме через її стьоб. Д.Кешеля торкнувся того ж самого по-своєму, дуже по-закарпатському, з присмаком червоного вина, голубців, із смерековим ароматом, козячим меканням і півнячими співами. Навіть Голіаф не може здолати тих, хто відмовляється бачити у ньому монстра, а починає його висміювати, сам прикидається дурником і уходить від удару.
«Мармалада» - по-своєму героїчна, але найбільше гумористична сага для дітей, про те, як відбувалося становлення в нашому краї покоління їхніх дідів, шістдесятників – отих, хто в дитинстві кепкували з радянських підручників, у 80-ті роки – демонтували Союз, а нині доводять до сказу наш олігархічний капіталізм, намагаються вкласти власні здорові мізки нашій часто безголовій державі. Книжка про дитинство тих, хто звик жити усупереч зовнішнім обставинам, але відповідно до славного серця. У виховному значенні такої книжки за нашого часу з його моральним релятивізмом, політичною невизначеністю й економічною кризою сумніватися не доводиться. Як той казав, дуже своєчасна книжка.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
