Із щоденника Сергія ФЕДАКИ
Господь творив цей світ шість днів, на сьомий відпочивав. Вийшло не дуже щоб дуже, але жити можна. Закарпатські газети творяться ще довше. Виходить теж по-всякому, але читати можна. Чи побачимо ми кінець світу, не знаємо. Смерть же багатьох газет на нашій пам’яті. Бо конкуренція у сфері друкованого слова дуже сильна. Читач вибагливий і... байдужий. Щороку з тривогою чекаєш, хто стане наступною жертвою у газетному світі.
Ювілей же кожної газети – справжнє свято всупереч усьому. Бо хто знає, що чекає завтра. Тому кожна газета почувається таким собі колобком, що котиться аж поки не зустріне лисичку-сестричку. Лисичок тих ціла хаща. Кожна намагається мінімум вкусити, а то й проковтнути. Ковтають і не давляться. Але колобок – він колобок і є. Здавалося би, просто шматок тіста, але вся справа у здобі. Тому кожна газета прагне мати кілька облич – на всі смаки: і для зайчика-побігайчика, і для вовчика-братика. У «НЕДІЛІ» ті обличчя цілком впізнані.
Це не єдина газета, що проводить для своїх читачів прямі телефонні лінії з представниками різних обласних і міських структур, але тут такі лінії найбільш регулярні. Зворотній зв’язок дуже сильний, бо «НЕДІЛЯ» народилася в холдингу видань, що спеціалізуються на читацьких оголошеннях. Тому родима пляма – на все чоло, як у Горбачова. Дружить з аналогічними рекламно-інформаційними газетами і журналами з цілої України. Тому на сторінках багато інформації не тільки місцевої, а й з інших регіонів. Так же періодично тут визначаються два журналістські рейтинги – «Лідер року» взимку і «НЕДІЛЯ . ТОП-50. Найвпливовіші люди Закарпаття» весною.
Від обох газета має більше негативу, ніж позитиву, бо наші люди не вміють радіти за інших. Жаба – то найпоширеніша тварина на Закарпатті. Врешті-решт, це доля геть усіх обласних премій і загалом відзнак. Багато хто навіть боїться, щоб його відзначили. Мовляв, підставите. Але, як мовиться, не дочекаєтесь. Головне ставитися до того адекватно, з посмішкою – як до гри, а не до справи життя чи смерті. Користі від тих рейтингів не більше, ніж від футболу. Але і не менше. Далі, газета позапартійна – в тому сенсі, що автура тут складається з людей дуже різних поглядів і уподобань. Кожний зі своїми заморочками. Кожен найгеніальніший, з єдино вірним словом істини. Як вони всі уживаються у цьому Нойовому ковчезі, знає тільки редактор.
Як він нас терпить, цього взагалі не знає ніхто. Мабуть, їсть заспокійливі таблетки цілими жменями. Бо, чесно кажучи, життя в газеті – це цілий серіал. Мильна опера з поцілунками, образами, примиреннями – Хуан-Педро і Кончита відпочивають. В результаті редакційний портфель перетворюється на щось на кшталт дорожньої скриньки з безліччю відділень, кишеньок і ящичків. Всередині усього потроху – гламуру, криміналу, політики, шоу, корисних порад, спорту. Багато інтерв’ю: і міні – таких собі читацьких чатів, і максі – іміджевих, аби показати конкретну людину в усіх ракурсах, якими вона може бути цікавою. Все-таки треба ламати традицію говорити про людину щось гарне тільки на поминках. Тому тут мало негативної енергетики, більше позитивних емоцій. Невідомо, чи це правильно у нашому жорстокому світі. Але в житті, окрім боротьби, існує і багато інших видів спорту.
Наприклад, споглядання краси. Тому тут дуже велика роль фотографії, карикатури, художньої репродукції. Тяжко сказати, чим це спричинено більше – чи комерційним розрахунком (аби зразу кидатися в очі потенційному покупцеві), чи суто естетичними міркуваннями. Зрештою, одне не заперечує іншого. Принаймні, естетика газеті дуже не чужа. Якщо у більшості видань рецензія є вимираючим видом, то тут цей раритет з Червоної книги почувається цілком комфортно. Майже як дорожній нарис. За роки свого існування «НЕДІЛЯ» показала читачам десь половину світу і чверть закарпатських сіл. Тому простір для подальшого розвитку ще є.
Бо день сьомий – це не просто відпочинок, а й відновлення сил для подальшої роботи, аби залишити цей світ по собі трохи кращим, ніж він був до нас. Ім’я визначає долю, тому «НЕДІЛЯ» бачить цей світ святковим, десь навіть благосним – з церковним передзвоном, у вишиванці і з вечірніми посиденьками. Але і з думою про наступний понеділок. Бо повінь там, чи не повінь, а орати все одно доведеться...
Сергій ФЕДАКА
|
