Українські медики — безголосі?
Кілька днів тому на сайті Київської міськдержадміністрації оприлюднено проект розпорядження київської влади «Про встановлення тарифів на платні послуги, які надаються лікувально-профілактичними державними і комунальними установами охорони здоров’я».
Попри те, що де-факто в наших лікарнях уже давно доводиться платити за все і вся, таке рішення викликало бурхливий суспільний резонанс. Адже якщо досі можна було розраховувати хоча б на малу дещицю медичних послуг у міських поліклініках та стаціонарах не за «живі» гроші, то вже починаючи з лютого пакет безплатної меддопомоги, вочевидь, скоротиться до мінімум-мініморум. Як заявили представники міської влади, платити доведеться всім, крім 600 тис. малозабезпечених жителів столиці.
Насамперед на платне обслуговування переводяться шість медустанов — Київський міський консультативно-діагностичний центр, Центральна поліклініка Голосіївського району, Київська міська наркологічна клінічна лікарня «Соціотерапія», Київський міський центр судово-психіатричної експертизи, а також, що особливо дивує, Міська студентська поліклініка і Міський психоневрологічний диспансер №3. Тарифи для інших державних та комунальних медустанов перебувають поки що на стадії узгодження і стануть відомими наступного місяця.
Платити доведеться за кожну консультацію й маніпуляцію, аналізи та обстеження, перебування у стаціонарі й т.п. Безплатними залишаться тільки прийом у дільничного лікаря, виписка рецепта, виклик «швидкої». Представники міськадміністрації пояснюють таке рішення кризовим становищем у країні, тим, що в бюджеті бракує грошей на виплату навіть зарплат медикам. І тому міська влада не знаходить іншого виходу, крім як укотре запустити руку в кишеню пацієнта (і платника податків). Адже нічого іншого вона запропонувати попросту нездатна.
У цій ситуації найбільше дивує реакція, точніше — її відсутність, медичної спільноти на таке рішення київської мерії. Ми спробували взяти коментар у кількох спеціалістів, які мають авторитет у громадськості. Вони чомусь не відгукнулися. Тоді вирішили звернутися до Українського медичного союзу, що задекларував себе як професійна, а не політична організація, котра гучно заявила у ЗМІ вустами своїх яскравих представників про те, що «політику в медицині мають формувати самі медики, вимагати від влади робити відповідні кроки». Проте обіцяного дзвінка так і не дочекалися. Чому — можна тільки припускати. Не відмовився дати коментар лише один із відомих людей.
— Намір київської мерії офіційно запровадити оплату медичних послуг у місті — відповідь на відсутність у країні соціальної політики і, зокрема, реформування системи охорони здоров’я. Трагічна відповідь, бо результатом буде зовсім не підвищення ефективності медичної системи міста.
Напевно, у відповідь можна вказати меру Києва на неконституційність, незаконність такої ініціативи. Але в Україні таке вже давно — не аргумент, оскільки система моноконституційного акта в країні існує формально, а реально — її немає. Натомість — вакханалія свавілля сили і псевдоправового безкраю, зокрема й судового. Якщо наруга над Конституцією — звичайна практика для президента і законодавця, то й мер не зобов’язаний діяти у правовому руслі...
Система охорони здоров’я спирається на безліч основ. Фінансова спроможність системи — лише одна з них. Наважуся запевнити: ніхто у країні не знає реальних потреб системи у фінансуванні. Ніхто й ніколи не досліджував корупційної складової цієї системи. Ніхто й ніколи не досліджував реальної потреби системи у спеціалістах.
Гірка правда полягає в тому, що велика частина киян безплатної мережі поліклінік уже не відвідує. А реально отримує допомогу у приватному секторі, як в офіційному, так і в «тіньовому». Навіть бюджетники й пенсіонери за змогою звертаються до альтернативної медичної послуги. Хоча й там, у так званій незалежній медицині, ми не гарантовані від низької кваліфікації лікаря і — особливо — від призначення нам медикаментів, «замовлених» фармацевтичною фірмою, яка фінансує конкретного лікаря і конкретно «працює» з ним...
Простих рішень у цій ситуації не буде. Не може бути. Агонізуюча система національної охорони здоров’я справді потребує серйозного системного лікування.
Чи є у країні фахівці, готові до прийняття інших рішень, ефективних і таких, що не загрожують тотальною руйнацією медичній системі? Є. І лікарі, і соціологи. І адміністратори, і юристи. І, що дуже важливо, економісти. Але... вони не затребувані. Їхня думка не цікава. Тому що — небезпечна. Зовсім недавно підірваний «невідомим зловмисником» полковник СБУ Г., який зазіхнув на дослідження корупції в системі медичних закупівель, — найяскравіший приклад цього.
Вочевидь, можна зрозуміти рішення столичної влади, яка хоче поліпшити систему охорони здоров’я в Києві. Але... не вийде! На жаль, так — не вийде. Починати потрібно з іншого: до районної поліклініки по медичну допомогу повинні звертатися наш президент із сім’єю, прем’єр-міністр з усіма домочадцями. І, зрозуміло, мер міста. Тоді корінна реформа нашої охорони здоров’я, про яку вже всі втомилися говорити, стане можливою, — вважає відомий психіатр Семен Глузман.
|
