Жила-була на Закарпатті звичайна дівчина. Вивчала французьку, вишивала портрет Марлен Дитріх та помаранчеві квіти. І була у дівчини рожева мрія. Навіть дві: отримати в подарунок сто одну троянду та поїхати до Парижа.
Мрії Наталки здійснилися, та ще з «бонусом». В Італії їй кажуть, що вона – справжня італійка, у Празі їй довіряють, у Німеччині дозволяють обіймати статуї, під Ейфелевою вежею не забороняють їсти піцу, а у Брюсселі – дивитися на «пісяючого» хлопчика та гуляти під резиденцією Євросоюзу.
Світ відкрився для звичайної мукачівки. І сьогодні, коли криза залишила Наталку Бішу без роботи, вона знов вирішує: куди поїхати? Адже знання французької та італійської на Закарпатті не потрібні, та й люди – також. А там, за кордоном…
- Наталко, це перше в твоєму житті інтерв’ю?
- Так! Я ніколи не думала, що таке зі мною станеться.
- Еге ж, ти тільки про Париж і думала.
- І про троянди…
- А чому саме сто одна квітка?
- Не знаю, але так мріялося. І у день 25-річчя подруга в Німеччині зробила мені подарунок. Коли вона попросила в магазині сто одну троянду, продавці з трудом підібрали стільки однакових квітів. Так здійснилася перша мрія. І майже одразу – друга. Я поїхала до Парижа, в гості до своєї університетської подруги. Вона працювала у Франції і дев’ять років не могла потрапити додому. Але тепер Оксанка має чоловіка француза та двох доньок, і дорога до рідного Ужгорода відкрита.
- Але спочатку ти була в Італії…
- Так, коли я потрапила на Північ Італії, відчула жах. Це щось неймовірне – бруд, бідність та циганщина. Через п’ять днів, на запрошення італійців, я вже була у Німеччині і почала там працювати в італійському ресторані. За кілька місяців поруч з італійцями вивчила їхню мову так, що потім вони згадували ті часи, коли я нічого не розуміла і мовчала. Мені подобалося спілкуватися, і я не втрачала ні хвилини. Загалом життя у Європі дуже змінює наших людей. Багато залежить від того – як себе поставиш. Я поїхала туди одною людиною, а повернулася іншою.
- Чому ти не розробила для себе таку піар-акцію, яку роблять більшість наших жінок у Європі, і не стала дружиною якогось успішного «странієро» (іноземця. - італ.) ?
- Це не було моєю метою. Коли ти пізнаєш чужих людей, чужі традиції та характери, добре замислюєшся. Одружитися через гроші не є щастям для жінки. А серед свого оточення я не зустріла таких, з ким хотілося б пов’язати життя. Більшість часу я працювала з італійцями, а вони, чесно кажучи, занадто темпераментні, через що не вміють бути вірними. Я бачила, як вони щовечора міняють подруг, і розуміла – мене так не влаштує.
- До якої ще країни ти мрієш потрапити?
- Дуже хочу до В’єтнаму. Нічого особливого в ньому немає, але я хочу побачити цю тиху, спокійну країну. Мрію пройтися Китайською стіною. А ще – подивитися Антарктиду.
- О, це реальна мрія!
- Я не втрачаю надії.
- Молодець. Тим більше, після візиту до кімнати Ван Гога варто провітритися. Ти бачила відрізане вухо?
- Ні, вухо Ван Гог відрізав не там. В будинку під Парижем він помирав. У його кімнаті я побачила лише стіл та ліжко. Це все, що було у художника наприкінці життя.
- А як тобі Ейфелева вежа?
- Коли я вперше її побачила, вона мені не сподобалася – величезна залізяка, та і все. Але подруга пообіцяла продемонструвати справжню красу цієї споруди. І дійсно, ввечері, коли вежа світиться, вона набагато краще. Я вечеряла з друзями, сидячи під залізною гордістю столиці. І так сталося, що найзручніше було сидіти спиною до вежі. Оксана сміялася з моєї «нахабності» – це ж треба, вперше потрапити до Парижа і сидіти спиною до Ейфелевою вежі! Але потім ми, нарешті, доїли піцу, і я, звісно, роздивилася гордість столиці Франції.
- Що такого особливого ти куштувала у своїх мандрівках?
- Равликів та якихось невідомих мишей. Італійці пригощали. Равликів вони збирають лише раз на рік – після першого осіннього дощу.
- Боже, як… романтично…
- Наші смаки відрізняються від європейських. Проте наші люди стали більш закритими в порівнянні з європейцями. Йдуть по вулиці, занурившись у свої мобільні телефони, не дивляться на інших. А у Брюсселі всі дивляться навіть на «пісяючого» хлопчика. Він має всього 50 см і 250 костюмів, які на нього час від часу одягають. Але на ці новорічні свята хлопчика чомусь не одягнули, і він залишився цілком оголений.
- Отже, 2009 рік ти зустріла у Бельгії. Крім статуї хлопчика, що тебе ще вразило?
- Резиденція Євросоюзу.
- Тобто ти сміливо можеш казати, що була у серці Європи. Тепер залишається спрямувати сили на здійснення мрії про Антарктиду. Враховуючи те, що майже всі твої мрії реалізуються, хочу порадити: «Мрій обережно!» Але якщо темпераментні італійці не могли тебе спокусити, сподіваюсь, що снігова людина теж тебе не вкраде. Отож, до зустрічі!..
Тетяна СУХОВІРСЬКА, газета «НЕДІЛЯ»
| 
