|
Сякий-такий час
Новий рік почався новими проблемами. Та, на щастя, і новими книжками – хоч відповідно до нових економічних реалій їх би вже не мало бути. Але виходять, показуючи довгого язика і часові, і злидням, і торжествуючому пофігізму.
Серед них – збірка поезій співака Закарпатського народного хору Василя Матоли. Назва викривально-вибачальна – «Днесь час такый». Хоча відповідний вірш, навпаки, оптимістичний, із пахощами трин-трави. Ці вірші довго існували в усній формі і бриніли на всіх ужгородських вулицях та в багатьох селах.
Тепер вони звили паперовий кокон, аби випурхнути звідти розтиражованими метеликами. У книжці три мовні стихії – бесіда рідного авторового села Іванівці під Мукачевом (звідти походить і Ф.Манайло, що, зокрема, розробив костюми для того ж таки хору) та літературні українська і російська мови. І ще у книжці дуже сильна позитивна енергетика.
Кілька авторів зараз прагнуть створити образ питомо закарпатського Маленького Принца, опоетизувати власне дитинство, що припало на хрущовську добу, «хлібчик из лекваром, мастьом и цукром», рідне село, де «небо кольору щастя», а земля – як чорний хліб, де «мача неволяшноє бавиться шпульками», а книги такі медові на смак, як ренглоти.
Образ же матері тут взагалі піднято до архетипу, він стає наріжною категорією усього буття. Це світ того не минаючого дитинства, який кожен носить у собі аж до гробової дошки. Той маленький, іграшковий світ, який допомагає жити у великому, далеко не казковому.
Спокійно пережити і нинішню інфляцію гривні, не допустивши інфляції духу. Бо порожні душі смерчі уносять далеко-далеко. Ті ж, які сповнені спогадами дитинства, продовжують міцно триматися рідної землі – триматися всім, чим тільки можна, аби лиш не звіятися.
Один поет різниться від іншого не так римами і метафорами, як своїм окремим неповторним світом. Бо в істинній поезії кожний уподібнюється до деміургу і творить свій універсум. Космос від Матоли не сплутаєш з жодним іншим. Він дуже добрий і щирий, без каменя за пазухою.
У ньому Каїн ще не вбив Авеля та й їхні батьки ще не вигнані з раю, хоча яблуко вже таки згризли, причому з апетитом. Навіть печаль тут світла – «і сльози небу двері відкривають». Це світ людей, котрі ще не знають заздрощів, пихи, ладні поділитися одне з одним і куснем хліба, і головне – посмішкою, порадіти за чужі успіхи.
Тут прийнято «у кого брав – усім роздати». Тут християнство полягає не так в обряді, як в його етичному змісті. У книжці дуже багато духовної лірики – образи ніби цілком колядкові, але все головне – між рядками. Морально-етична система тут – як у майстра духовного дзюдо Сковороди: не нападати самому, а перемагати спокоєм, самодостатністю, високою концентрацією внутрішнього резерву, вмінням мобілізувати його у необхідний момент.
У писаннях Сковороди, до речі, є й комплімент «горній Русі». Швидше за все, то алегоричний образ, але хочеться думати разом з Матолою, що він навіяний все-таки нашим краєм. Тим більше, що й помер філософ у селі з такою рідною назвою – Пан-Іванівка, дарма що вона на протилежному від Іванівців кінці України, на Харківщині.
Так римує сама історія. У нашій нації Іванів непереборне бажання вийти за рамки свого і освоїти чуже, тому у книжці чимало перекладів і переспівів. Особливо з Шевченка. Хоча українська мова є для автора не так мовою боротьби, як у Кобзаря, а навпаки – мовою кохання.
Нею пишеться переважно інтимна лірика. З цього мовного матеріалу витворюються максимально солов’їні переливи для сугестивного, гіпнотичного впливу на жінок, які асоціюються в поета з рослинами, осінню, водою. Що для нього важливіше – поезія чи любов? Тяжко сказати.
Очевидно, тут це два прояви одного і того ж. А також тут світ невичерпної самоіронії. Мовляв, дуже хочеться стати людиною – «Аминь! На словах получается». Навколо ліричного героя постійно безліч гарних людей, бо іншим бути біля нього якось не виходить, він дуже заразний, випромінює свою ауру на читача, а ще більше на слухача.
Мабуть, тому що головний девіз автора простий: «Просто жити! Не глядати, выдкы ся вознести». А просто жити найскладніше. У будь-які часи. Бо строго кажучи, вони ніколи не бувають не кризовими – тому і біда добра, киби лиш не довго.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
