|
Визвольна війна українського народу після завершення Другої світової війни довгий час залишалася невідомою сторінкою в історії нашої держави. Її учасники в радянський період всіляко приховували свою участь в цих подіях, бо всюдисуще КДБ могло знову запроторити їх туди, звідки не так давно вийшли, або ж доправити в психлікарню чи інший спецзаклад для чергового перевиховання. Так сталося і з молодою фельдшеркою Марією МИГОВИЧ, яку запроторили на 9 років до Норильського табору лише за те, що дала ліки бійцям УПА. Нині 86-річна пенсіонерка проживає у селі Арданово, що на Іршавщині, і з болем згадує ті важкі роки…
«Всі були хворі на сифіліс або трипер»
- У 1945 році нам, трьом молодим дівчатам з Херсонщини - двом учителькам і мені, - видали направлення на роботу у Тернопільську область, - починає розповідь 86-річна Марія Микитівна. - Направити направили, але добиратися до місця призначення довелось самим. Ми не могли сісти в жоден потяг, все було переповнено. Тільки з допомогою військових вдалося у санітарному потязі доїхали до Тернополя, який через артобстріли та бомбардування перетворився на суцільні руїни. Добралися до Чорткова, - а вже звідси дівчат відправили по районах, у різні села. Заїхали в село, а там скрізь «бандерівці», ми з переляку на роботу не вийшли. Мені поталанило, що підселили на квартиру до однієї жидівки, яка й допомогла мені влаштуватися на роботу у венерологічний кабінет.
У той час, як стверджує Микитівна (так називають Марію в селі), основну масу пацієнтів становили військові. «Всі були хворі на сифіліс або трипер», - ділиться спогадами стара медичка.
Згодом Марію Микитівну призначили фельдшером, в обов’язки її входило надавати медичну допомогу мешканцям аж шести сіл. Доводилося і хворих оглядати, і лікування призначати, і пологи приймати.
- Одного разу їду разом з сільським головою та головою сільпо на возі в сусіднє село, перестрівають нас «бандерівці», - згадує Марія Микитівна. - Чоловіків одразу ж стягнули з воза і почали бити, мене поки не чіпали. Придивилась я до тих «бандерівців» і впізнала в них колишніх своїх пацієнтів з венерологічного кабінету - червоноармійців. Виявляється, це вони переодягнулися у форму «бандерівців». Коли крикну одному на прізвище: «Парамеєв, ти що робиш? Ану відпусти усіх нас, бо скажу начальству, що твориш!» Останній ледь мову не втратив від того, що його упізнали. Нас таки відпустили. Але на цьому наші неприємності не закінчилися. Вже перед самісіньким селом нас перестріла справжня боївка УПА, проте, на відміну від переодягнених червоноармійців, обійшлося без рукоприкладства.
Фельдшерка пригадує, що не раз вночі приходили «бандерівці» по медикаменти, перев’язочний матеріал, сірчану мазь від корости. До речі, вона самостійно виготовляла цю мазь відповідної концентрації, бо стандартна 3% не допомагала, доводилося збільшувати її вміст до 10%, щоб вбити коростяних кліщів.
Одного вечора «бандерівці», повертаючись від неї з медикаментами, потрапили у засідку. На допити до казематів забрали й фельдшерку. Поталанило, що до її подруги - учительки сватався секретар районної комсомольської організації. На його прохання й відпустили медичку з в’язниці. «Та не минув і місяць після того інциденту, як до мене знову навідалися за медикаментами для поранених бійців, - каже Микитівна. - Що мала, то їм дала. А дорогою назад на них уже чатували…»
Так Марія Микитівна знову опинилася в стінах в’язниці. В камерах тоді всі лежали побиті і поранені на допитах та у боях. Керівництво в’язниці попросило молоду фельдшерку лікувати ув’язнених. Спочатку допомогла їм, як могла, а потім відмовилася виконувати цю роботу. Кажу їм: «Закрили’сьте мене, а тепер хочете, щоб лікувала», - і відмовилася надавати меддопомогу в’язням. Вирок не заставив себе довго чекати - молоду фельдшерку засудили до 10 років таборів.
«У жінок, яких сюди доправляли, товстіло черево»
Після вироку - довга і важка дорога до місця відбування покарання, аж до Норильська. Їхали у вагонах до Красноярська, тут пройшли медобстеження, а вже звідси на баржі по річці Лена два тижні пливли до посьолка Дудінка, а звідти вузькоколійкою у спецвагонах засуджених доправили до Норильського табору.
- У Норильську в той час було 14 таборів, в кожному з яких – по 12-14 тисяч полонених, сила-силенна ув’язнених з цілого світу: німці, італійці, румуни, прибалти, японці... Німецькі військовополонені не витримували психологічної атмосфери лагерного життя і часто закінчували життя самогубством. Якось вони меблі робили для лікарні, заношу майстрам їжу, дивлюся, а молодий німець - красивий, здоровий - висить на мотузці, - згадує жахливі сторінки свого життя колишня каторжанка. - У цих краях дуже важкий і суворий клімат – всього два місяці літо, всі інші місяці зима і холоднеча. Повітря сильно розріджене. Особливо від цього страждали хворі на серцево-судинні захворювання. Бувало, підуть на роботи, а через кілька хвилин уже падали замертво. У жінок, яких сюди доправляли, менструація припинялася на рік, виникали сильні набряки, товстіло черево. А в кримських татар почалася епідемія цинги через авітаміноз, довелося їх відпоювати настоєм з хвої ялинок.
У табірній лікарні, куди мене призначили працювати, була велика баня з сушкою. Кожний десятий день полонені в обов’язковому порядку мали відвідати баню та випрати свій одяг. Причому після першого візиту до бані в’язням робилось щеплення. На території лікарні було велике пологове відділення, де через кілька днів після народження дітей від каторжниць забирали у дитбудинок, що знаходився поблизу таборів.
«Трупи на снігу могли пролежати й по кілька місяців»
За спогадами колишньої каторжанки, у 1950-му році у всіх таборах почався страйк в’язнів. Керівництву ГУЛАГу, щоб утихомирити бунт, довелося викликати підмогу з Красноярська. В’язнів-бунтівників нещадно били, поливали їх гарячою водою з гравієм. Після придушення страйку керівництво в деякій мірі вимушене було задовільнити кілька вимог в’язнів – збільшили харчовий пайок, особливо для хворих, і почали ховати мерців у домовинах (до того часу ховали просто загорнувши їх у тканину).
прозвали «хохлушкою» через те, що з України і розмовляла українською. Більшість медперсоналу були лікарі, яких сюди направив режим за їх «неправильні» погляди і переконання або за допомогу антирадянським силам.
- На відбуття десяти років тюрми до нас направили акушера-гінеколога з Риги. Той жодного слова не розумів по-російськи. Але через два місяці навчився двох мов – української та російської, навіть приказки та примовки вмів говорити. Спочатку в нього такі великі воші були, що за свій вік подібних не бачила. Щодня міняла білизну. А вони все з нього вилазили й вилазили, не знаю, звідки вже бралися. Вивела ті воші сірчаною маззю власного приготування. Працював тут і засланий зі Львова лікар-хірург. За той період, поки я там була, він зробив близько 5 тисяч операцій. Навіть поспати нормально не встигав, - згадує життя в таборі.
«У дворах замість псів на ланцюгах – ведмеді»
Усміхнулася доля Марії Микитівні, коли до табірної лікарні прийшла нова завідуюча. Під час знайомства спитала в неї, за що сидить. «Після розповіді, - згадує той епізод життя жінка, - вона привела мене до начальника табору. Те ж саме розповіла йому, у відповідь він задав кілька питань, потім дав пусту анкету, яку допоміг заповнити лікар, бо з хвилювання не могла сконцентруватися, що й де писати...
Ця анкета потрапила до Москви, а звідти назад через шість місяців прийшов лист у відповідь про моє дострокове звільнення. Не хотіли мене відпускати, бо не могли знайти на моє місце іншу операційну медсестру. Довелося упродовж двох тижнів навчати замість себе іншу, яка досі працювала санітаркою, передавати їй необхідний досвід.
А далі була довга дорога додому. Спочатку Марія Микитівна добралася до Красноярська. «Там ще мала багато часу до відправки літака, майже цілий день гуляла по місту з подругами, які мене проводжали, - ділиться спогадами Микитівна. – У дворах місцевих мешканців замість псів на ланцюгах ми побачили прив’язаних ведмедів».
А в літаку доля звела молоду медичку з інженером із Ужгорода, обмінялися адресами. Це знайомство й привело пізніше Марію Микитівну на Закарпаття. Та спочатку, після повернення додому на Херсонщину, з судимістю і антирадянською репутацією, цілий рік не могла ніде влаштуватися на роботу. І лише тоді вирішила написати листа знайомому інженеру з далекого Закарпаття. Він відписав: «Приїжджай, і допоможу тобі з роботою». В 1956 році приїхала, разом пішли в облздороввідділ, звідки вже направили на роботу в с. Арданово, що на Іршавщині. Отак з тих пір Марія Микитівна і залишилася в закарпатському селі.
Марія Микитівна реабілітована і нині за 9 років поневірянь у таборах отримує невеличку доплату до пенсії, разом з якою має всього 900 гривень. Їй доводиться ділитися пенсією з родичами, допомагає сину з сім’єю, котрий зараз ніде не працює…
Роман СЕНИШИН,
|
