|
Міліція - слово жіночого роду. Проте служба в органах внутрішніх справ аж ніяк не для тендітних жіночих плечей, позаяк пов’язана вона зі щоденним ризиком для життя та здоров’я, спілкуванням з далеко не кращими соціальними прошарками. Тим не менше, нелегку службу в «органах» разом із дужими чоловіками несуть і представниці чарівної статі. Напередодні свята 8 Березня ми завітали в гості до Ганни ЗВОНАР - підполковника міліції, старшого слідчого Мукачівського райвідділу ГУМВС.
«Я ПІШЛА В МІЛІЦІЮ, БО ВІРИЛА В СПРАВЕДЛИВІСТЬ...»
- Ганно Юріївно! Яким був ваш шлях у міліцію?
- Народилася я в селі Підгірне Іршавського району в багатодітній сім’ї. Було нас четверо дітей. Мати все життя пропрацювала в колгоспі ланковою. Батько заробляв на сезонних роботах. Ми, діти, змалечку допомагали матері в полі.
Закінчила я на «відмінно» середню школу у Чорному Потіку, бо в рідному селі була лише восьмирічка. Після школи вступила в Ужгородський університет, але не закінчила...
Так склалося, що я все життя хотіла працювати в міліції. Навіть у творі на тему: «Ким хочу бути» про це написала. (Сміється).
- А чого б це?! Чоловіки кажуть, що їх приваблювала в міліції «кіношна» романтика. Ви теж на це купилися?..
- Я знаю... Просто так собі думала, що мусить панувати справедливість, а міліція саме те місце, де сам Бог їй велів бути...
Провчившись півроку в університеті, я залишила навчання й пішла працювати на Іршавський завод РЕМ. А через шість років вступила в Халтурінський (Кіровська область, Росія) юридичний технікум, який закінчила на «червоний» диплом. Була можливість влаштуватися на роботу в Росії, проте я повернулася додому. Тут познайомилася з хорошою людиною, котра допомогла мені влаштуватися в міліцію. Бо тоді так просто на службу не брали.
Першим місцем роботи у правоохоронних органах була дитяча кімната. Далі півроку працювала в дізнанні, пізніше виконувала обов’язки слідчого. Робота ця мені не лише припала до душі, а й вдавалася, вже у перший рік я закінчила розслідувати 38 кримінальних справ.
У 1995 році вступила в Київську юридичну академію, котру закінчила з відзнакою. З того часу вже 14 років працюю в слідстві, а загалом у міліції я вже близько 16 літ.
- У райвідділі ви, мабуть, найдосвідченіший слідчий?
-Так. Ще був Віктор Івашкович, але він пішов у грудні на пенсію.
- Ви згадали про справедливість. Не розчарувалися, прослуживши стільки років? Є та справедливість в міліції?
- (Зітхає). У деякій мірі я розчарована, але, гадаю, що робота слідчого полягає не в тому, аби наказати людину. Звісно, злочинець повинен бути покараний. Правда, ми, працівники міліції, маємо зробити все, аби людина зрозуміла, у чому неправильність її поведінки, й не чинила більше лихого.
- А що робити, коли один раз не накажеш, другий, а людина не розуміє і далі за своє? Як мовиться, горбатого могила виправить...
- Тут багато чого залежить від умов проживання того чи іншого громадянина, від його матеріального забезпечення. Комусь краще в тюрмі, ніж на волі. Там його і нагодують, і одягнуть. А вдома нема, де жити, бо родичі забрали житло, доки сидів у тюрмі. Куди подітися людині?
ЯК ДИРЕКТОР ШАХТИ ЛЕВА УКРАВ...
- Які цікаві справи доводилося вам розслідувати за ці чотирнадцять років?
- Моя перша кримінальна справа була в 1995 році. Тоді ще в Кримінальному кодексі містилася вісімдесят шоста стаття «прім»…
- Знаменита «підрозстрільна» стаття, яка стосувалася розкрадань соціалістичної власності в особливо великих розмірах...
- Саме так. За нею мені довелося притягувати до відповідальності директора шахти з Луганська. Цей чоловік відпочивав у нашому санаторії “Карпати” й викрав знаменитого червоного лева -виготовлену з червоного дерева скульптуру. Її вартість була оцінена 1200 доларами США - на ті часи величезні гроші. Той шахтар виявився колекціонером, от і «потягнув» лева... Зайшов у замок, украв скульптуру, заховав у сумку й закопав у лісі. Його викрили, й засудили на шість років позбавлення волі.
Запам’яталася мені й цікава справа щодо сімейного скандалу. Співмешканець жорстоко побив жінку. Три дні вона пролежала на дачі й померла в муках. За цей злочин домашній тиран дістав сім років ув’язнення. А в Чинадійові брат зарізав брата…
Були справи стосовно кредитів, автопригод, хуліганських випадків. Ось, наприклад, щодо вже згаданого Чинадійові. Тут є неповнолітні, котрі притягаються до відповідальності вже втретє. Раніше справи щодо них ми були змушені закривати, бо ще не досягли відповідного віку для кримінальної відповідальності. А тепер вони вже досягли 15 років, і нарешті «підуть». Малолітки напилися, відзначаючи день народження товариша, й вирішили «завітати» до сусідки. Незаконно проникнули в житло, виламали двері, перевернули все догори дном...
- Не шкода «садити» дітей?
- Шкода, але є Закон. З батьками неодноразово проводилися профілактичні бесіди, мовляв: робіть щось з дітьми, бо їм «світить» тюрма! Але ті лише руками розводили: у нас немає грошей, мусимо заробляти, а на виховання дітей часу не вистачає...
З неповнолітніми нині справжня біда. От недавно в селі Медведівці сталася крадіжка: з будинку культури хтось поцупив два підсилювачі звуку вартістю понад шість тисяч гривень. У поле зору міліції потрапили кілька місцевих парубків. Проте були певні щодо їхньої причетності до скоєння злочину, оскільки всі - з порядних сімей. Відпустили ми тих хлопців, а далі з’ясувалося: це саме їхня робота...
У селах Визниця, Зняцево, Ракошино Мукачівського району є чимало хуліганів, які вже повторно притягаються до криміналу. Вип’ють і роблять біду. Такі собі сільські дебошири.
Останнім часом побільшало випадків шахрайства, особливо пов’язаних з кредитами. Так, завідуюча сільського відділення банку у змові з посадовцем, котрий видавав кредити, оформляла великі суми на підставних людей. Ця справа ще в суді.
КОМУ ТЮРМА, А КОМУ - МАТИ РІДНА...
- Ви обмовилися про тих, для кого «тюрма - мати рідна». Тепер на Мукачівщині було кілька крадіжок, де фігурують «зеки» з солідним тюремним «стажем». Це ваші «клієнти»?
- Є у нас такий собі 62-річний Володимир, який півжиття провів у тюрмі. Якось під час допиту він вискочив з другого поверху райвідділу... Доки тинявся по тюрмах, брат забрав усе його майно і відрікся від нього. Тепер Володимир каже: йти мені нікуди, лише в тюрму... Ще один, Золтан, відсидів за гратами 32 роки. Володимир нині проходить у справі щодо збуту наркотиків, а Золтан - за крадіжки.
Розслідували цікаву справу стосовно шахраїв. Раніше судимий (теж за шахрайство) Руслан з Хустщини їздив по селах і обіцяв людям виготовити пластикові вікна. Ледь не весь Мукачівський район об’їхав. Та, зрештою, і в сусідніх «наслідив». Брав з людей по 4-5 тисяч гривень і зникав. Тепер аферист заарештований, справа стосовно його злодіянь перебуває в суді.
«У МЕНЕ В ЖИТТІ БУЛИ ХОРОШІ ВЧИТЕЛІ»
- Пані Ганно! Чи не важко жінці працювати слідчим? Це ж треба на місця пригоди виїжджати, допитувати підозрюваних, в камери до них ходити. Чи бували випадки, що погрожували вам «зеки»?
- Я вже звикла, бо ще того, старого, гарту. До того ж, мала в житті хороших вчителів. Першим моїм начальником у слідстві був Володимир Федурця, далі Віктор Івашкович. Від них я довідалася, як працювати, як з людьми поводитися. Володимир Петрович усе казав мені: «Хочу з тебе чоловіка зробити». А я відповідала: «Але ж я жінка, а не чоловік...» (Сміється). Він ще зауважував: «Роби спершу ти на авторитет, а далі авторитет працюватиме на тебе».
Нині робота в слідстві важча, ніж раніше. Тепер уже й суди на нас не так дивляться, і в матеріальному плані стало скрутніше - треба за свої гроші все купувати для роботи. Але куди подінешся?
Щодо погроз, то Бог милував. Я ніколи ні з ким не мала конфліктів, навіть із злочинцями. Пригадую цікавий випадок. Події відбувалися у середині дев’яностих. Був у нас один ром, за плечима якого - близько восьми «ходок». І дуже мене просив пустити його на підписку. Я пошкодувала смаглявця, випустила, а той взяв і втік. А на волі знову щось украв! Через кілька місяців його взяли. Мені, звісно, дісталося. А далі той циган написав заяву на ім’я начальника СІЗО, в якій просив його справу знову мені передати. Навіть листи писав. Проте я вже була невблаганна: «Ні, Сашко, - кажу, - не випущу тебе...» Бувало, «зеки» мені на 8 Березня з тюрми листівки відправляли...
- Який найбільший «строк» давали засудженим за справами, які ви розслідували?
- 11,5 років за викрадення автомобіля. Був у нас такий Головко, який мав хобі – цупити чужі машини! На Ловачці (мікрорайон Мукачева) напав на таксиста, хотів його задушити, але чоловік, на щастя, вижив. Не знаю, чи живий ще той Головко, бо вже тоді мав відкриту форму туберкульозу.
- Чи багато у вашому колективі жінок? Як святкуєте 8 Березня?
- Крім мене, є ще дві жінки-слідчі - Наталія Фонтош та Анжеліка Пацкан, і Стелла Потьомкіна в дізнанні. У нас в слідстві тепер половина чоловіків і половина жінок. Як святкуємо? Начальник поздоровить, премію дасть - буде на пачку паперу...(Сміється). Хлопці нас вітають 8 Березням, ми їх 23-го лютого. Правда, нерідко у цей день доводиться йти на роботу, коли треба проводити якісь слідчі дії. І у вихідні іноді працюємо. Так було, зокрема, на сам Новий рік-2009, коли я чергувала з 31-го на 1-ше, і в Страбичові племінник з приятелем забив насмерть свого дядька. Тож Новий рік я зустріла на роботі, бо треба було арештовувати, допитувати затриманих.
«НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ КВІТИ ТА ІГРАШКИ»
- Які оригінальні подарунки вам дарували на жіноче свято?
- У мене оригінальне хобі - я колекціоную іграшки. Колеги знають про це, і дарують мені їх. Маю вже близько 2000 різноманітних іграшок - уся квартира ними заставлена! Це і ляльки, і м’які звірятка. Навіть «зеки», буває, дарують мені щось зроблене своїми руками...
Школяркою я мала інше хобі - колекціонувати фотокартки кіноакторів. У ті часи існувала «Книга-поштою», я писала і мені присилали пакунок з Москви. З тильного боку фотографій містилася інформація, в яких фільмах знімалися ці актори. Коштувало таке задоволення немало, як на ті часи – дев’ять карбованців за один набор.. Не маючи своїх грошей, я все просила маму: «Мамко, піду з тобою в колгосп, лиш дай мені тих дев’ять карбованців…» І досі зберігаю понад 20 великих альбомів з тими світлинами. Люблю також квіти. Уся квартира заставлена ними. Квіти, звісно, потребують неабиякого догляду.
- Які у вас побажання з нагоди жіночого свята?
- Я хочу, аби всі жінки в міліції хоча б цього дня відчули себе жінками! Забули про роботу, згадали про себе, свої сім’ї. По-справжньому відпочили. А головне - аби всі були здоровими. Здоров’я й терпіння в нашій роботі конче потрібні. Зі святом усіх нас!
Володимир ПАВЛЮХ, ВЗГ ГУМВС України в Закарпатській області
| 
