|
Політичне життя в Україні неухильно сповзає до формату громадянської війни. Поки що неоголошеної, досі веденої «холодними» засобами. Проте від цього передчуття не стають менш тривожними.
Трагедія сучасної України в тому, що її правителі влаштували мільйонам співгромадян «американські горки», своїми діями породжуючи відразу до демократії. Події на Майдані 2004 року сьогодні сприймаються багатьма українцями із зрозумілим озлобленням: влада не виправдала надій народу, який вийшов, щоб заявити про власні права. Тодішні герої та вожді революції сьогодні не можуть бути в одному приміщенні одне з одним довше, ніж цього вимагають норми протоколу.
Країна поступово провалюється в політичну громадянську війну, яку ведуть вчорашні соратники. Вона йде масштабно і за всіма правилами. У ній вже є свої герої і перебіжники, а пропагандистські машини обох учасників кампанії працюють на знос, випльовуючи в інформаційний простір маси компромату. Ситуація дедалі ближча до того, щоб перевірити, хто сильніший: спецназівець в повній амуніції, озброєний наказом, чи народний депутат, що спирається на недоторканність.
Поки Бог береже Україну від гарячих голів, але сукупність дій політиків нагнітає ситуацію. Судова система неухильно перетворюється на військово-польові суди, де підсудному не варто розраховувати на милосердя переможців. Кульмінація протистояння очікується восени 2009-го: 5-річчя Майдану учасники «помаранчевої революції» зустрінуть в розбірках на тему, хто ж зрадив його ідеали. Їх боротьба на взаємне знищення дає підставу політичним супротивникам говорити, що ніяких ідеалів не було, а лише спецоперація на іноземні кошти і під пильним наглядом заокеанських інструкторів.
Утім, політиків, яким наплювати на власну репутацію, мало хвилює реноме країни. Сьогодні з упевненістю можна сказати, що президентська кампанія-2010 буде брудніша за попередню. Політична ситуація не дає нікому з потенційних фаворитів спочивати на лаврах. Реальні й намальовані під замовлення рейтинги не дадуть розслабитися нікому з претендентів на президентство. Їх не турбує, що автори поділу України на три сорти залишаються за політичними лаштунками на правах активних ляльководів. Нагадаю, що Штати після громадянської війни 1861-1865 років переживали масштабну реконструкцію, але відмінності між північними і південними штатами не змогли нівелювати і сьогодні.
Перед Україною стоїть реальна небезпека бути відкинутою на 90 років назад, коли на її просторах діяли одразу кілька військово-політичних сил з різними інтересами. Як відомо, ті, хто був під синьо-жовтими прапорами, зазнали поразки. Проте наших політиків мало цікавить історія власного народу, вони набагато охочіше намагаються написати під себе майбутнє, в якому немає місця опонентам. Вони не замислюються, наскільки вірогідним видається зовнішнє втручання в разі загострення внутрішньополітичної ситуації. Авжеж, це буде «гуманітарна інтервенція», але суверенітет України гарантовано стане її жертвою.
Напевно, треба дякувати кризі, яка не дозволила пустити в хід «політичних туристів». Плюс політики просто бояться пускати в хід «біомасу», усвідомлюючи на інстинктивному рівні небезпеку її використання. Але не плекатимемо ілюзій: до влади, що відвернулася від потреб народу, непрохані гості можуть завітати в найбільш недоречний момент. І говорити з людьми, які втратили роботу або опинилися в кредитній кабалі, мовою переможних реляцій про досягнення уряду або обіцяти неіснуючу антикризову програму опозиції буде, м`яко кажучи, некомфортно.
Попередня президентська кампанія мало не розвалила країну на дві частини. Щоправда, ніхто не дивується, що деякі учасники горезвісного з`їзду в Сєвєродонецку сьогодні опинилися в оточенні Віктора Ющенка. Правда, і в цьому аспекті Віктор Андрійович програє Юлії Володимирівні: про всіх «перевихованих» лідером БЮТ політиків ми дізнаємося в разі отримання нею всієї повноти влади в країни. Наразі ж перед Україною постає зовсім інша перспектива: дезинтеграції і розпаду. Жалі президента щодо невдалої боротьби за українську державність в ХХ столітті вітчизняні політики «на біс» дублюють в третьому тисячолітті.
Євген Магда
|
