|
14 березня в житті відомого закарпатського футболіста Йосипа Йосиповича БОРДАША відбулася визначна подія. Він зустрів свою шістдесяту весну. Було б не виправданим не поспілкуватись з футбольним маестро з приводу такої славної дати.
Біографічна довідка «НЕДІЛІ»: Йосип Бордаш народився 1949 року в угорськомовному селі Косино, що на Берегівщині, в селянській родині. Кар’єра в команді майстрів розпочалася 1967 року в другій загальносоюзній лізі у чернівецькій «Буковині». Протягом 1967-1969 рр., під час строкової служби в армії, грав у львівському СКА. Після демобілізації виступав за вінницький «Локомотив». З 1972 року захищав честь рідної ужгородської «Говерли», яка виборола у своїй зоні срібні медалі. В 1973-1975 роках грав у першій загальносоюзній лізі в харківському клубі «Металіст», був його капітаном. По завершенні професійної спортивної кар’єри працював на Ужгородському машинобудівному заводі, природно, очолюючи заводську команду.
- Йосипе Йосиповичу, перше питання: як починалася ваша футбольна біографія?
- Як більшість майбутніх футболістів, розпочинав з дворового футболу. У 13 років вже грав за дорослу команду з характерною для більшості сільських колективів назвою «Колос». Дещо нетиповим є шлях до команди майстрів, оскільки я, так би мовити, оминув етап обласного рівня. Допоміг випадок. Річ утім, що в той час у Берегові часто проводили збори команди майстрів, у даному разі чернівецька «Буковина».
Побачивши мою гру за місцеву команду, тренер чернівчан Микола Бреєв зробив пропозицію увійти до складу буковинського клубу. Не передати словами, як я, вісімнадцятилітній сільський юнак, для якого рівень гравців другої загальносоюзної ліги здавався чимось недосяжним, зрадів цьому… А далі почалися трудові спортивні будні.
- Робота в яких командах приносила найбільше моральне задоволення?
- Однозначно – в ужгородській «Говерлі», що в сезоні 1972 року здобула друге місце у своїй зоні і, звісно, в харківському «Металісті». Тогочасний розквіт закарпатської команди пов’язаний з тим, що, як кажуть, в потрібний час в потрібному місці зібралася ціла плеяда вже досвідчених гравців, котрі пройшли «обкатку» в досить потужних радянських клубах. Наприклад, Степан Варга грав за ЦСКА, одеський «Чорноморець», львівський СКА. За цю ж команду виступав і Володимир Піньковський. Щодо мене, за моїми плечами вже був досвід «Буковини», СКА та вінницького «Локомотиву».
Наш тренер Дезидерій Товт – усі називали його Дежі бачі – був мудрою людиною, тому не «нав’язувався» до досвідчених, вже сформованих футболістів з зайвими інструкціями. Коли в грі були огріхи, єдине, що можна було від нього почути під час перерви в роздягальні: «Хлопці, так не слобудно грати!» Що цікаво, такі слова надихали на більш якісну гру.
На мій погляд, за своїм потенціалом та з огляду на таланти, які народжує закарпатська земля, ужгородська «Говерла» заслуговувала грати, як мінімум, у першій лізі. Проблема лише у відсутності потужної матеріальної бази для клубу. Тому, на жаль, наші футбольні таланти швидко розпилювалися по інших командах.
Володимир Піньковський: «Головними козирями Бардаша були дальні філігранні паси та неймовірна сила удару»
Нашій бесіді цікавими доповненнями допоміг його друг і партнер по «Говерлі» легендарного для закарпатського футболу 1972 року Володимир Піньковський.
- Йовжі (Йосип. – Авт.) занадто скромна людина. Головними його козирями були дальні філігранні паси та неймовірна сила удару. Гравця з такою лівою, як у Бордаша, треба пошукати! Під час призначення штрафних у бік воріт суперника ужгородські болільники завжди починали скандувати «Бордаш! Бордаш!..». Коли він підходив до м’яча, суперників не потрібно було переконувати встановлювати стінку на положенні дев’ять метрів. Стінку встановлювали на відстані десяти-одинадцяти метрів…Окрім цього, для футболістів існували спецтести. З відповідної відстані пробивалися удари по спеціальному щиту з датчиками. Бордаш показував результати чи не найкращі в Україні…
- Які матчі вам найбільше запам’яталися?
- Гра 1973 р. в Харкові проти Бакинського «Нефтчі», які щойно вибули з вищої ліги. Це була справжня баталія. В її ході ми програвали 1:0, але виявили волю до перемоги і виграли з рахунком 3:2. Мені вдалося зробити хет-трік. Значні бійцівські якості «металісти» також виявляли в матчах того ж сезону проти «Чорноморця» та московського «Локомотиву». Запам’яталась перемога «Говерли» 1972 р. в Ужгороді з рахунком 4:1 над київським «Динамо».
В. П.: - До речі, під час зустрічі «Металіста» з «Нефтчі» після чергового штрафного Йовжі вцілив у голову відомому в СРСР гравцю суперників Мірзаяну, котрого були вимушені винесли з поля.
- Хто були вашими найкращими наставниками?
- Тренери «Металіста» Олег Ошенков та Юрій Войнов. Вони були не лише висококласними футбольними фахівцями, але і талановитими педагогами. Це тренери з великої літери! Вони дали мені хорошу школу в питаннях стратегії, тактики, техніки, інших футбольних «хитрощів». Ошенков і Войнов мали здатність знаходити у своїх підопічних приховані здібності і вправно допомагали їх розвивати в процесі індивідуальних тренувань. В ході останніх я, в основному, відпрацьовував удар, часто босими ногами. Коли я тільки починав грати за харківський клуб, Ошенков давав інструкцію: «Під час штрафних перший удар бий в стінку!» Після цього вічна «проблема дев’яти метрів» зникла.
В. П.: - Під час згаданих тренувань Бордаш ставив м’яч на лінію і голою ногою викопував його через ціле футбольне поле, аж за межі протилежної лінії.
- Ваша спортивна кар’єра завершилась в 1975-му. А що далі?
- А далі життя продовжувалось. Працював на Ужгородському машинобудівному заводі. Водночас був граючим тренером заводської команди.
- Це правда, що під час одного матчу на першість області ви зламали своїм ударом перекладину воріт?
- Люди полюбляють розносити чутки. Увесь фокус в тім, що зламана перекладина була прогнилою…
- Чим займаєтеся зараз?
- Заробляю на хліб у будівельній сфері, власне, як і значна частина закарпатців.
В. П.: - Йовжі не тільки вправно бавить у футбол, але і майстерно кладе плитку. У нього така натура – все робити добросовісно і майстерно.
- Не потрібно мене настільки розхвалювати..
- З приводу вашої 60-ї весни – це просто необхідно. Бажаю вам, насамперед, доброго здоров’я, бо без нього не реалізується жодна справа – в праці, сімейному житті, хобі, а також оптимізму.
- Щиро дякую. Того ж самого бажаю працівникам редакції та читачам газети «НЕДІЛЯ».
Олександр РІШКО, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
| 
