|
Навіщо йому було брати участь в українських виборах? Уявіть, брати себе за волосся, заштовхувати в літак і летіти в якийсь Сєвєродонецьк, імітуючи, що там живеш і працюєш?..
Днями пожертвувала внесок проросійському лідерові української політичної партії «Велика Україна» Ігорю Беркуту. Купила його книжечку «Брат» з фізіономією Володимира Путіна на обкладинці. Сорок дев’ять гривень – мій скромний внесок піде або на потреби політпартії, або на рахунки хлопців, що працюють на Луб’янці.
Навіщо «колишньому шпигунові» Сєвєродонецьк?
Про книжку, в якій з особливою насолодою змальовуються ймовірні сценарії розчленування України, довго не говоритиму. Більшу цікавість викликає у мене персона Ігоря Беркута – лідера політпартії «Велика Україна», уродженця Єнакієва, бізнесмена, який давно і плідно працює в Казахстані та Росії (сам він стверджує, що має бізнес і в Україні). Справжнє прізвище – Гекко, але для політичної роботи взяв собі псевдонім Беркут. Партія «Велика Україна» була зареєстрована 2006 року після довгого і наполегливого опору тодішнього міністра юстиції Романа Зварича.
Ми по мобільному телефону зв’язалися з паном Зваричем, щоб поцікавитися, чому він не хотів реєструвати «Велику Україну».
– Я не пам’ятаю всіх подробиць, – сказав він. – Адже тоді ми щодня ухвалювали рішення про якісь партії, але мої претензії до «Великої Україні» полягали в тому, що в її програмних документах зазначалися цілі й завдання, що не передбачали збереження суверенітету і державних кордонів України.
Точно не відомо, чи то партія скоригувала програму, чи то змінився міністр, але 2006 року «Велика Україна» таки була зареєстрована і стала політичною партією.
Звернулася до експертів, близьких до Віктора Ющенка. Ну, повинні ж вони знати, хто замовник антиукраїнської і антипрезидентської книги. «Точно не знаємо, швидше за все – російські спецслужби, ГРУ, ФСБ», – відповіли мені.
Біографія Ігоря Віталійовича, який сам називає себе «колишнім шпигуном», а нині успішним банкіром, вкладається в три рядки. Закінчив Московське загальновійськове командне училище, ветеран війни в Афганістані, де командував розвідротою і куди вирушив за власним бажанням.
Останнім місцем служби Ігоря Гекко був Середньоазіатський військовий округ. Після розпаду країни він відмовився присягати іншій державі, пішов у відставку. Ми не аналізуватимемо і не копатимемося, як у 1991 році він виграв грант на навчання в США. Ну, пощастило людині... Факт, що повернувся звідти Ігор Віталійович уже молодшим партнером банку TEXAKABANK, зареєстрованого в Казахстані.
Пізніше Віталій Андрійович і його американський партнер перепродують цей банк Сбербанкові Росії (про це згадують російські ділові видання), у цей же період кажуть про придбання Ігорем Гекко Метрокомбанку в Москві. І нині, на офіційній !-сторінці банку, головою правління банку в столиці РФ запианий брат Ігоря Віталійовича Валерій Гекко. А головою ради директорів казахстанського відділення банку – сам Ігор Віталійович Гекко.
Політичною діяльністю в Україні цей громадянин займається спорадично і допоки безрезультатно.
2001 року перед виборами до Верховної Ради пан Гекко з`являється в Сєвєродонецьку, бере під крило місцеву газету і висуває свою кандидатуру по 112-му одномандатному округу. Що цікаво, Гекко набрав 20,8% і посів друге місце. Але потім був скандал. Преса писала, що 2001 року він не заробив в Україні ані копійки. Оскільки однією з вимог закону до кандидатів в депутати є постійне проживання в Україні протягом 5 років перед виборами, це потягло ряд розглядів.
Тоді МВС звинуватило Гекко, що він живе в Казахстані і має мінімум два паспорти. При подальшому розгляді спливло, що він незаконно одержав громадянство України. 2003 року щодо громадянства Гекко до українського МВС офіційно звернулася генпрокуратура Казахстану, намагаючись з`ясувати, на якій підставі громадянин Казахстану був зареєстрований кандидатом в українські депутати. З часом скандал вщух. Всі були зайняті президентською кампанією.
2004 року Ігор Віталійович був учасником акції «Громадянська ініціатива» і нібито навіть співчував опозиційному кандидатові Віктору Ющенку. Проте вже в 2005-му Гекко «розчарувався» в лідерові помаранчевих. Того ж року він створює рух «Родина–Восток», який почав діяльність у Луганську та області. На сьогодні проект згорнутий.
2005 року Ігор Віталійович зареєстрований ЦВК як 15-й номер Блоку Євгена Марчука, член його ж партії «Свобода» на парламентських виборах в 2006 році.
Преса пише, що на початку 2007 року Гекко заявив про себе в Києві, ініціювавши один з перших референдумів за відставку Леоніда Черновецького. Друге дихання ця ініціатива знайшла взимку 2008-го. Разом з ним на прес-конференції проти Черновецького були присутні представники Михайла Бродського, Блоку Кличка та інших політичних сил.
Кажуть, 2008 року партію взяв під опіку Давид Жванія. Правда це чи ні, не знаємо. Оскільки публічний захист Ігорем Віталійовичем Давида Жванії в «паспортному скандалі» останнього не може служити підтвердженням їх співпраці. Але тепер Ігор Беркут знову на слуху. Воно й не дивно. У країні пахне виборами.
«У мене через професію дев’ять паспортів»
Ми побували на круглому столі, головними учасниками якого були Ігор Берукт і співавтор зазначеної вище книги Роман Василишин. Загальне враження від Ігоря Віталійовича? Не позбавлений шарму мужності. Велике зріст, шрам на обличчі, відкрите обличчя, мова проста, але продумана, з фактажем.
Риторика антивладна, але не відверто вітренківська. Сварить переважно безвідповідальність Президента. Сварить за те, що Раду нацбезпеки очолює жінка-гінеколог і що цивільний міністр оборони не розуміється на військовій техніці. Сварить нинішню виборчу систему за закриті списки, за неможливість демократії, за те, що в Україні реальний переможець виборів все одно не зможе взяти участь в управлінні державою.
Сварить владу за те, що в Росії, наприклад, Мордашов (керівник Сєвєрсталі) платить понад 440 доларів податку за тонну сталі, а в Україні Ахметов платить лише 140. Це справедливо?
Я, не витримавши, дещо неввічливо перебиваю:
– Тому ви ведете бізнес виключно в Росії і в Казахстані?
Ігор Віталійович з бездоганною витримкою відповідає, що в Україні у нього теж є бізнес, а потім детально і аргументовано розповідає про успіх реформ у Казахстані.
– В Україні всі телеканали належати п’яти-шести сім’ям, – продовжує він.
– Ну а в Росії всі телеканали в одних руках, – продовжую я, – тож п’ять-шість власників не так вже погано... Прочитавши вашу книгу, ми припустили, що вашим спонсором виступає або ФСБ, або ГРУ, або подібні навколопутінські структури. ГРУ любить такі назви – «Велика Гагаузія», «Велика Адигея», аналогічно «Велика Україна». А ось нещодавно заговорили, що стосунок до «Великої України» має Давид Жванія. Ви не з’ясуєте нам, хто є фінансовим спонсором і політичним батьком проекту «Велика Україна»? – поцікавилася я.
Ігор Віталійович заохочувально посміхається, розповідає, як важко в Україні. Приїжджає до Тернополя, а там з тобою відмовляються говорити, поки ти не висловиш свою позицію про другу державну мову і про НАТО, і як важко агітувати в Донецьку, де з тобою не хочуть говорити, якщо ти не «регіонал».
– Ви можете не вірити. Але я не з ФСБ і не з ГРУ, і до чого тут Жванія?
«Я й не вірю», – подумки відповідаю я. І оскільки запитань у залі не було, продовжую цікавитися:
– У вас були серйозні проблеми з українським громадянством на минулих виборах. Ви впевнені, що у вас є паспорт України і що ви громадянин цієї країни?
Ігор Анатольевіч відповідає без тіні обурення:
– У мене через професію дев’ять паспортів. А було взагалі дванадцять, у трьох вийшов термін давності. Так було потрібно для безпеки моєї сім’ї. Але так, я – громадянин України.
Після прес-конференції до Ігоря Віталійовича підійшли якийсь пенсіонер і піонер – запрошували до співпраці і висловлювали підтримку. А мені в цій, загалом, зрозумілій історії не вистачало однієї ланки. Для мене це глибоко другорядна справа – у кого з місцевих топ-політиків підробляє за сумісництвом пан Гекко-Беркут і які тактичні завдання він вирішує. Незабаром вибори, все стане зрозуміло.
Але очевидно, що він на службі в іншої держави. Адже та сама назва проекту «Велика Україна» не в Україні придумана. Україну не особливо цікавить «велич». Ми ж не Гагаузія і не Росія. У українців немає подібних до амбіції – бути «великими» (але бідними), нам достатньо бути сильною, процвітаючою, європейською державою, а не «великою». Рахунок у банку і чисті вулиці нам важливіші за наявність ядерної бомби. Це зрозуміє будь-який україноментальний житель нашої країни.
До речі, у свіжовиданій книзі Беркут і Василишин хвалять Путіна за його відповідь на «чеченські теракти» – вибухи будинків у Буйнакську, Москві та Волгодонську. В той час, як ні для кого не секрет, що ті вибухи мислячі люди давно не вважають «чеченськими терактами». На думку західного співтовариства, ті вибухи – лише етап для «маленької звитяжної війни», задуманої кремлівськими політтехнологами, щоб підвищити рейтинг Володимира Володимировича перед першим президентством. У книзі сварять Михайла Ходорковського, але чомусь забувають про те, як друзі Путіна розібрали по частинах кращу російську компанію «Юкос».
Мені здалося, що саму книгу Ігор Віталійович, швидше за все, і не читав. Її головний письменник, співавтор – Роман Василишин (колишній член Народного руху України), який запропонував на прес-конференції Путіна обміняти на Ющенка і сказав, що «Україна може розсипатися як трухлява колода». Він у старих рухівців має неоднозначну репутацію.
– Рух з самого початку його заснування був буквально «зарибнений» російською агентурою, – сказав у коментарі УНІАН Ярослав Кендзьор. – Я думаю, що Василишин – один з них. Він якимось чином свого часу втерся в довіру до Геннадія Удовенка, який очолював партію. А потім, коли стали очевидні його цілі, то він під тиском пішов з Руху. Але зараз з появою цієї антиукраїнської книги ясно, на кого він працює.
...Що стосується Беркута, то питання справді цікаве: навіщо йому було заводити український паспорт і брати участь в українських виборах? Уявіть, брати себе за волосся, заштовхувати в літак і летіти в якийсь Сєвєродонецьк, імітуючи, що там живеш і працюєш? Навіщо стільки зусиль? Навіщо стільки грошей витрачати на піар? Навіщо кидати банківський бізнес у Росії і Казахстані ради Сєвєродонецька?
Не думаю, що він справді хоче до українського парламенту. Більше схоже, що він, як Штірліц, служить якійсь віртуальній, неіснуючій Батьківщині, яку вважає справді великою.
Лана Самохвалова
| 
