|
Черговий тур української футбольної першості не порадував ні видовищем, ні сенсаціями.
Черговий тур української футбольної першості не порадував ні видовищем, ні сенсаціями. Більше того, він запам’ятався у першу чергу не стільки побаченими поєдинками, скільки не зіграним матчем «Іллічівця» та «Металіста», що посягнув на давно забуту цноту двічі перенесеного. Проте це не завадило «Динамо» та «Шахтарю» синхронно зміцнити свої позиції...
На лідерів українського футболу тимчасові величини та поняття не розповсюджуються. «Динамо» та «Шахтар» – явища сталі, постійні. Причому настільки, що задовго до фінішу національного чемпіонату (а також і задовго до його старту) можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, хто саме боротиметься за золото та перепустки до Ліги чемпіонів. І навіть коли один із двох вічних претендентів переживатиме кризу в тому чи іншому її прояві, хтось третій все одно не зможе реально втрутитися в донецько-київські чемпіонські розбірки. Це не наше ноу-хау. Й не наше досягнення. Це наш хрест.
«Дніпро» окреслив (лиш контурно, як виявилося в підсумку) ці намагання в минулому сезоні. Але в підсумку навіть не потрапив на п’єдестал пошани. У сезоні нинішньому так званий виклик провідному дуету начебто кинув «Металіст». Маючи запас міцності у вигляді свого вдалого старту й стартового шахтарівського провалу, команда Маркевича в другій половині сезону фактично склала чемпіонські/лігочемпіонські претензії. Можливо, їх, цих претензій, і не було взагалі, одначе тривалий час перебування харків’ян на другій щаблині турнірної таблиці автоматично присвоювали цій команді високий статус фаворита та претендента. І дарували надію, що ось цього разу хтось таки витіснить одного із «вічних» за межи чільного дуету.
Шапка виявилася не для Сеньки. Надто коротка лава запасних, прогалини у міжсезонній підготовці, бажання «постійних» фаворитів у будь-який спосіб зупинити Харків досягли свого. За дев’ять турів до фінішу чемпіонату «Динамо» забезпечило собі безтурботний шлях до чергової корони, а «Шахтар», схоже, уже нікому не поступиться другим місцем. Як кажуть, наречену бачили, а тепер до побачення.
Все закономірно, якби не було так сумно. Бо, за великим рахунком, ні динамівці, ні тим більше гірники не демонструють на внутрішній арені цьогорічного розливу змістовної, переконливої, захоплюючої гри. Але саме вони очолюють пелотон. Як на мене, це говорить у першу чергу не про силу чи міць новоспечених чвертьфіналістів Кубка УЄФА, скільки про неміч решти. Решта просто виконує роль масовки, маріонеток. І що саме прикро, ця роль їм місцями не лише пасує, а й дуже подобається.
Ось і в останньому турі команда Луческу не без проблем (і це м’яко кажучи) перемогла «Ворсклу». Тренер «Марселя» Геретс, який на власні очі бачив цей матч, назвав дії «Шахтаря» жахіттям. І хіба він не має рації!? А з іншого боку, якщо так діяв переможець, то який тоді вигляд мав переможений!? «Динамо», незважаючи на великий рахунок у поєдинку проти свого бездомного родича «Арсеналу», навряд чи мало переконливіший за донеччан вигляд. І якби суддя зарахував хоча б один із двох забитих канонірами м’ячів, складно сказати, як би у підсумку завершилася ця гра. Проте вона завершилася прогнозовано і закономірно. І достоту легко, в усякому разі, візуально саме так здалося – динамівці провели тренування без підвищеної відповідальності і здобули повноцінні три очки. Адже «Арсенал» не особливо то й переймався. Тобто не надто упирався. Ще б пак – ми з тобою однієї крові!
Після усього цього виникає цілком резонне питання – а на що узагалі претендують команди на кшталт «Арсеналу» чи «Ворскли»? Складається враження, що максимум – попити чиєїсь крові. Або задля самореклами якомусь грошовитому чайникові. В ліпшому випадку – в елітній сауні.
От і виходить, що напружуватися на всі сто нашим фаворитам потреби немає. Якщо можна перемогти однією лівою, то чом би й ні? Звичайно, так! З одного боку, і такі дії наших «великих», така їхня стабільність заслуговує похвал. Ну, як мінімум, віддати їм належне потрібно обов’язково. Бо якщо ніхто не хоче, то хтось таки мусить.
Але з іншого боку, хотілося б нарешті побачити й над затхлим плесом вітчизняної футбольної першості бодай якісь, хоча б невеличкі хвилі змін. Марні мрії, даремні сподівання...
Немає цих хвиль. Лише зрідка над каламутною рівниною з’являються бульки. То від власного переляку когось, скажемо так, судомить. Когось на кшталт тих таки «Дніпра» чи «Металіста». Або донецького «Металурга». Ось де команда-загадка! У тому сенсі, що не зрозуміло, для кого і чого ця команда створена і функціонує. Ну здобула вона на старті декілька перемог поспіль – і одразу ж її тренера Костова зарахували до апологетів видовищного і водночас прагматичного футболу, а її саму – до реальних претендентів на місце в чемпіонській Лізі.
Хоча ні того, ні іншого болгарський фахівець та його низькопробні заробітчани апріорі видати на-гора не могли. Даруйте, хіба цьому можна навчитися в третьосортних клубах Болгарії, Кипру чи Вірменії? Просто ситуація так складалася. До пори до часу. Як для «Дніпра» у минулому році. Форсування форми, збіг обставин, якісь емоційні складові – і донецькі металурги затесалися до сонму лідерів.
Аж ось ліміт на сенсації закінчився, суперники почали прискіпливіше ставитися, криза «з’їла» ледь не всі кошти, спрямовані попервах на роботу з суддями, про форсування форми можна узагалі забути (бо форсувати насправді нічого), і Костов зі своїми підопічними опинився саме там, де й мав бути. Вірменський «Бананц» – ось його рівень. ФК «М’які іграшки» – ось рівень його підопічних. На більше поки що ніхто з них не заслуговує. Про що зайвий раз нагадала сімферопольська «Таврія».
«Дніпро» на даний момент ні про що нікому й не збирається нагадувати. Маючи в своєму «активі» тренера рівня донецького «Бананца», дніпропетровський колектив якщо й може на щось розраховувати, так це у ліпшому разі на одну перемогу в семи матчах. Можливо, для Володимира Васильовича це рівень, проте чи може це бути якимось показником для Ігоря Валерійовича? Навіть у сауні!?
А що тоді вже говорити про решту? «Харків» залишається і безхатченком, і зайвим колесом харківської підводи, навіть попри те, що Данилов ніби-то очолює організацію, що робить вигляд, наче проводить чемпіонат. Це ж треба так докеруватися, щоб не знати, де його команда гратиме з «Арсеналом»! «Кривбас» – далеко не улюблене дітище усе того ж Ігоря Валерійовича (а в нього узагалі є ці дітища? Може, баскетбольний «Жальгіріс»?).
«Чорноморець» також не «дотягує» до рівня улюбленої іграшки Климова, як і «Іллічівець» – до внука Бойка, а в «Зорі» й господаря справжнього немає. Хоча вже ліпше так, ніж як у «Карпатах». А ще є такий же (тобто бездомний) «Львів». І зовні благополучний, проте непретензійний запорізький «Металург». Картина маслом, одним словом.
Чого тоді дивуватися, що «третьою силою» в нашому чемпіонаті навіть не пахне. І що на лідерів українського футболу тимчасові величини та поняття не розповсюджуються...
Олександр СОЛНЦЕВ
|
